Субота. Четверта сорок п’ять ранку. За вікном — глуха, липка темрява, в якій потопає весь світ. Я лежу із заплющеними очима, але сон вже давно втік, наляканий моїми ж думками.
У голові пульсує, наче в такт серцю, одна-єдина, остогидла думка: «Автобус о 6:15. Якщо запізнюся — наступний лише за дві години, а це означає, що весь графік піде шкереберть».
Я лежу нерухомо, слухаючи рівне, спокійне дихання Сергія поруч. Він спить так, як вміють спати тільки чоловіки: без задніх ніг, без тривог, без думок про те, що буде з помідорами, якщо їх сьогодні не підв’язати. Я відчуваю до нього дивну, майже болісну суміш ніжності й люті. Ніжність — бо він мій, рідний, бо ми пройшли через стільки всього, і він, зрештою, не найгірший чоловік на світі. А лють — бо саме він учора ввечері, посьорбуючи чай, сказав: «Треба їхати, Маріє. Там же бур’ян по пояс, картоплю поїсть жук, пропаде все».
Він не сказав «ти поїдь». Він сказав «треба їхати», автоматично включивши мене в цей план, як невід’ємну частину його інструментарію.
Я встаю. Кожен суглоб відгукується хрускотом, спина ниє так, ніби я всю ніч тягала залізничні рейки, а не спала на ортопедичному матраці. Але я встаю. Бо так треба. Бо це програма, закладена в нас ще в 90-х, коли дача була питанням виживання, а не просто хобі. Я вдягаю свої «парадно-вихідні» штани — старі, з витягнутими колінами, з плямою від фарби, яку вже не вивести, і вицвілою футболкою. Це моя дачна форма, мій камуфляж, мій символ самопожертви.
Кухня зустрічає мене тишею. Я починаю збір. Це цілий ритуал. Два великі пакети з перекусом — бутерброди з докторською ковбасою, варені яйця, помідори, хліб, термос із чаєм, пара яблук. Тягну це все на собі, наче верблюд, який йде через пустелю до оази, де замість пальм — кущі смородини.
Автобус о шостій — це окрема історія. Він забитий такими ж, як ми: жінками мого віку, з важкими картатими сумками, з втомленими обличчями, де зморшки вже давно стали картою нашого життя. Ми сидимо в напівтемряві, гойдаючись на вибоїнах, і ніхто не розмовляє. Ми їдемо не відпочивати. Ми їдемо на битву. Ми їдемо долати ворога, якого самі ж і вирощуємо.
Дача зустрічає нас запахом сирої, вологої землі та… бур’яном. О, цей бур’ян! Це мій особистий ворог номер один. Він росте зі швидкістю світла, він висмоктує життя з усього навколо, він розростається вшир і вглиб, нахабно визираючи з-під наших кущів малини. Ми приходимо, кидаємо важкі сумки в сінях, і без жодної хвилини перепочинку — вперед, на грядки. Сонце вже починає палити, хоча ще ранок. Коліна в бруді, руки чорні від землі, під нігтями — вічний, майже в’їдливий осад, який не відмивається ніяким милом.
Я стою в позі «зю», спина затекла, сонце смалить у потилицю.
— Маріє! — раптом лунає над парканом голос сусідки Галини. Вона вже тут, вже з лійкою, вже в капелюсі з широкими полями. — Ти бачила, у Миколаївни вже помідори цвітуть, а ти що? Запустила все? Дивись, у тебе там пасльони, чи що?
Я піднімаю голову, розгинаюся, відчуваючи, як хребці стають на місце з болісним клацанням. Дивлюся на її город. Там все вилизано, жодної травинки, кожна грядка під лінійку, кожна рослина підв’язана. Вона виглядає як робот, запрограмований на ідеальну виживаність, як персонаж соціалістичного плаката. А я… я дивлюся на свої помідори, які хиляться до землі, на криву картоплю, яку ми садили в поспіху, і раптом мене накриває.
