Сварка між Романами та Ковальчуками в селищі Великі Мости тривав стільки, що ніхто вже й не пам’ятав справжньої першопричини.

Сварка між Романами та Ковальчуками в селищі Великі Мости тривав стільки, що ніхто вже й не пам’ятав справжньої першопричини. 

Якщо запитати пересічного мешканця Великих Мостів, з чого все почалося, той лише почухає потилицю і згадает якусь дрібницю. Але для самих учасників цієї мікроскопічної геополітичної війни кожен сантиметр землі мав значення священного кордону.

Батько Максима, Петро Іванович Романів — чоловік кремезний, суворий, колишній залізничний бригадир із важким поглядом і звичкою говорити короткими, наче цвяхи забивати, реченнями — свято вірив у свою історичну правоту. У його персональній системі координат залізобетонним фактом залишалося те, що спекотного травня 1978 року, коли вся країна готувалася до збору ранніх зернових, сусід Василь Ковальчук скористався його тривалою відсутністю через відрядження. Петро стверджував, що Ковальчуки навмисно, підступно, під покровом нічної темряви пересунули дерев’яні стовпчики старого паркану на тридцять сантиметрів углиб його городу.

— Ці тридцять сантиметрів, — любив повторювати Петро вечорами, важко дихаючи в кулак, — це не просто земля. Це три кущі найкращих сортових буряків, які моя мати власноруч висаджувала! Це наруга над приватним простором! Це крадіжка серед білого дня, загорнута в сусідське нахабство!

З іншого боку паркану, у цегляному будинку з високим фундаментом, жив батько Христини, Василь Петрович Ковальчук. Він був абсолютною протилежністю Петру — сухорлявий, рухливий, колишній автомеханік із хитрими очима та гострим, як бритва, язиком. Почувши чергові закиди через паркан, Василь демонстративно, з особливим артистизмом спльовував на залізничний шлак, яким була підсипана межа, і кричав так, що чула половина вулиці:

— Хто пересував паркан?! Твій батько ще за царя Гороха неправильно коси збивав! Ти подивися на своїх курей, Петре! Вони ж не просто птахи, це диверсанти пернаті! Минулого вівторка твої кляті квочки знову перелетіли сітку і вщент розгребли мої молоді, щойно висаджені кабачки, на які Марія три дні воду з криниці носила! А твоя стара, напівсуха груша? Ти її бачиш?! Її криве гілля вже на п’ять метрів зайшло на мою територію і затінює мені половину нової полікарбонатної теплиці, де помідори через твою тінь гниють на кореню!

За чверть століття ця мікроскопічна межова війна обросла власним, майже гомерівським епосом. Були тут і офіційні судові позови через право першочергового користування старою міжмежовою криницею, яка в посушливі роки ставала єдиним джерелом чистої води. Були й тихі, але страшні за своєю енергетикою взаємні прокльони під час Великоднього обходу, коли обидві родини стояли біля церкви через два метри одна від одної, тримаючи в руках святкові кошики, але дивлячись вперед із такою люттю, наче перед ними були не освячені паски, а ворожі окопи.

У Великих Мостах усі знали: якщо одні купують новий трактор, інші наступного тижня обов’язково винаймуть бригаду, щоб перекрити дах найдорожчим металочерепичним профілем. Це було змагання на витривалість, де головним призом було уявне домінування на вулиці Зеленій. 

Покоління змінювалися, виростали діти, будувалися нові веранди, але глуха, залізобетонна німа зневага залишалася головною сімейною реліквією, яку передавали у спадок разом із майновими паями та ощадними книжками. При випадкових зустрічах біля сільмагу чоловіки демонстративно відвертали голови в протилежні боки, вивчаючи асортимент підков або ціни на комбікорм, а жінки міцніше стискали ручки своїх сумок, наче очікували миттєвого нападу.

