— Степане, я тобі востаннє кажу: твій паркан «заліз» на мою територію. Я вчора з рулеткою міряв — двадцять два сантиметри! Ти або переносиш його сам, або я завтра приїду на тракторі і знесу твою “китайську стіну”!
У мікрорайоні Кутківці, де сади потопають у зелені, а сусіди, здавалося б, мають знати все один про одного, розгорнулася драма, якій би позаздрив сам Іван Нечуй-Левицький. Почалося все не з паркану, а з груші. Величезної, старої груші сорту «Бере», яка росла акурат на межі між ділянками Степана Михайловича та Василя Петровича.
Степан був чоловіком педантичним — колишній вчитель праці, у якого кожен цвях мав своє місце. Василь — відставний прапорщик, людина широкої душі та важкої руки. Тридцять років вони жили мирно, поки Василь не вирішив побудувати нову альтанку.
— Степане! Вийди-но сюди! — гукнув Василь одного травневого ранку, стоючи біля межі з планом у руках. Степан неспішно підійшов, поправляючи окуляри.
— Чого кричиш, Василю? Людей побудиш.
— Дивись сюди. Я тут альтанку ставлю. Але твоя груша мені сонце заступає, і гілля на мій дах лізе. Треба спиляти ту половину, що над моєю землею.
— Ти що, здурів? — Степан аж поперхнувся. — Цій груші п’ятдесят років! Її ще мій дід садив. Якщо ти гілки обріжеш, дерево всохне.
— А мені що з того? Гнилі плоди падуть мені на голову, оси рояться. Це моя територія, Степане. По закону — все, що над моєю землею, моє. Не спиляєш ти — спиляю я.
Ситуація загострилася наступної ночі. Степан прокинувся від звуку ножовки. Вибігши в сад у спідньому, він побачив Василя на драбині, який запекло пиляв товстезну гілку.
— Ану злізь, іроде! — заверещав Степан, хапаючись за садовий шланг. — Я тебе зараз помию, як грішну душу!
— Відчепись, учителю! Я свої права знаю! — Василь продовжував пиляти, поки струмінь крижаної води не влучив йому прямо в обличчя.
Василь послизнувся, ледь не впав з драбини і, мокрий до нитки, приземлився на свої грядки з полуницею.
— Ну все, Степане… Завтра я викличу землевпорядників. Я підозрюю, що твій паркан ще з дев’яностих стоїть не по закону. Будемо міряти кожен міліметр!
Через три дні приїхала комісія. Сусіди стояли по різні боки межі, як два генерали перед битвою. Землевпорядник із нівеліром довго чаклував над приладами, поки Степан і Василь перекидалися «компліментами».
— Ти, Василю, краще б паркан пофарбував, а не людей мордував, — підтискав губи Степан. — Ти на мій паркан не дивись, ти за своїми стовпами слідкуй. Бач, як вони до мене похилилися? Скоро на мою землю впадуть, я за оренду виставлю рахунок!
Землевпорядник нарешті підвів голову:
— Ну, шановні… Ситуація така. Степане Михайловичу, ваш паркан дійсно зміщений у бік ділянки Василя Петровича. На двадцять два сантиметри по всій довжині межі — це тридцять метрів.
Василь засяяв, як мідний таз.
— О! Що я казав!
— Але, — перебив землевпорядник, — з іншого боку, біля дороги, Василь Петровичу, ваша хвіртка «вилізла» на тридцять сантиметрів на громадську територію. Тож у вас в обох порушення.
Мирне врегулювання було відкинуто. Василь заявив, що не заспокоїться, поки Степан не перенесе паркан. Степан же вперся: «Паркан ставив батько, він стоїть на фундаменті, я його руйнувати не буду через твої примхи».
Почалися суперечки. Василь купив потужну колонку і щоранку о шостій виставляв її на вікно, вмикаючи марші або записи з вуличним шумом.
— Василю, вимкни! — кричав Степан через паркан. — У мене тиск!
— Не чую! — кричав у відповідь Василь, енергійно підмітаючи «свої» двадцять сантиметрів уздовж межі. — Я тут ремонт роблю, маю право на шум!
