Василь Андрійович прокинувся від запаху, який не мав права бути в його хаті о шостій ранку вівторка. Це був запах ванілі, мигдалю й чогось підозріло святкового.
Він потер очі, накинув халат і, тримаючись за перила, спустився вниз. Кухня сяяла, як на Великдень: на столі — три дека тістечок, усі однакові, як близнюки, з кремовими трояндочками й золотими кульками.
— Галю! — гукнув він. — Це що, в нас весілля чи похорон?
З-за холодильника виринула невістка Оля — рум’яна, в новому фартусі з написом «Кухарка №1», з блендером у руці.
— Доброго ранку, тату! — заспівала вона. — Це для вас! Еклери з заварним кремом, макарони з солоною карамеллю й профітролі з шоколадним ганашем. Сьогодні ж вівторок, день здорового солодкого!
— Здорового? — Василь Андрійович підійшов ближче й тицьнув пальцем в еклер. Крем вирвався, як вулкан. — Це точно не для моєї підшлункової!
— Та ну, тату, — Оля махнула рукою. — Я замінила цукор на стевію, борошно на мигдальне, масло на авокадо. Це суперфуд!
Василь Андрійович понюхав тістечко. Запах був божественний. Він відкусив шматочок.
— Ммм… — видихнув. — Галю, ти де?
З коридору долинув голос дружини:
— Я тут, Василю. Вже пакую валізу.
— Яку валізу?! — він мало не вдавився кремом.
Галина Петрівна вийшла з чемоданом у руках. На ній був новий костюм, хустка й вираз обличчя, який Василь Андрійович бачив востаннє, коли вона дізналася, що він купив мотоцикл у 2012-му.
— Я їду до доньки в Київ, — заявила вона. — На тиждень. Або назавжди. Поки ти з Олею не перестанете заставляти усю кухню цими калорійними тістечками.
— Та які калорійні? — обурився Василь Андрійович. — Це ж суперфуд!
— Суперфуд, кажеш? — Галина Петрівна підійшла до столу й тицьнула пальцем в макарон. — Вчора я з’їла три. Сьогодні вранці вага показала плюс кілограм! Я за місяць стану як тістечко!
Оля закотила очі.
— Мамо, це вода! Ви пили чай з м’ятою!
— Вода не важить кілограм, Олю! — Галина Петрівна схопила чемодан. — Все, я поїхала. Хай Василь сам їсть твої експерименти.
Василь Андрійович кинувся за дружиною.
— Галю, не йди! Я викину все!
— Пізно! — вона вже була в дверях. — Я замовила таксі до вокзалу. Поїзд о сьомій.
Двері грюкнули.
Василь Андрійович стояв посеред кухні, тримаючи в руці напівз’їдений еклер. Оля дивилася на нього винувато.
— Тату, я не хотіла…
— Я хотіла зробити сюрприз! — Оля мало не плакала. — Ви ж казали, що любите солодке!
— Я казав, що люблю твої пиріжки з вишнями! Не ці… французькі!
Василь Андрійович сів за стіл і зітхнув.
— Що тепер робити?
— Догнати її! — Оля схопила куртку. — Ми на машині! Я знаю, яким шляхом таксі поїде!
Вони вискочили надвір. Машина сина — «Шкода Октавія» — стояла під домом. Василь Андрійович сів за кермо, Оля — поруч.
— Поїхали! — крикнула вона.
Вони рвонули з місця. На годиннику — 6:45. Поїзд о 7:00.
— Де вона? — питав Василь Андрійович, виїжджаючи на головну.
— Бачу! — Оля показала пальцем. Жовте таксі миготіло попереду.
Вони наздогнали його на світлофорі. Василь Андрійович вискочив, постукав у вікно.
— Галю!
Дружина опустила скло.
— Василю, що ти робиш?
— Не їдь! Я… я все викину!
— Ти вже 45 років обіцяєш кинути палити, — холодно відповіла вона. — І що?
Світлофор загорівся зеленим. Таксі рушило.
— Стійте! — крикнув Василь Андрійович водію. Той лише плечима знизав.
Вони поїхали далі. Оля вчепилася в кермо.
— Тату, давай за ними!
— Це ж не голлівудський фільм! — простогнав він, але натиснув на газ.
На вокзалі було людно. Вони припаркувалися криво, вискочили. Галина Петрівна вже стояла на пероні, тримаючи квиток.
— Галю! — Василь Андрійович біг, як у молодості. — Стій!
Вона обернулася.
— Василю, я серйозно. Мені потрібен відпочинок. Від тебе. Від тістечок. Від усього.
— Але я без тебе не можу! — він став перед нею на коліна. Прямо на пероні. Люди почали знімати на телефони.
— Василю, вставай! — прошипіла вона.
— Не встану, поки не пробачиш!
Оля підбігла, тримаючи в руках коробку з тістечками.