Тому, коли двадцятирічні Максим Романів та Христина Ковальчук — студенти третього курсу міського педагогічного університету, які три роки приховували свої стосунки в обласному центрі, навчаючись в одній аудиторії та ділячи один квиток на приміську електричку — приїхали на травневі вихідні в селище, у Великих Мостах стався справжній, локальний тектонічний зсув.

Вони йшли вздовж вулиці Зеленої серед білого дня, відкрито, без страху і, що найжахливіше для сусідських очей, міцно тримаючись за руки. Коли вони оголосили батькам, про своє велике кохання та твердий намір побратися після закінчення семестру, час у Великих Мостах на кілька секунд зупинився. Навіть придорожні лопухи, здавалося, зав’яли від такої нечуваної зухвалості.

— З Ковальчуками?! З цими підпалювачами і конокрадами?! — ревів Петро Романів у своїй вітальні, б’ючи величезним, мозолястим кулаком по дубовому столу з такою силою, що тонкі порцелянові тарілки здригалися, а старі ложки підстрибували в цукерниці. Його обличчя налилося багровим гнівом, а жила на лобі набрякла, наче готова була лопнути. — Та в їхній породі, скільки я себе пам’ятаю, жодної чесної, прямої людини не було! Вони все життя тільки й думали, як нас зі світу зжити, як підсипати отрути під паркан чи написати анонімку в лісництво! І ти, мій єдиний син, спадкоємець цієї хати, мені їхню дівку в хату ведеш?! Та я швидше цей дім підпалю з чотирьох кутів, ніж дозволю ковальчуківській нозі ступити на мій поріг!

Через три хати в цей самий момент відбувалася не менш драматична шекспірівська сцена. Матір Христини, Марія Михайлівна Ковальчук — жінка повна, зазвичай спокійна, яка тримала на собі все домашнє господарство — сиділа на кухонному стільці, судорожно капаючи валідол у кришталеву чарку з водою. Її руки так тремтіли, що ліки проливалися на вишиту скатертину.

— З цими пройдисвітами породичатися? О Господи милосердний, та краще мене відразу на цвинтар везіть, засипайте сухою глиною і не ставте хреста! — голосила вона на всю хату, хапаючись за ліве підребер’я. — Вони ж горді, як півні на смітнику! Сухі, бездушні люди, які за кожну копійку, за кожен гнилий кабачок у суді замучать! Вони ж тебе, Христю, дитино моя єдина, зацькують у тій своїй казармі! Твій Петро Іванович буде тобі кожну шкуринку хліба рахувати! Схаменися, доню, змилуйся над матір’ю, поки моє серце остаточно не зупинилося через твою романську породу!

Почалися довгі, виснажливі, чорні шість місяців справжнього емоційного терору та психологічної блокади. Батьки з обох боків використовували весь доступний арсенал патріархального тиску, який накопичувався століттями в сільському побуті: відлучення від родинного столу, погрози повністю позбавити спадщини та переписати паї на далеких родичів з Житомирщини, щотижневі штучні маніпуляції зі здоров’ям, коли викликали «швидку» саме в той момент, коли діти збиралися їхати на навчання, і, звісно ж, щоденні, нескінченні сльози матерів, які супроводжувалися важкими зітханнями батьків біля вікна.

Але Максим і Христина виявилися набагато міцнішими, ніж старі, підгнилі дерев’яні паркани їхніх предків. Вони не кричали у відповідь, не влаштовували драм і не намагалися нікому нічого довести на підвищених тонах. Вони просто одного сірого жовтневого дня, коли над Великими Мостами висів важкий, холодний туман, мовчки зібрали свої скромні студентські речі в старі сумки, винайняли напівпідвальну, дешеву однокімнатну квартиру в обласному центрі за шістдесят кілометрів від рідного селища і повністю, абсолютно припинили приїжджати на вихідні.

