Сусідка повернула мені старий кухонний комбайн моєї покійної мами брудним і зламаним, але я відразу зрозуміла, що вона щось приховує.
Мою сусідку Тамару в домі знали всі. Вона часто просила в мешканців різні речі: драбину, побутову техніку. Але повертала їх далеко не завжди вчасно — іноді брудними, іноді пошкодженими, а часом удавала, ніби забула. На будь-які претензії в неї знаходилася відмовка.
Одного разу Тамара попросила в мене кухонний комбайн, який колись належав моїй мамі.
Для інших це була звичайна техніка, але для мене — дорога пам’ять. Мама користувалася ним майже щонеділі, а після її відходу я сама продовжила готувати з його допомогою.
— Ні, Тамаро. Він належав моїй мамі, і я не хочу його віддавати, — відразу відповіла я.
Але сусідка не відступала й кілька днів умовляла мене:
— Ірино, мені треба лише спекти торт на день народження доньки. Я буду дуже обережною й відразу все поверну.
Зрештою я погодилася. І майже відразу пошкодувала про це.
У суботу вранці я виявила комбайн біля своїх дверей. Тамара навіть не зателефонувала. Корпус був заляпаний засохшими вершками, на кришці виднілися плями, а збоку з’явилася свіжа подряпина.
Коли я ввімкнула прилад, мотор заскреготів так, ніби ось-ось розвалиться.
Я відразу пішла до сусідки:
— Що ти з ним зробила? Чому він зламаний?
Тамара спокійно знизала плечима:
— Він зламався, коли я робила глазур. Тобі давно час було його замінити. Він старий.
— Ти могла хоч попередити мене. Чому залишила його біля дверей?
Але сусідка раптом виказала невдоволення:
— А ти чому псуєш мені настрій? Через цей комбайн у мене весь вечір був зіпсований. Одинадцять людей чекали на торт!
Я не могла повірити своїм вухам. Вона зламала річ моєї мами, повернула її брудною й навіть не вибачилася, а тепер ще й звинувачувала мене.
Однак найбільше мене тривожило інше. Чому Тамара так наполегливо просила саме цей комбайн? Чому не сказала, що він зламався? І навіщо залишила його біля дверей, ніби хотіла, щоб я сама все виявила?
За останні місяці сусідка зіпсувала або затримала кілька моїх речей. До цього я намагалася не загострювати ситуацію, але тепер уперше подумала: а раптом Тамара зробила це навмисно?
Наступного ранку в мене з’явився план. Я вирішила перевірити, як далеко Тамара готова зайти, щоб приховати правду…
План був простий і зовсім не героїчний. Я перестала з нею розмовляти на майданчику й вирішила діяти так, як звикла на роботі: зібрати папери, порахувати суму й пред’явити її письмово. Двадцять два роки я сиджу в розрахунковому відділі, у мене на кожне «я потім віддам» є окрема тека.
Спочатку я сфотографувала комбайн з усіх боків. Засохлі вершки на корпусі, подряпину, тріщину на кришці, яку мама ще в двотисячних заклеїла синьою ізоляційною стрічкою і з того часу так і не переклеїла. Потім усе-таки вимила. Стояти й дивитися на брудну мамину річ я не могла, а фотографії в мене були.
Сергій повернувся з монтажу о сьомій, поїв, подивився на комбайн, розібраний на кухонному столі, і сказав:
— Іро, ну викинь ти його. Купимо новий, з гарантією.
— Мені не новий потрібен.
— Тобі потрібно з Тамарою розібратися. — Він витер руки об рушник. — Вона весь дім дістала, і всі мовчать. І ти мовчала.
— Ось саме.
Він не став сперечатися. Пішов дивитися свій канал про риболовлю, а я в неділю пішла до Віктора з тридцять третьої.
Віктор — чоловік ґрунтовний, у нього в коморі все по місцях. Драбину Тамара брала в нього минулого року.
— Через місяць повернула, — сказав він у дверях, не запрошуючи всередину. — Із зламаним щаблем. Другим знизу. Я її сам потім стягував куточком.
— І ти нічого не сказав?
— А що сказати? Вона мені: «Вітю, я ж не знала, що вона така стара». — Він усміхнувся. — Іро, їй сорок разів казали. Вона не чує. Ти чого, судитися зібралася?
— Я хочу, щоб вона заплатила за ремонт.
Віктор подивився на мене, як на людину, яка вирішила взимку посадити огірки.
— Ну спробуй.
У понеділок після роботи я поїхала до майстерні в підвалі будинку навпроти ринку. Там сидить Ігор Леонідович, який лагодить усе, що взагалі ще можна полагодити. Він зняв кришку, покрутив мотор, понюхав.
— Щітки, підшипник і ось тут кріплення лопнуло. Ізоляцію знімати?
— Не треба.
— Не буду. — Він знизав плечима. — Дивіться, деталей на нього не випускають років дванадцять. Мотор поставлю, якщо знайду на розборці. Чотириста гривень і півтори тижня. Новий за ці гроші ви не купите, тож, чекайте.