Степан теж не залишився в боргу. Він дізнався, що Василь боїться кротів. Однієї ночі він закопав на межі кілька вібруючих пристроїв для відлякування гризунів, які видавали противний писк кожні п’ять хвилин. Василь три дні не міг спати, думаючи, що у нього в голові почалося дзижчання.
Справа дійшла до Тернопільського міськрайонного суду. Діалоги в залі засідань нагадували виступи гумористів.
— Ваша честь! — виступав Василь. — Він мені не просто землю вкрав, він мені життя отруює! Він на ту грушу вішає соковитискач, і вся гниль летить на мій бік! Він навмисно садить мак, щоб мені перевірки з поліції ходили!
— Брехня! — вигукував Степан. — Мак декоративний! А він… він мені солярку під туї підливав! У мене три дерева всохло, по п’ятсот гривень кожне!
— Де докази про солярку? — питав суддя, протираючи лоба.
— Собака нюхав! — серйозно відповідав Степан. — Пес Джиммі три дні чхав після того, як Василь біля паркану порався.
Суддя призначив додаткову судову будівельно-технічну експертизу. Це коштувало кожному з сусідів по десять тисяч гривень — суму, на яку можна було побудувати три нових паркани.
Поки тривали суди, Василь вирішив діяти радикально. Він орендував відбійний молоток.
— Степане! — гукнув він о восьмій вечора. — Я починаю демонтаж незаконної споруди на моїй землі!
— Тільки спробуй! — Степан вискочив з сокирою. — Це приватна власність! — Земля моя! А все, що на моїй землі без дозволу — сміття!
Василь встиг розбити один бетонний стовп, поки дружина Степана не викликала наряд поліції.
— Оформіть його за хуліганство! — кричала жінка.
— Та яке хуліганство, патрульний! Дивіться акт експерта — тут моє! — доводив Василь, розмахуючи паперами.
Поліцейські, втомлені від сімейних розбірок, лише розвели руками:
— Вирішуйте в суді. А зараз — тиша, бо заберемо обох за порушення громадського спокою.
Розв’язка настала несподівано. Під час сильної грози та сама стара груша, з якої все почалося, не витримала пориву вітру. Величезний стовбур розколовся навпіл. Одна частина впала на паркан Степана, повністю його розваливши, а інша — розтрощила ту саму новозбудовану альтанку Василя.
На ранок сусіди вийшли в сад. Паркану не було. Альтанки не було. Тільки купа дров і листя. Василь дивився на руїни своєї мрії, Степан — на розтрощений фундамент.
— Ну що, Василю… — тихо сказав Степан. — Немає більше ні паркану, ні груші. Ні твоїх двадцяти сантиметрів, ні моєї власності. Василь мовчки дістав із кишені заспокійливе, запропонував Степану. Той взяв.
— Знаєш, Степане… Я на ту альтанку тридцять штук витратив. А на адвокатів — ще двадцять.
— А я на експертизи і серцеві краплі — стільки ж, — зітхнув учитель. — Порахуй, ми за ці гроші могли б з тобою на Кіпр злітати. Разом.
Через місяць на межі з’явився новий паркан — легка сітка-рабиця, щоб сонце проходило і сусіди могли бачити один одного. Степан і Василь скинулися на нього порівну. Межу виставили рівно по колишньому фундаменту — ніхто вже не міряв міліметри.
На місці груші вони разом посадили два молодих саджанці яблунь — по одному на кожну ділянку, але так, щоб гілки не заважали.
— Степане, ти тільки яблука з мого боку не кради, — пожартував Василь, закопуючи саджанець.
— Та твої яблука тільки свиням давати, — посміхнувся Степан. — Я тобі своїх дам, нормальних.
Вони нарешті зрозуміли: земля — вона вічна, а життя коротке. І жодні двадцять сантиметрів не варті того, щоб витрачати роки на сварки. Тернопіль спокійно спав, а два колишні вороги вперше за довгий час сиділи на спільній лавці, обговорюючи не суди, а сорт картоплі на наступний рік.