На численні, спочатку гнівні, а потім уже панічні дзвінки батьків вони відповідали однаково коротко, спокійно і монотонно:

— У нас усе добре. Ми вчимося, працюємо вечорами на заправці. Ми вас дуже сильно любимо, чесно. Але в гості ми більше не приїдемо. І на свята теж. Доти, доки ви не зрозумієте, що ми  сім’я, і не приймете наш вибір без ваших умов та образ.

Осінь у Великих Мостах того року була надзвичайно затяжною, мокрою і гнилою, а потім її різко, без переходу, змінила люта, глуха зима з важкими хуртовинами, які занесли дороги по самі вікна. І разом із цими снігами в селищні хати обох родин занурилася така гнітюча, порожня, залізна тиша, якої тут не пам’ятали з часів німецької окупації.

Петро Іванович Роман більше не кричав про межу і не бігав до паркану перевіряти кущі. Його колишня енергія кудись зникла, наче з акумулятора злили весь електроліт. Він міг годинами мовчки сидіти на холодній веранді, загорнувшись у старий залізничний тулуп, курити одну за одною дешеві цигарки і некліпно дивитися на засніжену, пустельну дорогу, якою Максим раніше кожної суботи, незважаючи на будь-яку погоду, приїжджав своїм старим мопедом, щоб допомагати батькові чистити сараї, лагодити дах чи просто рубати дрова на зиму. Тепер дрова стояли нерубаними під навісом, покриваючись інеєм, і Петру вперше в житті було байдуже, що сусідські дрова складені акуратніше.

Через три хати Марія Михайлівна Ковальчук теж більше не плакала вголос через «романську гордість» і не згадувала старі образи. Вона ходила по хаті як тінь, автоматично витираючи пил з ідеально чистих комодів. Вечорами, коли Василь засинав під монотонне бурчання старого телевізора, вона діставала з нижньої шухляди великий картонний альбом і з невимовною, щемливою тугою годинами перебирала дитячі фотографії Христини: ось вона йде в перший клас із величезними білими бантами, ось вона на випускному в сільському клубі, ось вона сміється, тримаючи в руках перші весняні проліски.

Марія раптом з жахливою, математичною чіткістю усвідомила, що настає Новий рік, а потім і Різдво — найбільші, найсвятіші родинні свята, коли вся хата мала б пахнути домашньою ковбасою, пирогами та кутею, а її єдина донька святкуватиме ці дні десь у чужому, холодному місті, в орендованій квартирі з чужими людьми, навіть не зателефонувавши до рідної матері, щоб привітати зі святом.

Остаточне, болісне і протверезне усвідомлення прийшло одночасно до обох затятих таборів на початку лютого, коли надворі тріщали двадцятиградусні морози. Максим і Христина розписалися в міському центральному РАЦСі — тихо, скромно, без суконь із криноліном, без лімузинів, без жодного гостя чи свідка. Вони просто розписалися в журналі вівторкового ранку між парами з вищої математики та педагогіки, а ввечері надіслали батькам у Viber лише дві фотографії.

На першому знімку були зафіксовані дві юні, замерзлі, але неймовірно горді руки з простими срібними обручками на тлі сірої гранітної стіни державної установи. На другій фотографії Максим і Христина стояли в обіймях під старезною міською липою, засипаною снігом: вони були абсолютно щасливими, їхні очі світилися таким глибоким, непереможним світлом, яке буває лише у людей, що пройшли крізь вогонь, але вони були абсолютно, тотально самотніми на цьому святі життя. Навколо них не було ні батьківських благословень з іконами, ні короваїв на вишитих рушниках, ні сліз радості від близьких. Тільки холодний міський сніг і чужі перехожі, що поспішали у своїх справах.

