– Сто тисяч, сто тисяч гривеня, які я рік потай відкладав, ти взяла і викинула, – кричав чоловік.
За чотири роки сімейного життя Влад жодного разу не кричав на дружину. Але сьогодні не зміг стриматися. «Куди ти їх поділа?» — гнівно спитав він, і Інга зрозуміла, що чоловік не жартує… Тільки одного не могла вона зрозуміти, яка собака його вкусила?
Влад ніколи не думав про те, щоб завести домашню тварину. Ну просто тому що…
Тому що собаці не скажеш, що в тебе голова болить і тому погуляти не вийде. Тому що шерсть буде по всій квартирі.
Тому що це відповідальність зрештою. Тварина ж — не іграшка. Не м’ячик якийсь, який можна закинути в куток і забути.
Але одного разу йому довелося добиратися додому через парк, і там він побачив стільки собак…
Великих і маленьких, у намордниках і без, з довгими хвостами і короткими. А ще він звернув увагу на щасливі обличчя їхніх господарів. Ось тоді-то й прийшла йому в голову думка:
«А чи не завести собі собаку?».
Вдома він поділився своєю ідеєю з дружиною і вона, трохи подумавши, сказала:
— Спробуймо.
Інга щиро сказала, без підступу. Навіть допомагала чоловікові визначитися з породою.
— Може, тибетського мастифа? — задумливо спитав Влад, розглядаючи фото величезного пса.
— Так йому місця в нашій двушці не вистачить, — засміялася Інга. — Ще й їсть, мабуть, за трьох.
Влад із нею погодився і продовжив пошуки. Йому хотілося не просто собаку, а собаку незвичайну. Німецькі вівчарки, боксери, ротвейлери та пекінеси є в багатьох.
А ось, скажімо, якого-небудь фараонового собаку з бурштиновими очима на вулиці рідко зустрінеш.
Але особисто його дана порода не вразила, і він став розглядати інші фото.
— Знайшов! — жвавішав Влад, штовхаючи плечем Інгу, яка вже хвилин п’ять як клювала носом. — Клі-кай!
— Що? Куди клікати?
— Собаку собі знайшов! Дивись, вовк у мініатюрі! — широко усміхався він, показуючи дружині фото.
— Так це начебто хаскі.
— Так! Тобто ні. Не просто хаскі, а карликовий хаскі. Спеціально для квартири. Офіційна назва — аляскинський клі-кай. Ось кого хочу собі завести!
— Прикольний!
— Від нього і шуму менше буде, і гуляти з ним довго не доведеться.
Інга погоджувалася з чоловіком рівно до того моменту, поки не пролистала сторінку нижче.
— Нічого собі! Ти ціну бачив? — сон як рукою зняло, коли вона побачила, скільки коштує це цуценя. — Владе, 80 тисяч гривень!
— Ну так, не дешево. Зате проблем із ним ніяких. А гроші… Гроші я буду відкладати потроху. За рік постараюся зібрати потрібну суму.
Інга важко зітхнула, але перечити не стала.
Ну раз хоче таку дорогу собаку, хай купує — чим би дитя не тішилося, як кажуть.
З того самого моменту Влад вирішив, що буде щомісяця відкладати гроші на бажану покупку.
Однак зробити це виявилося не так просто, як він думав. Тільки він покладе частину своєї зарплати в шкатулку, як через деякий час гроші пропадали.
— Інго, це ти мої гроші взяла зі шкатулки? — спитав він дружину, коли виявив нестачу.
— Чому твої? Спільні, — незворушно відповідала вона. — Просто сьогодні розпродаж був. Хіба я могла пропустити таку подію?
Наступного разу була вечірня сукня «по дешевці», потім парфуми якісь дуже рідкісні, що залишилися в єдиному екземплярі, новий золотий ланцюжок замість загубленого старого.
І це, не рахуючи обідів у кафе, днів народжень найкращих подруг, подарунків батькам.
«Зайві» гроші, як називала їх Інга, витрачалися ліворуч і праворуч без сорому й совісті.
«Ні, я так ніколи на собаку не назбираю» — подумав Влад і вирішив, що робитиме заначки.
Не хотілося, звісно, опускатися до такого, однак іншого виходу в нього не було.
Можна було, звісно, і ощадний рахунок у банку відкрити, але банкам Влад не довіряв.
Ось тільки з заначками справа в нього теж не залагодилася. Інга знаходила всі схованки. А коли знаходила, то гроші там переставали водитися.
А де він тільки їх не ховав: і під важким матрацом, і у своєму одязі, і в старій бляшаній банці для цукру, в якій цукру зроду не було.
