Орися сиділа на старій дерев’яній лавці в своєму садку, дивлячись на захід сонця, що повільно ховалося за горами.
Їй було шістдесят вісім, і життя її нагадувало довгий, заплутаний роман, де кожна глава була присвячена іншому чоловікові.
П’ятеро їх було – п’ятеро чоловіків, які приходили в її життя, як хвилі, і відходили, залишаючи по собі спогади, біль і уроки.
Але з ким вона залишилася на старість? З жодним з них у традиційному сенсі, але один з них все ж був поруч – у її серці, у її повсякденності. Орися посміхнулася, згадуючи все з початку.
Її перше кохання з’явилося, коли їй було вісімнадцять. То був Іван, високий, сильний хлопець з сусіднього села, з руками, загартованими роботою в полі.
Вони зустрілися на весіллі подруги, де Орися танцювала так, ніби весь світ належав їй. Іван підійшов до неї і сказав: “Дівчино, твої очі сяють яскравіше за зірки. Чи не потанцюєш зі мною?”
Орися засміялася: “А ти впевнений, що витримаєш? Я танцюю, як вітер!”
Вони танцювали всю ніч, і через місяць одружилися. Життя з Іваном було простим і щасливим. Вони оселилися в маленькій хатині на околиці села, де Орися доглядала за городом, а Іван працював на фермі.
“Кохана моя, – казав він щоранку, – ти моя муза. Без тебе я б не міг піднятися з ліжка.”
Але щастя тривало недовго. Через п’ять років Іван захворів на тяжку недугу.
Орися сиділа біля його ліжка в лікарні, тримаючи за руку. “Не йди, Іване, – шепотіла вона. – Ми ще маємо стільки планів. Діти, онуки…”
Він усміхнувся крізь біль: “Орисю, життя – це не вічність. Але ти сильна. Знайди когось, хто тебе любитиме так, як я.”
Івана не стало, залишивши Орисю вдовою у двадцять три роки. Вона плакала місяцями, але життя тривало. Село співчувало, але шепотіло: “Молода, гарна – не довго буде одна.”
Другий чоловік з’явився через два роки. То був Петро, вчитель з міста, який приїхав у село на літній відпочинок. Він був інтелігентний, з окулярами і книгами.
Вони зустрілися в бібліотеці, де Орися шукала розраду в романах. Петро підсів до неї і запитав: “Що читаєш, красуне? Може, порекомендуєш щось?”
Орися підняла очі: “Шевченка. “Лесю Українку”. А ти? Виглядаєш як той, хто знає все про книги.”
Він засміявся: “Я знаю про книги, але про життя – менше. Розкажи мені про своє.”
Вони розмовляли годинами, і незабаром Петро запропонував: “Орисю, поїдьмо зі мною в місто. Там життя інше – театри, музика. Я кохаю тебе.”
Вона погодилася, і вони одружилися. Життя з Петром було наповнене культурою. Вони ходили в оперу, читали разом, мандрували. “Ти моя натхненниця, – казав Петро, цілуючи її. – З тобою я відчуваю себе живим.”
Але через сім років Петро змінився. Він почав вживати, скаржився на роботу, і одного вечора зізнався: “Орисю, я зустрів іншу. Вона молодша, розуміє мене краще.”
Орися була вражена: “Як ти міг? Після всього, що ми пережили? Я віддала тобі серце!”
Він відповів холодно: “Життя змінюється. Розлучення – найкраще для нас.”
Вони розлучилися, і Орися повернулася в село, з болем у душі. Тепер їй було тридцять два, і вона думала: “Чому кохання таке крихке?”
Третій чоловік, Микола, був фермером, як Іван, але з більшим господарством. Він був удівцем з двома дітьми, і вони зустрілися на ярмарку.
Микола підійшов з букетом квітів: “Пані Орисю, чув про вас. Ви сильна жінка. Чи не хочете стати частиною моєї родини?”
Орися вагалася: “Я мала двох чоловіків. Боюся, що це прокляття.”
Він усміхнувся: “Прокляття? Ні, це досвід. Я кохаю твою силу.”
Вони одружилися, і Орися стала матір’ю для його дітей. Життя було стабільним: робота на фермі, сімейні вечері. “Орисю, ти найкраща дружина, – казав Микола. – Діти тебе обожнюють.”
Але через десять років Микола постарів швидко. Орися знайшла його лежачим: “Миколо! Не покидай нас!”
Він шепотів: “Бережи дітей… Знайди щастя…”
Діти виросли і поїхали в місто, а Орися залишилася одна в сорок два роки. “Знову вдова, – думала вона. – Але я не здаюся.”