Цей день став точкою неповернення для старших родичів. Сидячи кожен у своїй хаті, Петро Роман та Василь Ковальчук вперше за довгі роки дивилися на один і той самий екран мобільних телефонів і відчували, як під їхніми ногами тріскається і рушиться весь той залізобетонний фундамент, на якому вони будували свій життєвий авторитет. Вони зрозуміли страшну, голу і непривабливу істину: їхня свята, плекана десятиліттями, пещена в судах та на межах образа, якою вони так пишалися перед кумами, призвела до одного-єдиного логічного результату — вони просто, власноруч, через власну дурість втратили своїх єдиних дітей.

І якщо вони й надалі, з чистої селянської впертості, продовжуватимуть гнути свою лінію, вимагаючи вибачень та визнання провини через паркан, вони більше ніколи в житті не побачать ні справжнього весільного застілля, ні перших кроків своїх майбутніх онуків. Вони прирекли себе на те, щоб перетворитися на злісних, нікому не потрібних, забутих Богом і людьми старих, які доживатимуть свій вік у великих, цегляних, але абсолютно порожніх і холодних будинках на одній вулиці, де єдиною розвагою залишатиметься вимірювання тіні від сусідської груші.

Наступного четверга, після довгої, безсонної ночі, Петро Іванович Роман першим, ховаючи очі від дружини, набрав номер сина. Його голос був глухим, наче з підвалу:

— Максиме… Чуєш… Ви там як? Не голодуєте? Коротше… Приїжджайте на вихідні. Обоє. Треба поговорити. По-людськи.

Через дві години Марія Ковальчук, плачучи у веранді під пучками сухої м’яти, майже пошепки говорила в трубку Христині:

— Доню, приїжджайте з Максимом. Батько вже не сердиться, він порося зарізати обіцяв. Тільки приїдьте, хоча б на дві години, бо хата зовсім пуста стала, дихати нічим…

Перший спільний обід, який молодята з властивою їм дипломатичною мудрістю організували виключно на «нейтральній території» — у тій самій маленькій, орендованій міській квартирі, де на стінах висіли плакати з рок-групами, а з меблів був лише старий диван та розкладний стіл — найбільше нагадував підписання історичного Версальського миру між країнами, які ще п’ять хвилин тому тримали пальці на ядерних кнопках і не встигли витерти пороховий нагар з обличчя.

За столом, розрахованим максимум на трьох студентів, тепер сиділи четверо дорослих людей, які двадцять п’ять років спілкувалися між собою виключно за допомогою судових приставів, криків через тин та взаємних прокльонів під час збору врожаю. Петро Романів тримав свою масивну залізничну спину настільки рівно і напружено, наче випадково проковтував сталеву метрову лінійку, якою колись міряв колії. Його руки лежали на колінах, а пальці були стиснуті в кулаки.

З іншого боку столу Василь Ковальчук із підкресленою, майже театральною уважністю вивчав дешевий малюнок на міських шпалерах, намагаючись порахувати кількість геометричних ромбів на один квадратний метр, аби лише уникнути прямого, візуального контакту з ненависним сусідом.і.

— Ну… — першою, не витримавши цього виснажливого психологічного тиску, порушила тишу мати Максима, Олена Петрівна. Вона делікатно кашлянула в кулак, поправила хустку і подивилася на тарілку з салатом, яка стоїть посередині столу. — Капуста у вас, Христинко, сьогодні справді гарна… Така біленька, соковита. Сама, чи що, на зиму квасила в гуртожитку?

Христина миттєво зловила цей рятівний круг, який їй кинула свекруха, і з надією, в якій світилися всі пережиті за пів року сльози, подивилася на свою матір, що сиділа поруч з нею, наче на голках.

— Мені мама допомагала, Олено Петрівно, — тихо, майже пошепки відповіла дівчина, гладячи пальцями край скатертини. — Вона мені трилітрову банку передала через водія маршрутки минулого тижня.

Марія Ковальчук ображено піджала губи, випрямилася, але все ж таки знайшла в собі сили ледь помітно, чисто механічно кивнути головою:

— Так, це наш старий, ще бабусин сімейний рецепт. Ми туди обов’язково трохи цукру додаємо на третій день бродіння, чисто для хрусту. І моркву ріжемо тільки соломкою, ніяких терок, бо від терки вона стає м’якою, як каша.

