Сусідка знову стояла біля дверей зі звичною фразою: «Дай пару яєць, а в нас борошна нема». Дружина мовчки простягнула їй чек з магазину: «Ось стільки я витрачаю за тиждень, твоя черга». Сусідка зблідла і більше не приходила.
Оля повернулася з роботи під дрібним вересневим дощем. Звичним рухом набрала код на домофоні новобудови, піднялася на п’ятий поверх. Ще на підході до квартири почула приглушені звуки телевізора — Вітя вже вдома. Чоловік сидів у вітальні перед екраном, де йшов футбольний матч.
— Привіт! Що з вечерею? — навіть не повернувши голови, запитав він.
Оля стягнула мокру куртку, поставила важкі пакети з продуктами.
— Зараз щось придумаю, — втомлено відповіла вона, розбираючи покупки.
У двері подзвонили.
— Відкрий, — кинув Вітя, не відриваючись від екрана.
На порозі стояла Даша з квартири навпроти — з незмінною посмішкою і порожніми руками.
— Олечко, виручай! Пару яєць не знайдеться? І масла трохи… Зовсім закрутилася, в магазин не встигла.
Оля зітхнула. Відтоді як вони в’їхали в новобудову півроку тому, Даша приходила позичити продукти разів із тридцять. Якщо не більше. Масло, цукор, сіль, пакетик чаю, пара цибулин, помідори… Список ніколи не закінчувався.
— Заходь, зараз дам, — звично відповіла Оля.
Поки вона діставала з холодильника яйця, Даша, як завжди, влаштувалася на кухні й почала щебетати:
— Ой, як смачно пахне! А що готуєш? Я от ніяк не можу свою плиту освоїти, все пригорає. Може, даси рецептик?
Оля механічно кивала, намагаючись не думати про те, скільки всього «позичила» сусідці. Окремо — дрібниці, але якщо скласти…
— Слухай, а сік у тебе є? Донька застудилася, лікар вітаміни прописав, а я не встигла купити.
Оля відкрила шафу, дістала пакет соку.
— Ось, тримай, — вона простягнула яйця, масло і сік.
— Дякую! Ти справжня рятівниця! — Даша засяяла, хапаючи продукти. — Я обов’язково поверну!
Як і минулих разів? — подумала Оля, але промовчала.
— Хто приходив? — запитав Вітя, коли вона повернулася в кімнату.
— Даша. По продукти, — Оля прийнялася різати овочі для салату.
— Знову? — він нарешті відірвався від телевізора. — Скільки можна?
— А що я маю робити? Відмовити?
— Саме це! — Вітя підвівся з дивана. — Ми не благодійна організація. У нас своя іпотека, свої витрати.
Оля відчувала, як зростає роздратування.
— Ти так говориш, ніби я не працюю! Мені, до речі, після повного дня з учнями в музичній школі теж хочеться відпочити, а не вислуховувати претензії!
— Які претензії? Я просто кажу, що треба вміти говорити «ні»!
— Ти б сам спробував відмовити, коли людина стоїть на порозі й дивиться цими своїми… очима!
Сварку перервав черговий дзвінок у двері.
— Якщо це знову вона, я сам відчиню! — Вітя рішуче попрямував у передпокій.
На порозі справді стояла Даша.
— А я цукор забула попросити! — усміхнулася вона, наче не помічаючи похмурого вигляду Віті.
— Знаєте, — почав він офіційним тоном, — ми не…
— Зараз принесу! — перебила Оля, визирнувши з-за спини чоловіка.
Коли двері зачинилися, Вітя тільки похитав головою.
— Ні, ти безнадійна.
За вечерею вони майже не розмовляли. Оля механічно перемішувала їжу в тарілці, думаючи про те, що чоловік має рацію. Звичка Даші «позичати» продукти починала всерйоз дратувати.
— Може, варто поговорити з нею? — порушила мовчання Оля.
— Про що тут говорити? — Вітя потягнувся за хлібом. — Просто перестань усе давати.
— Легко сказати. А як подивитися в очі потім? Ми ж сусіди, будемо постійно стикатися.
