Три роки після розлучення Яна жила в стані, який називала «своєю особистою весною». У квартирі пахло лавандовим освіжувачем і какао, яке вони з дев’ятирічною Софійкою пили вечорами, загорнувшись в один плед. Яна все встигала: і звіти по роботі закрити, і з донькою уроки вивчити, і навіть на йогу двічі на тиждень сходити. Побут був легким, як подих. Салат, запечена куряча грудка, іноді — просто йогурт із фруктами на вечерю. Софійка була невибагливою, а Яна — вільною.
Все змінилося, коли в їхньому житті з’явився Федір.
Він був втіленням надійності: широкий у плечах, з низьким оксамитовим голосом, він приносив Софійці величезних ведмедів, а Яні — оберемки півоній. Коли він зробив пропозицію, Яна подумала: «Нарешті в домі буде чоловіче плече».
Рік потому «плече» перетворилося на величезний, вічно голодний рот, який диктував правила гри.
Субота. 6:15 ранку. Сонце ледь пробивається крізь штори, але Яна вже на ногах. Вона не виспалася, бо напередодні до півночі ліпила пельмені — Федір сказав, що магазинне «тісто з папером» він їсти не буде.
На кухні вже шкварчала пательня. Яна замішувала тісто на ліниві вареники. Федір любив, щоб вони були повітряні, з домашнім сиром, рясно политі вершковим маслом і обов’язково гарячі.
— Яно, а кава де? — пролунав із вітальні заспаний голос чоловіка.
Він вийшов на кухню в спортивних шортах. Підтягнутий, м’язистий — результат п’яти тренувань на тиждень у спортзалі. Дивлячись на нього, ніхто б не повірив, скільки калорій поглинає цей організм.
— Зараз, Федю, доварю вареники й зроблю, — втомлено відповіла Яна, втираючи піт із лоба тильною стороною долоні.
— Доварю… — передражнив він, зазираючи в каструлю. — Слухай, а що, соусу не буде? Просто масло? Якось воно сухувато. Може, швиденько збий сметану з кропом?
Яна завмерла з шумівкою в руці.
— Федю, я на ногах з сьомої ранку. Софійка ще спить, я хотіла хоч пів години посидіти в тиші. Сметана в холодильнику, візьми й мокни.
— Ну от знову ти за своє, — він скривився, ніби з’їв лимон. — Важко зробити як слід? Я ж для нас стараюся, працюю, у зал ходжу, щоб тобі не соромно було поруч стояти. А ти лінуєшся елементарну підливку зробити.
«Лінуєшся». Це слово було як ляпас.
Після сніданку, який Федір змів за п’ять хвилин (з’ївши порцію, якої Яні з донькою вистачило б на весь день), Яна взялася за прибирання. Пилосос видав жалібний звук, загарчав і перестав тягнути пил.
— Федю! — гукнула вона чоловіка, який вмостився на дивані з телефоном. — Подивися, будь ласка, пилосос. Він гуде якось дивно і не чистить. Може, там щось застрягло або мотор треба змастити?
Федір навіть не підвів очей від екрана.
— Яно, ну що ти мені голову забиваєш? Зараз техніку не ремонтують. Викинь його. Купимо новий.
— Новий коштує п’ять тисяч! А цьому лише два роки. Може, там дрібниця якась?
— Ти хочеш, щоб я цілий вихідний витратив на колупання в смітті? — він нарешті глянув на неї. — Тобі треба — ти й шукай майстра. А краще купи новий.
Яна зціпила зуби. Це був той самий чоловік, який обіцяв «вирішувати всі проблеми».
— Добре, — сказала вона з натяком на посмішку. — Тоді нехай це буде мій новорічний подарунок. Замість сюрпризу — новий пилосос. Домовилися?
— Угу, — буркнув він, знову занурюючись у телефон.
Настав Новий рік. Софійка з захопленням розпаковувала набір для малювання, про який мріяла. Яна з надією глянула під ялинку, очікуючи побачити велику коробку. Там лежав маленький пакунок.
Вона розгорнула його. Всередині була стандартна коробка цукерок «Асорті». Така, яку купують у найближчому супермаркеті, коли згадують про свято за п’ять хвилин до закриття.
— А… а пилосос? — тихо запитала вона.
