Сваха приїхала на тиждень і залишилася зимувати, поки я не почала будити її о п’ятій ранку на ринок
Я клацнула вимикачем у залі, і Ніна Павлівна натягнула ковдру на голову. На табуретку біля дивана я поставила горнятко гарячого чаю. Без чаю я її не будила, не звір же я.
— Ніно Павлівно, підйом. На ринок.
— Так… — глухо долинуло з-під ковдри. — Таню, ще ніч надворі.
— Ви самі вчора погодилися.
Я жодного разу не підвищила голос. Я лише почала будити її вранці й возити з собою на ринок.
Ніна Павлівна, мати моєї невістки Арини, моя сваха. Вона старша за мене, давно на пенсії й усе життя керувала їдальнею у своєму селищі. Мені п’ятдесят сім, і я теж усе життя встаю затемна. Тримаю двох корів, докуповую молоко в сусідок і варю сир: молодий, із пажитником, і копчену косичку. Мій сир знають на весь район. Кухня в мене робоча, не для борщів.
Сваха приїхала на тиждень, у середині листопада, подивитися на онука Діму, який з’явився у жовтні. У двері моєї веранди вона заходила, нахиливши голову. Була вища за мене на цілу голову, широка. Я ще подумала: така мішок картоплі однією рукою підніме.
Про їдальню ми почули вже першого вечора: про величезні казани, роздачу, кухарів, які в неї ходили по струнці. Кожне розпорядження вона починала словом «Так» і короткою паузою, ніби ополоником об казан стукала.
Того ж вечора вона підійшла до моєї плити й почала відкривати шухляди.
— Так. А де у Вас ополоник? А чому сіль у банці з-під кави?
Я показала ополоник і промовчала. Гостя, потерплю. Наступного дня сіль стояла в сільничці, а ложки лежали зовсім не там, де завжди.
У четвер за вечерею вона поклала ложку й оголосила:
— Так. Я здала зворотний квиток. Арині самій не впоратися.
Арина й справді не висипалася: Діма ночами не спав, вона ходила бліда, з волоссям, заколотим олівцем. Мій син Віталик потер потилицю, як робить з дитинства, коли не знає, що сказати.
— Залишайтеся, скільки потрібно.
З ввічливості, я це бачила. А Ніна Павлівна почула те, що хотіла.
Наприкінці листопада я не знайшла своєї каструлі. Великої, з нержавійки, з краником унизу, в якій я варю сир. Вона стояла на веранді, на холоді.
— Так. Ваша залізяка займає місце, — пояснила сваха. — Мені для супу плита потрібна.
Відтоді на всіх чотирьох конфорках стояло її: суп, друга страва, компот, бульйон «на завтра». Сир я варила на веранді, на електроплитці. Тепло молока я перевіряю зігнутим мізинцем, а на морозі він німів.
Сама вона спала до дев’ятої. Одного разу відрізала шматочок мого молодого сиру, пожувала й сказала при Віталику:
— Кислятина. Дитині такого не давайте.
Віталік промовчав. Я теж. Звісно ж, дитина ще мала, який сир.
Скільки ж можна терпіти, питали мене потім сусідки. А я не знала, що відповісти. Біля городу молоді будували собі будинок, зруб уже стояв під дахом. Посварюся зі свахою, посварюся з невісткою. А там Віталик піде за ними, і Діму я бачитиму лише на свята. Раніше я сварилася, коли чоловік пішов до іншої, а Віталикові було дванадцять. Цілий місяць сварилася, а нічого не змінила. Відтоді не сварюся, а дію.
— Мамо, потерпи, — просив Віталик. — Арині мама потрібна.
Я терпіла до середини грудня.
Того вівторка я зняла Ніни Павлівни бульйон із плити й поставила на підвіконня, а свою каструлю внесла з веранди й поставила на газ. Нагріла молоко, додала закваску, зробила вогонь найменшим і пішла доїти корів.
Коли повернулася, під каструлею було порожньо.
— Я вимкнула, — сказала Ніна Павлівна, навіть не обернувшись. — Чого газ марно палити, Вас немає.
Арина сиділа біля вікна з Дімою й дивилася на мене. Я опустила термометр у молоко, хоч усе було й так зрозуміло. Згусток не утворився, у каструлі стояла пухка каша. Цілий день праці, моє молоко і те, що я купила в сусідок.
— Ніно Павлівно, це був сир.
— Так. А звідки мені було знати? Каструля стоїть, газ горить, господині немає. Я ж як краще хотіла.
Вона й справді так думала. Оце й було найобразливіше.
У січні, в четвер, за сніданком вона заявила:
— До весни залишуся. Куди мені в такий мороз їхати?
Сусідка телефонувала їй щотижня й питала, коли вона повернеться. Ніна Павлівна відповідала, не відриваючись від плити: «Погодуйте курей, я Вам за корм поверну», і клала слухавку. Я зрозуміла, що чекати марно. До весни вона не поїде, а навесні знайде нову причину.