Олена  зробила довгу, драматичну паузу, яка всім присутнім здалася цілою геологічною епохою. Вона повільно, під пильним поглядом чотирьох пар очей, піднесла виделку до рота, ретельно, з виразом глибокого аналітичного мислення прожувала шматочок капусти і нарешті вимовила напрочуд спокійним, майже схвальним тоном:

— Справді… хрумтить, як треба. І сіль в міру. Моя мати теж колись цукор кидала, але ми ще кмин додавали для запаху. Але так теж… непогано. Культурно.

Це було перше офіційне, публічне визнання чужих кулінарних та господарських заслуг між двома родинами за останні чверть століття. Це був мікроскопічний, але надзвичайно важливий дипломатичний прорив, після якого лід, що сковував кімнату, почав повільно перетворюватися на воду.

Петро Іванович Романів важко, зі стогоном зітхнув, від чого його широкі плечі опустилися, повільно поставив на стіл свій кришталевий келих із компотом і вперше за весь вечір повернув голову прямо в бік Василя Ковальчука. Його погляд був важким, суворим, у ньому не було й натяку на раптову любов, християнське всепрощення чи сусідську ніжність. Там була суха, холодна, суто раціональна повага старого, досвідченого солдата до такого ж затятого ворога, який, як і він сам, змушений був скласти зброю і піти на капітуляцію заради збереження чогось набагато більшого, ніж тридцять сантиметрів городу.

— Значить так, Василю… — глухим, але залізно-твердим, беззаперечним голосом сказав Петро, дивлячись сусідові прямо в перенісся. — Давай дивитися правді в очі, без дурнів і без бабських сліз. Друзями ми з тобою не будемо ніколи, це зрозуміло і дурню. Співати хором за одним столом на хрестинах чи ходити один до одного на іменини пити самогон я тобі теж не обіцяю. Та й ти, я думаю, від цього не в захваті. Але діти у нас… уперті, як бачиш. Розбивати їм життя, гнати їх по чужих кутках і позбавляти родини через наші старі, тридцятирічні дурості та паркани я більше не дозволю. Мені мій син дорожчий за всі буряки в області. Тому я пропоную тобі наш офіційний, чоловічий мирний пакт.

Василь Ковальчук перестав розглядати шпалери і теж повернувся до Петра, уважно слухаючи кожне слово, наче читав умови міжнародного договору про демаркацію кордонів.

— Умови такі, — продовжував Петро, загинаючи великий палець. — На людях, у нашому селищі, перед сусідами та пліткарями ми один одного просто не помічаємо. Ходимо, як і раніше, повз хати, наче там пусто місце, щоб ніякі баби біля магазину не носили пліток, що ми зламалися. Але заради щастя наших дітей — на всіх офіційних святах, на весіллі, яке ми тепер зобов’язані їм зробити найкращим у районі, і тут, коли приїжджаємо в гості до міста — ми поводимося виключно так, наче ми цивілізовані, виховані люди з вищою освітою. Жодних згадок про травень 1978 року. Жодних розмов про твої кляті кабачки та моїх курей. Чисто протокольні взаємовідносини. Домовилися, сусіде?

Василь Ковальчук дуже довго, мовчки крутив у своїх тонких, забруднених мазутом пальцях стару алюмінієву виделку, вивчаючи її вигини, наче від цього залежала доля всього його автосервісу. Потім він повільно підняв очі і поглянув на свою доньку Христину, яка в цей самий момент судорожно, до білих суглобів стискала руку Максима під столом, затамувавши подих і чекаючи на остаточний вирок своїй долі.