Навколо — «земля обітована», моя власність, моя гордість, моє… прокляття. Я стою посеред цього «раю» і думаю: «Боже, нащо воно мені? От нащо? У мене в супермаркеті біля дому картопля — по п’ятнадцять гривень. Скільки я її з’їм? Відро на місяць? А я витрачаю на дорогу 50, на насіння — сотні, на добрива — тисячі, на засоби від жуків — ще стільки ж. А моє здоров’я? Його ж ніхто не оцінить. Спина, суглоби, тиск… Це все — заради того, щоб у вересні викопати мішок дрібної картоплі, яку соромно людям показати?».
Я дивлюся на сапу в своїх руках. Вона важка, дерев’яне руків’я вже відшліфоване моїми долонями до блиску. І раптом я відчуваю огиду. Не до дачі, ні. До цього нескінченного, безглуздого циклу.
Я кидаю сапу. Просто кидаю в землю. Вона встромляється в пухкий ґрунт і стоїть там, як прапор капітуляції. Галина завмирає з лійкою в руках, широко розкривши очі.
— Ти чого? — питає вона, і в її голосі змішалися шок і, мабуть, трішки заздрості.
— Відпочиваю, — кажу я.
Голос звучить напрочуд рівно, без жодної нотки виправдання.
— Як це? Зараз же пік, треба підгорнути! Якщо зараз пропустиш — все, вважай, урожаю не буде!
— Галю, — кажу я, витираючи чоло брудним рукавом, і відчуваю, як на обличчі розпливається посмішка. — Якщо ця картопля помре — світ не перевернеться. Я хочу просто посидіти.
Я розвертаюся і йду до старої лавки, яку ми привезли сюди ще в 90-х, коли були молодими, сповненими надій і вірили, що ця дача — це наш майбутній рай. Лавка хитається, але тримається. Я сідаю.
Дивлюся на небо. Воно таке високе, синє, безкрає. Я вже й забула, коли востаннє просто дивилася на нього, не шукаючи ознак дощу, який може зіпсувати сіно. Птахи співають — і це не просто шум, це справжня музика. І вперше за десять років я не думаю про бур’ян. Я не думаю про жуків. Я просто дивлюся на хмари. Вони пливуть повільно, змінюючи форми.
Сергій виходить з будиночка, тримаючи в руках дві кружки з чаєм. Він зупиняється, дивлячись на мене, на кинуту сапу, на бур’ян, який зрадницьки переможно піднімає голови.
— Що, все? — питає він обережно, ніби боїться, що я зараз почну істерику. — Все, — кажу я, забираючи в нього кружку. Чай пахне м’ятою. — Сьогодні ми тут не працюємо. Сьогодні ми тут живемо.
І ви знаєте, небо не впало. Земля не розверзлася, щоб поглинути нас за лінощі. Ми пили чай, сміялися з якихось дурниць, згадували, як колись молодими приїжджали сюди на шашлики, як танцювали під магнітофон, як нам було байдуже, чи рівні в нас грядки, чи є там картопля. Ми були щасливі просто від того, що ми разом.
Увечері ми поїхали додому. Пів городу залишилося в бур’янах. І я вперше за довгий час не відчувала провини. Не було того липкого почуття «я не дотягнула», «я не встигла», «я погана».
Ми звикли думати, що ми — це те, що ми робимо. Наші врожаї, наші чисті хати, наші успішні діти, наші ідеальні звіти на роботі. Ми будуємо своє життя як список справ, і десь у кінці цього списку маленькими літерами записані ми самі. Але якщо ми приберемо це все… що залишиться? Хто я, коли в моїх руках немає сапи чи ганчірки? Можливо, саме та Марія, яка любить дивитися на хмари, а не та, що все життя простояла раком на грядці, — це і є справжня я?
Наступного тижня я знову поїхала на дачу. Сергій спочатку бурчав, що треба доробити, але побачив, що я налаштована серйозно. Цього разу я взяла з собою книгу. І я читала її прямо посеред городу, сидячи на тій самій лавці. Бур’ян ріс. Він підкорював грядку за грядкою. А я перегортала сторінки, пила каву і вперше за багато років була по-справжньому щаслива.
Я зрозуміла: дача — це не про картоплю. Це про вибір. Вибір бути господинею свого часу, а не рабою своєї землі. І знаєте, світ навколо не став гіршим. Він став просто… простішим. І я теж.