— Ну і що? Ти думаєш, вона переживає через те, що фактично об’їдає нас? — Вітя відсунув тарілку. — До речі, в нас чіпси були?
— Закінчилися, — відповіла Оля, — Даша позавчора забрала останню пачку для свого сина.
Вітя виразно підняв брови.
— Ось бачиш! І так буде продовжуватися, поки ти не припиниш це.
Оля задумалася. Можливо, Вітя має рацію? Але просто відмовити здавалося їй неможливим.
Наступного дня Оля затрималася на роботі. Вересневий вечір був ясним, і вона вирішила пройтися пішки до супермаркету. Проходячи повз касу, машинально взяла чек. Сума була чималою — майже дві тисячі гривень за тижневий запас продуктів.
«І це тільки базові продукти», — подумала вона, розглядаючи список. — А ж частина їх іде до Даші».
Вдома на неї чекав сюрприз — чоловік сам приготував вечерю. Нічого особливого, звичайні макарони з сиром, але сам факт!
— З чого така турбота? — усміхнулася Оля, цілуючи чоловіка.
— Вирішив, що треба тебе іноді балувати, — він обійняв її за плечі. — Як день минув?
— Непогано, тільки втомилася. Завтра в Максима концерт, довелося додатково займатися.
Вітя розуміюче кивнув. Він знав, як Оля переживає за своїх учнів, вона працювала в музичній школі.
— А в тебе?
— Та нічого особливого. Три комп’ютери полагодив, один безнадійний. До речі, Дашу бачив на парковці. Вона зі своєї машини вивантажувала пакети з супермаркету. Цілу гору пакетів. І вона ж обіцяла повернути тобі продукти, які позичала. Але щось вона не поспішає.
Оля нахмурилася:
— Ти впевнений?
— Абсолютно. Вона навіть не помітила мене.
Ця новина зачепила Олю. Одне — виручати справді людину, яка потребує, і зовсім інше — бути об’єктом маніпуляції.
— Що робитимеш? — запитав Вітя.
— Не знаю поки, — чесно відповіла Оля. — Але так не може продовжуватися.
Наступної неділі вони планували поїхати до батьків Віті за місто. Оля зранку готувала пиріг, коли в двері подзвонили.
— Доброго ранку, сусідко! — Даша, як завжди, сяяла усмішкою. — Слухай, у мене гості несподівано, а я не готова. Борошна трохи не позичиш? І може, яєць парочку? І якщо є що-небудь до чаю…
Оля завмерла з борошном у руках. Перед очима промайнули всі випадки, коли Даша приходила «позичати» продукти. Усі обіцянки «обов’язково повернути». Усі зниклі пачки чіпсів, пляшки соку, пачки печива…
— Секундочку, — Оля відставила борошно і мовчки пройшла в передпокій. Дістала з сумки вчорашній чек з супермаркету, повернулася на кухню.
— Ось, — вона простягнула папірець Даші, — Це наші витрати на продукти за тиждень. Дві тисячі гривень. Твоя частка — приблизно шісот гривень, судячи з того, скільки ти в нас береш.
Даша застигла з відкритим ротом.
— Я… що? Яка частка? Я просто по-сусідськи…
— По-сусідськи — це коли взаємно, — спокійно відповіла Оля. — Ти за півроку жодного разу нічого не повернула і не запропонувала допомогу у відповідь. Я порахувала — ти приходила до нас «позичити» продукти щонайменше тридцять два рази. Тридцять два. І жодного разу нічого не принесла натомість.
— Але я ж… я збиралася… — Даша почала червоніти.
— Ти чудово знаєш, що робиш, — Оля відчула, як відпускає напруження, яке копилося місяцями. — Вітя бачив, як ти розвантажувала покупки зі своєї машини, а нам нічого з купленого не повернула. Тож давай домовимося. Або ти вносиш свою частку в наш продуктовий бюджет, або перестаєш приходити. Обирай.
Даша зблідла, розвернулася і вибігла з квартири, грюкнувши дверима.
Оля притулилася до одвірка. Руки тремтіли, але на душі стало легше.