— Домовилися, Петре Івановичу, — неохоче, крізь зуби, але надзвичайно чітко і вагомо відповів Василь. Він повільно, наче піднімав важку штангу, протягнув свою тонку, жилаву руку через стіл, прямо над тарілкою з хрусткою капустою. — Але твою стару грушу ми цієї ж весни разом, своїми руками зріжемо. Вона мені дійсно всю нову полікарбонатну теплицю затінює, помідори без сонця чахнуть. Це не моя особиста забаганка, Петре, і не бізнес — це чиста, наукова агрономія та світловий режим рослин.

— Зриіжемо, — вперше за весь цей довгий, виснажливий вечір на обличчі Петра Романа з’явилася ледь помітна, суха, але абсолютно жива і чесна посмішка. Він з усього розмаху впустив свою величезну залізничну долоню в руку Василя, міцно, до хрусту пальців тиснучи важку сусідську руку. — Санітарну обрізку гілля зробимо за всіма правилами. Разом, з двох боків паркану. Щоб нікому не було кривдно.

Пройшов рівно один рік з моменту підписання міського пакту про ненапад. Наступного літа у Великих Мостах на вулиці Зеленій можна було щосуботи спостерігати дивовижну картину, яка ще рік тому здавалася б місцевим жителям абсолютною, ненауковою фантастикою або ознакою масового божевілля.

Коли старенька, але ідеально вимита та наполірована «Шкода» Максима і Христини приїжджала на вихідні в селище, хлопець навмисно, з ювелірною точністю зупиняв машину на дорозі рівно посередині між двома хатами — так, щоб передній бампер дивився на ворота Ковальчуків, а задній номерний знак перебував строго навпроти хвіртки Романів. Це була їхня власна, внутрішня прикордонна зона.

І якщо раніше, у часи активних бойових дій, батьки з обох боків миттєво вибігали б на ґанки з криками, взаємними образами та намаганнями силою перетягнути дітей на свою половину городу, то тепер усе домашнє господарство підпорядковувалося суворому, вивіреному до дрібниць, майже королівському дипломатичному етикету.

Петро Іванович Роман, пораючись на своєму подвір’ї біля трактора і бачачи, як Василь Ковальчук виходить до своїх воріт із гайковим ключем, більше не відвертався з люттю, не ховався в сарай і не спльовував у бік сусідської території. Він зупинявся, витирав руки ставим шматком дрантя і стримано, суто по-чоловічому, з гідністю піднімав праву руку вгору в короткому, сухому вітанні.

Василь Ковальчук з іншого боку паркану так само сухо, серйозно, але абсолютно чітко і впевнено кивав головою у відповідь, підносячи ключ до кепки. Вони ніколи не підходили ближче до межі, щоб поговорити про світову політику, ціни на газ чи погоду на наступний тиждень. Вони не ходили один до одного в хату «на дегустацію» свіжого самогону після збору врожаю. Їхні стосунки тепер нагадували ідеальні, холодні відносини двох послів абсолютно нейтральних, ядерних держав: вони були бездоганно ввічливими, підкреслено стриманими і абсолютно безпечними для оточуючих.

На великі, офіційні сімейні свята — такі як дні народження молодят чи річниця їхнього міського весілля — всі чотири старші родичі знову змушені були збиратися разом в обласному центрі. І там, у затишній міській квартирі, під пильним, суворим і контролюючим поглядом своїх щасливих дітей, батьки з неймовірною акторською майстерністю розігрували справжній, високий «театр цивілізованих взаємовідносин».

Вони з підкресленою ввічливістю передавали один одному солонки та соусники через весь стіл, використовуючи виключно офіційні звертання по імені та по батькові. Вони цікавилися перспективами врожаю озимої пшениці та картоплі суто технічними, майже науковими термінами, наче сиділи на засіданні президії Академії аграрних наук. Олена Роман навіть навчилася стримано, інтелігентно посміхатися, коли Василь Ковальчук розгортав свої довгі, заплутані анекдоти про міські автомобільні затори та дурних пішоходів.