— Ти б ще в морозилку їх поклав, — невинно всміхалася Інга, коли насипала цукор у чай із тієї самої бляшаної банки, яку вона забрала з бабусиної квартири собі на згадку.
Просити Інгу не витрачати відкладені гроші було абсолютно марно, тому що пам’ять то в неї дівоча, і щоразу «поважні» причини є.
Невже його мрія не здійсниться ніколи?
— Хіба що тільки розлучитися з Інгою… — усміхнувся Влад, але тут же відкинув цю думку.
Пізно вночі він довго не міг заснути і, щоб не дивитися в стелю, увімкнув телевізор, де показували якийсь нецікавий фільм.
Однак саме в цьому фільмі Влад побачив те, що його зацікавило.
Головний герой украв гроші і сховав у книгу, вирізавши всередині прямокутний отвір. «А що, це ідея!» — зрадів він.
Книг вдома було небагато, тому що ніхто їх не читав. Але вони були, і малоймовірно, що його Інзі спаде на думку шукати заначку там.
Щоправда, для його задуму книга потрібна була товста, вагома.
Причому тільки з тих, що стоять на полицях, тому що нову книгу Інга одразу помітить і неодмінно захоче погортати. Втім, довго шукати не довелося.
Він дістав із книжкової шафи пошарпаний «Енциклопедичний словник», подарований йому матір’ю на день народження, «щоб розуму-глузду набирався», потім озброївся канцелярським ножем, і поки Інги не було вдома, приступив до виготовлення хоч і нехитрого, але цілком собі надійного «сховища».
Регулярно Влад перевіряв свій тайник і не міг натішитися: гроші були на місці. А щоб Інга ні про що не здогадувалася, він відкладав невеликі суми в інших місцях, які вона благополучно потім знаходила.
За рік йому вдалося-таки накопичити необхідну суму. Як же довго він чекав на цей день!
Тепер лишалося за малим.
Перебуваючи на роботі, Влад зв’язався телефоном із потрібним йому розплідником, домовився про покупку щеняти, і пообіцяв, що завтра ж привезе потрібну суму.
— Вам дуже пощастило! — сказав йому жіночий голос по телефону. — Якраз останнє цуценя залишилося.
А коли він приїхав додому, то мало не посивів. У книжковій шафі не було приблизно третини книг, включаючи того самого енциклопедичного словника з заначкою.
Інга увійшла до кімнати в той момент, коли Влад, прочинивши дверцята шафи, вдесяте переглядав книжки, що залишилися, в надії, що ту саму він просто не помітив.
— Владе, а що ти шукаєш?
— Книги! Де книги, які тут стояли? Чому їх тут немає, Інго?
— Здрастуйте, приїхали!! Ти ж не читав їх ніколи, навіть не торкався до них за весь цей час. З чого раптом такий інтерес?
— Де книги, я питаю?
— Владе, ти можеш пояснити, що взагалі відбувається? І чому ти такий нервовий? На роботі проблеми?
За чотири роки сімейного життя Влад жодного разу не кричав на дружину. Але сьогодні не зміг стриматися. «Куди ти їх поділа?» — гнівно спитав він, і Інга зрозуміла, що чоловік не жартує. Тільки одного не могла вона зрозуміти, яка собака його вкусила?
— Куди? — повторив він своє питання і підійшов ближче.
— Та що ти заладив: куди, куди? Хлопчаки з нашого під’їзду вранці приходили, просили макулатуру. Ну от я й подумала, чого б книги старі їм не віддати? Тільки місце займають і пил збирають. Я в тебе дозволу повинна була спитати?
— Господи, Інго! Що ти наробила!
— Та що сталося? І чому ти кричиш на мене? Яке право ти маєш?
— Та ти розумієш, що в одній із цих книг… Там моя заначка була, яку я цілий рік по крихтах збирав!
— Заначка? Багато було? — злякано закліпала віями Інга.
— Багато! Майже сто тисяч гривень! Я ж на собаку відкладав, невже ти забула?
У двокімнатній квартирі раптом стало мало місця. А атмосфера стояла така, що, здавалося, скажи Інга ще одне слово — все злетить у повітря.
А коли Влад у черговий раз назвав її недалекою, вона просто зібралася й пішла.
Зрештою, вона не на смітнику себе знайшла, щоб таке вислуховувати! А гроші… Не треба було їх від дружини ховати. Тоді б і нічого не сталося. Звідки їй було знати, що Влад у старих книгах їх зберігатиме.
Вийшовши з під’їзду, Інга помітила тих самих хлопчаків, яким уранці віддала книги.
Вони сиділи навпочіпки прямо біля входу в підвал і щось захоплено розглядали. Що саме розглядали, Інга не бачила, та й навіщо їй було це знати. Своїх проблем вистачає.