— Я все чув, — Вітя вийшов зі спальні, де одягався до поїздки. — Ти молодець.
— Думаєш? — Оля все ще сумнівалася. — Не надто грубо?
— Ні, саме так, — він обійняв її. — Не можна дозволяти сідати собі на шию.
Увечері, повернувшись від батьків, вони виявили біля дверей невелику корзинку. Усередині лежали пакет борошна, десяток яєць і записка: «Вибачте за незручності. Більше не повториться. Даша».
— Ось це поворот, — усміхнувся Вітя, розглядаючи «подарунок».
— Принаймні, вона вибачилася, — зауважила Оля, заносячи корзинку в квартиру.
— Думаєш, тепер перестане?
— Сподіваюся.
Наступні кілька днів минули без візитів сусідки. Оля іноді зустрічала Дашу в під’їзді — та кивала і швидко проходила повз. Жодних прохань «позичити» щось.
— Схоже, спрацювало, — зауважив Вітя, коли минув уже тиждень без візитів. — Як себе почуваєш?
— Дивно, — зізналася Оля. — З одного боку, приємно, що ніхто не зазіхає на наші запаси. З іншого — якось ніяково.
— Облиш, — відмахнувся чоловік. — Ти все зробила правильно. Не можна дозволяти іншим користуватися твоєю добротою.
Оля кивнула. Він мав рацію, але осад все одно залишався.
Оля поверталася додому після занять і вперше за довгий час насолоджувалася тишею. Ніхто не дзвонив у двері, не просив «зовсім трохи» масла чи цукру. Здавалося, нарешті спрацювала відмова.
Але спокій тривав недовго. За тиждень увечері пролунав дзвінок. На порозі знову стояла Даша — з тією самою натягнутою усмішкою, наче нічого не сталося.
— Олечко, у мене тут гості, торт треба пекти, а яйця скінчилися. Позичиш пару? — простягнула вона руку, ніби відповідь уже була вирішена наперед.
Оля задерев’яніла. Жодного натяку на збентеження, жодних вибачень — ніби їхньої останньої розмови взагалі не існувало.
— Дашо, — тихо промовила вона, — я ж сказала: більше не приходь по продукти.
— Ну що ти, — без тіні зніяковіння перебила сусідка. — Ти ж добра, не відмовиш. У тебе напевно в холодильнику лежить.
У цей момент до дверей підійшов Вітя. Його обличчя було кам’яним.
— Все. Годі, — відчеканив він. — Більше не смій сюди приходити. Ми не зобов’язані годувати твою сім’ю.
Даша вскинула брови, хмикнула і, не попрощавшись, розвернулася. Грюкнула дверима так, що в передпокої задзвеніло дзеркало.
— Бачила? — Вітя повернувся до дружини. — У такої совісті нема. І не буде.
Оля мовчки кивнула. Усередині було неприємно, ніби її знову використали, але водночас — полегшення: тепер вона точно знала, з ким має справу.
Наступні дні стали ще показовішими. Оля зустрічала Дашу на сходах: та відверталася, але в очах миготіла все та сама впевненість, як виклик — «я спробую ще».
І справді, спроби продовжилися. Тепер Даша діяла інакше: жалілася сусідам, ніби Оля «жадібна» і «лічить кожне яйце», намагалася викликати співчуття. Оля випадково почула, як та біля під’їзду розповідала іншій жінці:
— Уявляєш, у людей продукти є, а вони жаліють. Яка дріб’язковість!
Оля пройшла повз з прямою спиною. Вона зрозуміла: сперечатися, виправдовуватися — марно. Нахабство не лікується, совість не прокинеться.
— Нехай думає що хоче, — сказав Вітя ввечері, коли Оля поділилася почутим. — Головне, що тепер вона до нас не сунеться.
— Сподіваюся, — зітхнула Оля.
Вона знала: у таких людей одне правило — користуватися, доки їм це дозволяють. Але в їхньому домі двері для Даші тепер були зачинені. І це рішення, вперше за довгі місяці, принесло справжнє відчуття свободи.