— Мені потрібен цей.
— Зрозумів, — сказав він без жодного подиву.
Я запитала, чи могло це статися від глазурі. Він навіть не усміхнувся.
— Глазур тут ні до чого. Його перевантажили. Щільне тісто, на максимальній швидкості, і тримали. Він таких речей не любив і раніше, а тепер йому двадцять вісім років.
Квитанцію він виписав від руки, з датою й сумою. Я склала її вдвоє й поклала в сумку, і мені стало майже спокійно. У мене з’явився документ.
Увечері я зателефонувала Тамарі. Вона відчинила на ланцюжку. За її спиною в передпокої стояв стос картонних коробок для торта, штук двадцять, перев’язаних мотузкою. Я тоді лише відзначила це подумки, як відзначаєш чужий ремонт або нову куртку.
— Чотириста гривень ремонт, — сказала я й простягнула квитанцію в щілину. — Майстер сказав, його перевантажили. Я не прошу з тебе грошей за пам’ять, я прошу за ремонт.
Тамара квитанцію не взяла.
— У мене немає таких грошей, Іро.
— Тоді нумо частинами.
— І частинами немає.
— Ти розумієш, що ти зламала чужу річ?
— Я розумію, що твоїй речі сто років і вона сама розсипалася в мене в руках, — сказала вона рівно, ніби читала оголошення. — Майстер тобі за гроші що завгодно напише. Хочеш — суди мене. Іди до суду, там розберуться.
І зачинила двері. Не грюкнула, а саме зачинила, акуратно, і я почула, як повернувся клямка.
Я піднялася до себе, сіла на табурет у передпокої, не роззуваючись, і хвилин десять сиділа з квитанцією в руці. Потім дістала телефон і відкрила домовий чат.
Я не писала нічого поганого. Я взагалі не вмію злобно писати, у мене виходить як службова записка. Я виклала три фотографії, написала, що двадцять восьмого числа Тамара з тридцять восьмої повернула мені зламаний кухонний комбайн, що висновок майстра на чотириста гривень у мене на руках, що відшкодовувати вона відмовилася й запропонувала йти до суду. І додала останню фразу, через яку потім усе й закрутилося: «Прошу сусідів більше не давати їй техніку й інструмент. Вона не повертає й не платить».
Надіслала й пішла ставити чайник.
Чат ожив хвилин через двадцять і не стихав до півночі. Віктор написав про щабель. Слава з сорок першої — про мийку високого тиску, яку йому повернули зі зірваним різьбленням, «а він дорого коштує, між іншим». Жінка з першого під’їзду згадала подовжувач. Потім хтось написав: «Так у неї в березні “гості” були, я на майданчику стояла, вони з описом ходили». І ще: «Люди, ви чого, вона мені на ювілей чоловіка торт робила, три яруси, всі питали, де замовляла».
Сергій читав через моє плече й хмикав.
— Ну ти завела, — сказав він. — Тепер вона з нами вітатися не буде.
— Вона й так не вітається.
Уранці в ліфті на мене подивилися по-новому. Не погано — з цікавістю. Як на людину, яка нарешті зробила те, про що інші лише говорили біля під’їзду. Мені це, чесно кажучи, було приємно, і я досі не знаю, що з цією приємністю робити.
Тамару я зустріла в четвер біля поштових скриньок. Вона була у форменій жилетці, з бейджиком будівельного магазину, де працює касиркою, і з двома пакетами. Вона поставила пакети на підлогу.
— Задоволена? — запитала вона. — Галина Петрівна мені відмовила. У неї внучка випускний святкує, я на цей торт два тижні розраховувала. Вона мені зателефонувала й сказала: «Тамаро, мені ніяково, але в чаті про вас таке пишуть».
— Я написала правду.
— Ти написала, що я не плачу. — Вона підняла пакети. — Ти не написала, чим я плачу.
І пішла на сходи, бо ліфт я викликала перша, а стояти зі мною вдвох у кабіні вона не збиралася.
У суботу ввечері мені зателефонувала її донька. Я впізнала її не відразу — бачила завжди мигцем, у навушниках, із рюкзаком. Їй років двадцять чотири, працює в аптеці, обличчя втомлене й дуже доросле.
— Ірино Вікторівно, я Олена. Можна?
Я впустила її до передпокою. Вона дістала з кишені п’ятсот гривень складені вдвоє, і поклала на поличку біля дзеркала.
— Цього вистачить на ремонт. Тільки приберіть, будь ласка, повідомлення з чату.
— Не приберу.
Вона кивнула, ніби чекала саме цього.
— Гаразд.
І треба було б на цьому закінчити, але я чомусь запитала:
— Олено, чому вона прийшла саме до мене? Вона ж знала, що я не хочу давати.
Олена помовчала, дивлячись на мамині гроші.
— Бо ви були остання. Вона весь під’їзд обійшла. У Слави такого немає взагалі, у Віктора міксер ручний, у Ковальових планетарний, але вони їй після подовжувача не відчинили. А їй потрібен був із гачком, тісто на два торти. Один — мені на день народження, а другий — замовлення. На ранок, із передоплатою. Вона продукти купила.