Хоча… А раптом…
— Хлопчики, можна вас на хвилинку! — крикнула вона й помахала їм рукою.
Один із них обернувся, пом’явся трохи, але потім встав і підбіг до неї.
— Ви мене пам’ятаєте? Я вам книги вранці віддавала?
— Звісно! Дякуємо вам.
— А ви книги куди поділи?
— Як куди? — здивувався хлопчик. — Віднесли до школи. Ми так щороку робимо. Вчителька сказала, що ми з усього класу найбільше макулатури принесли.
— А потім?
— Що потім? — що більше Інга ставила запитань, то менше хлопчик розумів, що вона від нього хоче.
— Ну книги ці потім куди поділи? Залишили в школі чи віднесли кудись? Може, додому забрали деякі з них. Ви ж енциклопедії любите читати?
— Ні, все до школи віднесли. У вчительки нашої спитайте, якщо не вірите. А потім… Потім приїхала велика машина, всю макулатуру в неї завантажили, і вона поїхала. Нам сказали, що з неї потім туалетний папір зроблять. Ось!
«Ну й справи… — засмутилася Інга. — Дорогий вийде туалетний папір».
— Тітонько, а вам цуценята випадково не потрібні? Може, заберете їх додому. Дивіться, які вони гарні, — підбіг другий хлопчик, а в руках у нього були два цуценяти.
— Та навіщо вони мені? — відмахнулася Інга.
— Значить, помруть…
— Чому помруть?
— А хто їх годуватиме, любитиме? Ми б із задоволенням узяли, але нам батьки не дозволяють. А ви доросла, вам дозволу ні в кого не треба питати.
— Ага… — Інга скривила губи в усмішці.
— Ну може, знайдуться люди, які будуть їх годувати. Хочете, я даватиму вам їжі?
— Дякуємо, звісно, але Клавдія Іванівна рано чи пізно знайде, де вони ховаються, і отруїть їх.
— Чому ви так думаєте?
— Та тому що вона сама так сказала: «Знайду і отрую, щоб не плодилися більше». Не любить вона собак. І котів не любить. Та й людей, мабуть, теж. Це ж вона подзвонила в службу з відлову тварин, і Жучку, маму цих цуценят, спіймали й повезли. А цуценят ми сховали тоді. Тільки довго ховати не зможемо. Знайде вона їх.
— Гаразд, пішли Вітьку… — сказав один із хлопчаків, коли зрозумів, що тітонька їм не допоможе.
— Стійте! Не йдіть! — Інга довго дивилася на маленьких цуценят, дивилася і прийняла рішення.
— Давайте, я заберу їх!
— Правда? Не обманете?
— Ні. У мене чоловік давно мріє про собаку. А тут одразу дві. Думаю, він дуже зрадіє.
Коли Інга прийшла додому, у квартирі було тихо. Якось підозріло тихо.
«Затишшя перед бурею?».
— Владе, я прийшла.
Не дочекавшись відповіді, вона пройшла на кухню, налила голодним цуценятам молока і всміхнулася, коли вони жадібно стали його пити. А потім дивилася на них і не могла відірвати очей. Такі маленькі, такі гарненькі.
«Може, й не породисті, але все одно класні. Щоправда, Влад, скоріше, не схвалить».
— Інго… — чоловік з’явився в дверях із винним виглядом. — Вибач мені, що накричав. Я не повинен був… Просто, розумієш, я так довго мріяв про собаку… Це ж моя мрія. Нездійсненна…
— І ти мене вибач… Я винна перед тобою.
— Гаразд, Бог з ними, з тими грошима, ще зароблю. Головне, щоб у нас із тобою все було добре.
— Згодна, — усміхнулася Інга.
— А це хто в тебе тут?
Влад почув дивні звуки, увійшов на кухню і, помітивши двох цуценят, здивовано подивився на Інгу.
— Це хто? Звідки?
— Хлопці, яким я книги на макулатуру віддала, попросили забрати їх додому. Інакше їх можуть отруїти… Клавдія Іванівна якась погрожувала це зробити…
— Клавдія Іванівна? Чув-чув…
— Так? Звідки, цікаво?
— У неї просто не всі вдома вже років із п’ять, тому вона така агресивна. Це мені сусідка наша розповіла. Блін, які ж вони класні.
Влад узяв спочатку одного цуценя, потім другого, і радів як дитина.
— Я розумію, що ти хотів незвичайну собаку, породисту… Але може ми залишимо їх у себе?
— Звісно, залишимо.
Влад широко усміхнувся.
— Ти знаєш, я тут раптом зрозумів, що не важливо, породиста собака чи ні, з розплідника чи з вулиці… Вони всі роблять нас, людей, щасливими!