— Яно, ну ти даєш! — засміявся Федір, відкриваючи пляшку ігристого. — Хто дарує пилосос на Новий рік? Це ж побутовуха! Я вирішив, що цукерки — це мило. А пилосос… ну, купимо колись потім, зараз зайвих грошей немає, я абонемент у зал подовжив.
Того вечора Яна вперше за довгий час не їла. Вона дивилася, як Федір доїдає третій шматок домашньої піци, над якою вона простояла три години, і відчувала, як всередині щось остаточно обривається.
Остання крапля впала вівторкового вечора. Яна затрималася на роботі, прибігла додому, заскочила в магазин. Швидко підігріла вчорашній борщ — густий, наваристий, м’ясний.
Федір зайшов на кухню, зазирнув у тарілку і відсунув її від себе.
— Це що?
— Борщ, Федю. Свіжий, вчорашній.
— Я не їм вчорашню їжу, ти ж знаєш. Мікрохвильовка вбиває смак і вітаміни. Я сподівався на котлети. Чи хоча б млинці з м’ясом.
— Я прийшла з роботи двадцять хвилин тому! — зірвалася на крик Яна. — Я теж людина! Я не можу після восьми годин в офісі ставати за верстат на кухні! Софійка їсть цей борщ і не скаржиться!
— Тому що ти й дитину привчаєш до лінощів, — холодно відповів Федір. — Жінка має створювати затишок. А від тебе тільки крики й вчорашній борщ. Я піду в кафе, там хоча б поважають клієнта.
Він пішов, грюкнувши дверима. Яна сіла на стілець і розплакалася. Софійка підійшла ззаду і обійняла її своїми маленькими ручками.
— Мамо, не плач. Давай ми завтра не будемо готувати котлети. Давай просто поїмо пластівці з молоком?
Яна подивилася на доньку. У дитини були перелякані очі. Софійка три роки бачила щасливу маму, а тепер бачила прислугу, яка вічно вибачається.
Наступного ранку Яна не встала о сьомій. Вона ігнорувала будильник, поки він не розбудив Федора.
— Гей, а сніданок? Мені на тренування!
— Сніданок на столі, — пробурмотіла вона з-під ковдри.
Федір вилетів на кухню і побачив на столі пачку вівсяних пластівців швидкого приготування і коробку цукерок — тих самих, новорічних. Поруч лежала записка.
«Любий Федоре. Ти казав, що пилосос не ремонтують — купують новий. Я подумала, що з сімейним життям так само. Якщо старе не працює і не приносить радості, треба щось змінювати.
Відсьогодні я переходжу на режим “лінивої дружини”. Я готую лише те, що їмо ми з Софійкою. Якщо тобі потрібні млинці о сьомій ранку — борошно в шафі, пательня на плиті. Якщо хочеш свіже — готуй щодня.
І так, я викликала майстра. Він відремонтував пилосос за 200 гривень. Виявилося, там просто забився фільтр. Мабуть, ти правий — зараз ніхто нічого не ремонтує, бо нікому не хочеться брати на себе відповідальність».
Федір влетів у спальню, розмахуючи пачкою пластівців.
— Ти що, жартуєш? Ти вирішила мені драму влаштувати?
— Ні, Федю, — Яна сіла на ліжку, і він вперше за рік побачив у її очах не втому, а сталь. — Я вирішила повернути собі своє життя. Три роки тому я встигала все і була щасливою. З тобою я встигаю тільки готувати й прибирати, але почуваюся старою і хворою.
— Та кому ти потрібна будеш з дитиною і таким характером? — вигукнув він свою останню карту.
— Собі, Федю. Я потрібна буду самій собі. І Софійці, якій потрібна жива мати, а не кухонний комбайн.
Минуло два місяці. Федір з’їхав через тиждень після тієї сварки — він не зміг пережити відсутність свіжих котлет і необхідність самому прати свої спортивні шкарпетки.
Яна знову прокидається о восьмій. У квартирі пахне кавою і тишею. На сніданок у них із Софійкою — тости з авокадо, які готуються три хвилини.
Вчора вона нарешті купила собі ту шовкову піжаму, про яку мріяла. А на вихідних вони з донькою йдуть у кіно, а не стоять над каструлями.
Яна зрозуміла головний урок: кохання — це не коли ти смажиш піцу, бо він «любить смачненьке». Кохання — це коли він бере ніж і каже: «Відпочинь, сьогодні вечерю готую я». Все інше — просто обслуговування чужого егоїзму.
Автор: Наталія