Третього лютого я повернулася з ринку о пів на третю. Мороз стояв сильний, покупців було мало, і півсумки сиру я привезла назад. За вечерею Ніна Павлівна глянула на ту сумку й сказала:
— Так. Торгувати Ви, Таню, не вмієте. Стоїте до обіду. Я в їдальні за годину всю чергу обслуговувала. Я б Ваш сир до десятої розпродала.
Віталик підвів очі від тарілки. Арина перестала гойдати Діму.
— Поїдемо завтра, — сказала я. — Покажете, як треба. Підйом о п’ятій.
Перед дітьми відступити вона не могла.
— А чого б і ні? Поїду.
Ось чому тієї середи в залі горіло світло. Сваха сиділа на дивані з горнятком і мружилася. Біля дивана я поставила свої запасні чоботи, теплі. Ринкові, в них я стою за прилавком у будь-який мороз.
— Я в цьому не піду, — сказала Ніна Павлівна. — Я ж не доярка.
Вона дістала свої чоботи: темно-вишневі, на хутрі, з вузькими халявами й каблуком у чотири пальці. Протерла їх рукавом і застібнула. Сперечатися я не стала.
Дорогою вона мовчала. Такого за нею я ще не пам’ятала, і я подумала: хоч дорогою відпочину.
Молочний павільйон у нас не опалюється, на термометрі біля входу було мінус дванадцять. Мій прилавок стоїть біля самих воріт, де постійно тягне холодом. Я розклала сир: косички окремо, молодий окремо, з пажитником на дошці. Ніна Павлівна стояла в своїх вишневих чоботях і дивилася на мої руки.
— Так. Дайте ніж.
Я дала. І вона розвернулася до проходу.
— Сир! Домашній, сільський! Спробуйте, жіночко, не соромтеся! Та не проходьте повз, підходьте!
Голос у неї був такий, що люди обернулися з іншого кінця павільйону. Вона тоненько нарізала проби, подавала на кінчику ножа й хвалила мій сир, той самий, який удома називала кислятиною. Чоловік в шапці хотів одну косичку, а пішов із двома й шматком молодого. Жінка з санчатами спитала, чи не гірчить пажитник, і Ніна Павлівна розповіла їй про нього так, що та взяла три шматки.
Підійшла моя постійна покупчиня з аптеки навпроти ринку.
— Таню, а хто це в тебе така жвава?
— Сваха, а не «така», — відповіла Ніна Павлівна й відрізала їй шматочок косички. — Беріть, жіночко, поки я тут. Завтра мене тут, може, вже й не буде.
Покупчиня засміялася й купила косичку, хоч ніколи їх не брала. Я лише встигала підкладати головки.
До десятої вона не розпродала, але до одинадцятої на прилавку лишилося порожньо. Такого в мене в мороз ще не бувало.
— Рука у Вас легка, Ніно Павлівно, — сказала я щиро.
Вона аж засяяла.
— А Ви як думали?
Тільки чоботи… О десятій вона почала переступати з ноги на ногу, об одинадцятій губи в неї посиніли. Вона не скаржилася. Я теж мовчала, мої теплі чоботи залишилися вдома біля дивана, а вдруге пропонувати їх я не збиралася. Спитала лише раз:
— Як ноги?
— Нормально ноги, — відповіла вона й відвернулася до покупця.
На зворотному шляху пічка гріла їй ноги, і вона дрімала, схиливши голову, аж до самого дому. А ввечері за вечерею знову бадьорилася:
— Так. Я, Таню, з Вами до літа торгуватиму. Ми весь ринок підкоримо.
Віталик глянув на мене. Я втупилася в тарілку. Невже я сама собі проблему вигадала? Тепер вона командуватиме й кухнею, і ринком, учитиме мене різати сир, а вдома варитиме свої супи на всіх конфорках.
У четвер ринку в мене немає. Ніна Павлівна проспала до десятої, а з вечора нічого «на завтра» не поставила: їй було не до того. Плита вранці стояла порожня. Я подоїла корів, забрала з веранди свою каструлю й поставила на газ. Мізинець знову відчував тепло молока. Арина вийшла з Дімою, сіла біля вікна, і ми разом дивилися, як відділяється сироватка. Дьома любить, коли щось блищить. Сваха спала за стіною й жодного разу не вийшла.
Увечері, коли сир уже стояв під пресом, я вимила каструлю й віднесла назад на веранду.
— Мамо, навіщо? — запитав Віталик, який збирався на нічну зміну.
— Нехай сама скаже.
Він так нічого й не зрозумів. А я знала: якщо займу плиту сама, вона знову її забере. Кухню мені мала повернути вона.
У п’ятницю я знову клацнула вимикачем. Горнятко на табуретці, над ним пара.
— Знову? — спитала Ніна Павлівна з-під ковдри.
— Ринковий день.
Вона довго сиділа на краю дивана. Дивилася на свої вишневі чоботи біля дверей і на мої ринкові чоботи біля дивана. Потім взяла мої й мовчки взула. Її вишневі чоботи лишилися біля дверей. Я відвернулася, щоб вона не побачила мого обличчя.
У машині вона сказала:
— Хороші у Вас чоботи.
І все. Більше про них не говорили.