— Яке замовлення, Олено? У вас же одинадцять людей сиділи.
— Сиділи. І торт чекали. — Вона трохи повела плечем. — Мама пече на замовлення з минулого літа. Ночами. У неї зміни, вона приходить о восьмій і до третьої ночі стоїть. Наш комбайн вона продала. І мультиварку, і телевізор за борги пішли, а шафу вона сама віддала за дев’ять тисяч гривень.
Я стояла й слухала. Про її борги у чаті писали, але одне діло чат, а інше — коли треба все з дому продавати.
— Брат?
— Брат, — Олена сказала це так, як говорять про погоду. — Віталік узяв чотириста тисяч гривень у банку, мама поручитель. Він у Львові, у нього там дитина. Три місяці платив, потім перестав. Тепер із мами половину зарплати утримують. Тому вона в усіх усе просить. Їй купити нема за що, а сказати, що нема за що, вона не може. Вона краще скаже, що ваш комбайн старий.
— Він зламався того вечора?
— Того, — Олена нарешті подивилася мені в очі. — Вона поставила холодне тісто на найбільшу швидкість, бо поспішала. Він заверещав і став. Вона до п’ятої ранку мій корж руками місила. А замовниці гроші повернула з моєї картки, бо своїх не було.
Помовчали. У кімнаті Сергій увімкнув телевізор гучніше, щоб не чути.
— І біля дверей навіщо залишила? — запитала я. — Могла зателефонувати.
— Вона приходила о шостій ранку. Постояла й не зателефонувала. — Олена вже відчиняла двері. — Вона сказала: «Якщо я їй у вічі скажу, що в мене немає грошей, вона всьому дому розповість». Ви, загалом, і розповіли.
Я не знайшла що відповісти. Вона вийшла, а я залишилася з грошима на поличці.
Увесь той тиждень я жила як звичайно. Здавала звіт, стояла в черзі в поліклініці за довідкою Сергієві для медкомісії, купувала розсаду перців, бо в травні треба купувати розсаду перців, навіть якщо в під’їзді казна що робиться. Про повідомлення в чаті я не думала спеціально. Воно лежало там, серед оголошень про повірку лічильників і загубленого сірого кота, і його прочитали сто сорок осіб.
Комбайн Ігор Леонідович віддав у середу. Мотор він знайшов з іншого, взяв, як обіцяв, чотириста гривень, ізоляцію не торкнув.
— Шумить гучніше, — попередив він. — Це нормально. Тісто більше двох кілограмів не кладіть і холодне не суйте.
Удома я поставила його на колишнє місце, біля вікна, де він стояв у мами й потім у мене. Замісила тісто на пиріжки з картоплею, як у неділю робила мама. Він справді шумів по-новому, нижче, і я весь час тримала руку на кришці. Сергій з’їв чотири пиріжки стоячи, не сідаючи, і сказав:
— Ну ось.Чотириста гривень, і знову те саме.
У ліфті мене перехопила Галина Петрівна з двадцять дев’ятої. Їй сімдесят два, вона ввічлива й допитлива водночас, що взагалі рідкісне поєднання.
— Іринко, скажіть чесно, — почала вона, — вона шахрайка? Я про Тамару. Мені ж випускний внучці святкувати, я в неї хотіла, а тут таке читаю. Люди кажуть, у неї борги.
Я натиснула п’ятий поверх. Я могла б промовчати, і це було б найзручніше.
— Вона зламала мій комбайн, — сказала я. — Про торти я нічого не писала. Торти в неї хороші, Тимофєєви на ювілеї їли. Це різні речі.
— Різні? — перепитала Галина Петрівна з сумнівом.
— Різні.
Вона замовила. Я дізналася про це по коробках: у суботу вранці Олена виносила з під’їзду високу білу коробку, притримуючи її двома руками, а Тамара йшла попереду й відчиняла двері.
— Чому ти написала на весь чат про комбайн? — запитала вона зненацька.
— Ти п’ять років у людей брала й не повертала.
— Брала, — погодилася вона. — Більше нічого в тебе просити не буду.
— І не треба.
Вона вже повернулася до своїх дверей і раптом зупинилася.
— Іро. У четвер мені борошно привезуть, два мішки, о четвертій. Я до сьомої на касі, Лєна на зміні. Кур’єр чекати не стане.
Я подумала про те, що мішки стоятимуть у мене в коридорі й що я знову в щось влізаю. І ще про те, що вона вперше за п’ять років попросила не річ.
— Хай постоїть, — сказала я. — Тільки не до ночі.
У четвер кур’єр вивантажив мішки в мене в передпокої, і вони простояли там до пів на восьму, білі, важкі, з написом «вищий сорт». Я їх не чіпала. Тамара прийшла за ними з Оленою, вони віднесли по мішку, і двері свої вона за собою причинила тихо, як того вечора з ланцюжком.