— Мамо, це останнє! Я обіцяю! Більше жодного еклера!
— Олю, ти теж? — Галина Петрівна закотила очі.
Поїзд під’їхав. Гудок.
— Все, я їду, — сказала вона й ступила на сходинку.
Василь Андрійович схопив її за руку.
— Галю, пам’ятаєш, як ми познайомилися? Ти пекла пиріжки, я прийшов по інструменти до твого батька.
Ти сказала: «Василю, спробуй, гарячі». Я спробував — і закохався. Не в пиріжки. В тебе.
Вона зупинилася.
— І що?
— А те, що я можу жити без еклерів. Але не без тебе.
Люди аплодували. Хтось крикнув: «Молодець, діду!»
Галина Петрівна зітхнула.
— Вставай, божевільний. Поїдемо додому. Але з умовою.
— Якою?
— Ти викинеш усі тістечка. І більше жодного експерименту.
— Домовилися!
Вони повернулися додому. Оля винесла три дека на смітник.
— Прощавайте, мої шедеври, — зітхнула вона.
Але ввечері, коли Василь Андрійович пішов у гараж, Оля тихо витягла з холодильника одну коробку.
— Це на чорний день, — шепнула вона.
Наступного дня Галина Петрівна знайшла коробку.
— Олю! — гукнула вона.
— Я не винна! Це тато сховав!
Василь Андрійович вийшов із ванної з піною на обличчі.
— Я? Я ж обіцяв!
— То хто сховав? — Галина Петрівна тримала коробку, як доказ.
Вони подивилися одне на одного. Потім на Олю.
— Це… це для сусідів! — вигадала Оля. — Для пані Марії, вона хвора!
— Пані Марія на дієті! — сказала Галина Петрівна.
— Тоді… для церкви! На ярмарок!
Василь Андрійович узяв коробку.
— Я сам віднесу. До смітника. Особисто.
Він вийшов. Через п’ять хвилин повернувся з порожніми руками.
— Все, — сказав. — Більше немає.
Але вночі Галина Петрівна прокинулася від підозрілого шурхотіння. Вона встала, пішла на кухню. Василь Андрійович сидів за столом із ложкою й банкою варення.
— Василю! — прошипіла вона.
— Це не тістечко! Це варення! З полуниці!
— Ти обіцяв!
— Я обіцяв без еклерів! Про варення нічого не було!
Вона сіла поруч.
— Дай ложку.
Вони їли варення просто з банки.
— Пам’ятаєш, як ми в молодості їли мед з ложки? — запитала вона.
— Пам’ятаю. Ти казала, що я солодший за мед.
— Брехав.
— Але ти повірила.
Вони засміялися.
Наступного ранку Оля прокинулася від запаху… млинців.
— Що це? — запитала вона, вбігаючи на кухню.
Галина Петрівна стояла біля плити. Василь Андрійович різав яблука.
— Ми вирішили, — сказала Галина Петрівна. — Тістечка — ні. Але млинці з яблуками — так. З цукром. З вершками.
— Але ж дієта! — обурилася Оля.
— Дієта для тих, хто не вміє жити, — відповів Василь Андрійович. — А ми вміємо.
Оля сіла за стіл.
— То я можу спекти пиріжки? З вишнями?
— Можеш, — сказала Галина Петрівна. — Але тільки раз на тиждень. І тільки для нас.
— І без стевії! — додав Василь Андрійович.
— І без авокадо!
— І без французьких слів!
Вони засміялися.
Так і жили. Оля пекла пиріжки по неділях. Василь Андрійович їв їх із чаєм. Галина Петрівна стежила, щоб не більше трьох. А тістечка… тістечка залишилися в минулому.
Але одного разу, коли Оля поїхала до подруги, Василь Андрійович знайшов у морозилці одну коробку.
— Галю, — сказав він. — Дивись, що я знайшов.
Вона подивилася.
— Це… це ж…
— Так. Останній еклер.
Вони подивилися одне на одного.
— З’їмо? — запитала вона.
— З’їмо.
Вони розморозили еклер, розрізали навпіл.
— За нас, — сказав він.
— За нас, — повторила вона.
І з’їли.
Оля повернулася й побачила порожню коробку.
— Ви… ви з’їли?!
— З’їли, — хором відповіли вони.
— Але ж…
— Олю, — сказав Василь Андрійович. — Іноді треба порушити правила. Щоб зрозуміти, як добре їх дотримуватися.
Вона засміялася.
— То я можу спекти нові?
— Ні, — сказала Галина Петрівна. — Але можеш спекти пиріжки. З вишнями.
— І з цукром!
— І з вершками!
Так і закінчилася історія про тістечка, які ледь не розлучили Василя Андрійовича з дружиною. Але не розлучили. Бо любов, як і пиріжки, — це коли з цукром, з вершками й без суперфудів
Наталія Веселка.