Четвертий чоловік, Василь, був художником, романтиком з великого міста. Вони зустрілися на виставці, куди Орися поїхала з подругою. Василь малював її портрет: “Ви – муза, Орисю. Ваші очі розповідають історію.”
Вона засміялася: “Історію болю і кохання. А ти готовий до такої?”
Він відповів: “Так, бо кохаю тебе з першого погляду.”
Вони одружилися, і життя стало творчим: подорожі, мистецтво. “Ти моя вічна любов, – шепотів Василь. – Намалюю тебе сто разів.”
Але через вісім років Василь почав зраджувати. Одного дня сказав: “Орисю, я не можу. Треба розлучитися.”
Вона кричала: “Знову? Чому всі покидають?”
Він: “Це не ти, це я.”
У п’ятдесят років Орися була розлученою вдруге. “Може, досить чоловіків?” – думала вона.
Але п’ятий, останній, з’явився несподівано. То був Степан, старий друг з дитинства, який повернувся в село після років мандрів.
Він був удівцем, спокійним і мудрим. Зустрілися на кладовищі, де Орися відвідувала могили.
Степан сказав: “Орисю, скільки років минуло. Ти все така ж гарна.”
Вона усміхнулася: “Степане, життя побило мене. П’ятеро чоловіків – чотири пішли.”
Він відповів: “Я знаю твою історію. Але я тут, щоб залишитися. Кохаю тебе з дитинства.”
Вони одружилися тихо, без помпи. Життя зі Степаном було мирним: розмови біля каміна, прогулянки. “Орисю, ти моя доля, – казав він. – Не піду нікуди.”
І ось, у шістдесят вісім, Орися живе зі Степаном. Він поруч, тримає її за руку на лавці.
“Кохана, – сказав він, – ти залишилася? Зі мною, назавжди.”
Вона відповіла: “Так, Степане. Ти останній і найкращий.”
Орися сиділа на лавці, тримаючи руку Степана. Захід сонця заливав сад золотим світлом, а легкий вітерець гойдав гілки яблунь. Їй було шістдесят вісім, і вперше за багато років вона відчувала спокій.
Життя з п’ятьма чоловіками навчило її, що кохання – це не лише пристрасть, а й терпіння, прощення і вміння відпускати. Але зі Степаном усе було інакше – він був її тихою гаванню.
– Степане, – мовила Орися, дивлячись на нього, – іноді я думаю, чому доля так довго вела мене до тебе. Чотири рази я думала, що знайшла своє щастя, але щоразу втрачала.
Степан усміхнувся, його очі виблискували теплом.
– Орисю, життя – як річка. Іноді бурхлива, іноді спокійна. Ти пливла через бурі, але тепер ти тут, зі мною. І я вдячний долі за це.
Вона стиснула його руку. Її думки повернулися до минулого.
Кожен чоловік залишив у її серці слід. Іван навчив її любити щиро, без сумнівів. Петро показав, що кохання може бути інтелектуальним, але крихким. Микола дав їй досвід материнства, хоч і не біологічного. Василь розбудив у ній любов до мистецтва, але й розбив її довіру. А Степан… Степан був усім цим разом – і другом, і коханим, і тим, хто розумів її без слів.
– Знаєш, – сказала вона, – я ніколи не думала, що в шістдесят вісім почуватимуся такою живою. З тобою я знову дівчинка, яка танцює на весіллі.
Степан розсміявся.
– А я пам’ятаю ту дівчинку. Ти бігала босоніж по траві, а я боявся сказати тобі хоч слово. Хто б подумав, що через стільки років ми сидітимемо тут разом?
Вони мовчали, слухаючи спів птахів. Орися згадала, як після втрати Миколи вона думала, що більше не відкриє серце. Але Степан прийшов, як весна після довгої зими. Він не обіцяв зірок із неба, не малював картин, як Василь, але його прості слова –
“Я тут, Орисю, і не піду” – були міцніші за будь-які клятви.
– Степане, – тихо мовила вона, – я щаслива. І боюся, що це щастя – як сон. Що прокинуся, а тебе немає.
– Я нікуди не дінуся. Ми старіємо разом, і це найкраще, що могло статися.
Орися посміхнулася. Її життя було сповнене втрат, але Степан навчив її, що кохання на старість – це не про пристрасть, а про тепло. Вони встали з лавки, тримаючись за руки, і пішли до хати, де на них чекав гарячий чай і спогади, які вони творили разом.
Валентина Довга