Це, звісно, не було тією щирою, гарячою сільською дружбою, коли люди готові віддати останню сорочку чи разом плакати на плечі після третьої чарки. Це була свідома, щоденна, неймовірно важка і виснажлива внутрішня праця дорослих, сильних людей, які змогли через велике кохання переступити через власне роздуте егó, через застарілі стереотипи та багаторічні образи заради одного-єдиного, що дійсно мало цінність у цьому житті — заради непорушного щастя та спокою своїх дітей.

Коли наступного року, теплого і ясного травневого ранку, Христина народила здорового, міцного хлопчика вагою чотири кілограми, якого за спільною згодою назвали Михайликом на честь прадіда, обидва новоспечені діди вперше за чверть століття опинилися абсолютно поруч, плече до плеча, на порозі міського центрального пологового будинку. Вони стояли біля великого вікна дитячого відділення, тримаючи в руках однакові великі букети червоних троянд, і разом дивилися на маленький, загорнутий у блакитну ковдру згорток через товсте, стерильне скло медичного боксу.

— Ну що, свате… — вперше за все своє довге життя свідомо, тихо і з якоюсь несподіваною внутрішньою теплотою вимовив Василь Ковальчук, не зводячи очей з крихітного обличчя онука, який судорожно перебирав маленькими пальчиками в повітрі. — Подивися на нього уважно… Схожий на наших, ковальчуківських. Очі великі, ясні, круглі… І ніс трохи кирпатий, як у Христинки в дитинстві.

— Очі, може, ваші й кирпаті, тут я сперечатися не буду, протокол є протокол, — спокійно, поважно, але з неймовірною батьківською гордістю відказав Петро Іванович, повільно поправляючи жорсткий комір свого святкового піджака. — А от лоб… Ти подивися на цей широкий, квадратний лоб, Василю! І цей впертий, зосереджений погляд спідлоба — це ж чисто наш, романський корінь! Характер у хлопця буде… залізобетонний, залізничний характер. Наша порода, відразу видно.

— Ну, з таким залізобетонним характером та широким лобом, — раптом тихо, стримано пожартував Василь, штовхнувши Петра ліктем у бік, — він точно, як виросте, цей наш старий, клятий дерев’яний паркан на городі своїми руками знесе вщент, викорчує всі стовпчики і поставить один великий, сучасний європаркан на фундаменті. Щоб дідам більше не було чого міряти лінійками.

— І правильно зробить, синку, — вперше за двадцять п’ять років щиро, глибоко і абсолютно відкрито, на всі зуби посміхнувся Петро Іванович Роман, з усього розмаху дружньо плеснувши свого колишнього найзапеклішого ворога по худому плечу так, що в того ледь не випали троянди з рук. — Давно вже пора було той гнилий паркан на дрова пустити.

Вони так і не перетворилися на близьких, задушевних друзів до кінця своїх днів. Вони не ходили разом на карасів до старого ставку на вихідних, не святкували спільно дні ангела в сільському клубі під баян і не ділилися секретами обробки саду від шкідників. Вони до кінця життя залишалися абсолютно різними, гордими, суворими сусідами з важким, кривавим шлейфом взаємних історичних претензій за плечима.

Але та тонка, крихка видимість цивілізованих, європейських взаємовідносин, яку вони спочатку з таким неймовірним зусиллям волі та болем у серці вдавали на очах у дітей, з роками поступово, непомітно для них самих переросла в щось набагато більше, тривкіше і глибше — у велику, мовчазну, залізобетонну повагу двох сильних чоловіків і батьків, які знайшли в собі вищу мудрість перемогти власну, закоренілу ненависть заради того, щоб зберегти живим і квітучим велике кохання своїх дітей. І цей тихий, неписаний пакт на вулиці Зеленій став найголовнішим, найміцнішим і найчеснішим мирним договором у всій довгій історії селища Великі Мости.