У суботу вона встала, щойно в залі засвітилося світло, і до машини вийшла раніше за мене. На ринку ще було темно, горів лише один ліхтар над входом. Я налила чаю з термоса в кришечку й простягнула їй. Вона взяла її обома руками й пила маленькими ковтками, дивлячись на темний прохід.
— У мене вдома зараз теж темно, — раптом сказала вона. Без свого «Так». — Встанеш, і слова сказати нікому. Тільки кури.
Вона помовчала.
— А тут шумно.
Я стояла з термосом у руках і не знала, що відповісти. Я бачила в ній лише командирку, яка зайняла мою кухню й зіпсувала мій сир. А переді мною стояла літня самотня жінка, без чоловіка, як і я. Тільки в мене були Віталик, Арина й Діма за стіною, а в неї кури й котел, виставлений на найменшу потужність. Мені стало соромно за ці ранні підйоми.
А Ніна Павлівна віддала кришечку й випросталася.
— Так. Чого стоїте? Розкладайте, он уже люди йдуть.
І її голос став таким, як колись у їдальні, на весь павільйон.
Опівдні, коли покупців поменшало, вона сіла на порожній ящик і попросила хліба. Я відрізала їй окраєць і шматок молодого сиру. Вона жувала, дивлячись у прохід, і раптом сказала:
— Сир у Вас зовсім не кислий. Це я вдома так, для порядку казала.
— Я знаю.
Вона хмикнула й доїла все до крихти.
У неділю ввечері, коли ми сіли вечеряти, у неї задзвонив телефон. Гучність у неї завжди на повну, ще з часів їдальні. Цього разу вона не скинула виклик, а взяла слухавку. Голос сусідки було чути на всю кухню:
— Ніно Павлівно, я більше не можу! У мене свій будинок! Забирайте своїх курей, у мене своїх вистачає!
Усі притихли. Арина дивилася на матір. Віталик перестав жувати.
— Так, — сказала Ніна Павлівна й помовчала. — Усе. Їду. У середу.
Вона поклала телефон екраном донизу й обвела нас поглядом.
— Кури у мене. Ледь не забула.
Віталик підвів очі на мене й потер потилицю. Я їла свою картоплю. Якби я бодай усміхнулася, вона б залишилося до літа, спеціально.
У понеділок я повернулася з сараю й відчинила двері кухні. Ніна Павлівна, нахиливши голову у дверях веранди, заносила мою каструлю. Несла її перед собою на витягнутих руках, краник унизу поблискував. Вона поставила каструлю на велику конфорку, а свою сковорідку посунула на край.
— Так. Забирайте свою кухню. Я здалася.
— Прийняла, — сказала я.
Ми подивилися одна на одну й засміялися. Коротко, обидві водночас.
Арина покликала мене до себе й сказала пошепки:
— Дякую Вам, мамо Таню. Я б їй сама ніколи нічого не сказала. Вона й удома така, усе життя.
Я думала, невістка образиться за матір, а вона дякувала. Я погладила її по плечу. Віталик стояв у дверях зали босоніж і дивився на каструлю на плиті.
— Мамо. Ти хитра.
— Я не хитра, — відповіла я. — Я ринкова.
Він пирхнув і пішов спати.
У середу вона була вже одягнена, у пальті. Сумка стояла біля дверей, а на столі два горнятка чаю, які вона налила сама. Мені вона поклала цукру, хоч я п’ю без нього. Я промовчала. Шкарпетки, зв’язані для Діми, вона залишила на комоді. Діму потримала, понюхала його маківку й повернула Арині.
Ми виїхали затемна. Свої вишневі чоботи вона везла в пакеті, а на ногах у неї були мої. Пічка сипіла, по склу тягнулася біла облямівка інею. Дорогою вона розповідала про курей, про котел і про те, що вдома насамперед помиє вікна.
Уже на в’їзді до райцентру вона замовкла.
— Таню. А чоботи віддасте? Мені на ринок. У нас по суботах базар. Я свої яйця все життя сусідкам задарма роздавала, а їх же люди куплять.
— Беріть.
На автостанції під навісом горіла лампа, автобус до її селища стояв з відчиненими дверима. Ніна Павлівна зв’язала чоботи за халяви мотузкою, яку я дала, і повісила на руку. Взула вишневі чоботи, протерла їх рукавом.
— Так, — сказала вона, глянувши на мене згори вниз. — Спритна Ви, Таню. Я ж на другий день зрозуміла, навіщо Ви мене о п’ятій піднімаєте. А все одно їздила. Цікаво було.
Я стояла розгублена. Виходить, вона знала все ще тоді, коли мовчки взула мої валянки, і жодного разу не подала виду. А я думала, що це я її перехитрила.
— Улітку приїжджайте, Ніно Павлівно, — сказала я. — На тиждень. Сама будитиму.
Вона розсміялася так, що водій висунувся з кабіни.
— Знаю я Ваші тижні, свахо!
І полізла в автобус, хитаючи валянками. Я дочекалася, поки він повернув на трасу, а потім поїхала на ринок. Стала біля своїх воріт і розклала сир сама, як раніше.