Максим стояв посеред подвір’я, стискаючи в руках пожмаканий аркуш паперу — дарчу. Його пальці тремтіли, а в очах палахкотів вогонь, якого стіни цієї хати не бачили десятиліттями.
На ґанку, на старій лавці, сиділа Ганна Степанівна. Вона не дивилася на сина. Її погляд був прикутий до сусідського паркану, за яким поважно походжав Степан — їхній сусід, а тепер, як виявилося, повноправний власник усього, що Максим вважав своїм.
— Ти віддала все сусідові, мамо… Мою хату! Ту, яку дід будував, яку батько беріг як зіницю ока! — голос Максима зірвався на хрип. — Я тобі цього ніколи не пробачу. Чуєш? Ніколи!
Ганна Степанівна нарешті підняла голову. Її обличчя було наче висічене з каменю, жоден м’яз не здригнувся.
— Твоя хата, кажеш? — тихо запитала вона. — А де ти був, господарю, коли дах минулої весни провалився? Де ти був, коли я взимку гілля збирала, щоб хоч трохи зігріти ці стіни?
— Я працював! Я заробляв гроші, щоб ми могли жити нормально! — Максим зробив крок до неї, розмахуючи паперами.
— Я надсилав тобі перекази!
— Гроші… — Ганна гірко посміхнулася. — Степан не надсилав мені папірців. Він приходив о шостій ранку. Він латав той дах, він рубав дрова, він возив мене до лікарні, коли ти «був на важливій зустрічі» і не брав слухавку три дні поспіль.
— То за ремонт даху ти віддала йому цілий маєток?! — Максим ледь не кричав. — Це ж нечувано! Він тебе обкрутив, мамо! Він просто скористався твоєю старістю, твоєю довірливістю! Це шахрайство, і я подам до суду!
— Спробуй, — спокійно відповіла мати. — Нотаріус підтвердив, що я при здоровому глузді. Степан — єдина людина, яка не дала мені замерзнути в цій хаті, поки мій власний син будував кар’єру в місті.
— Я будував майбутнє для нас усіх! — Максим вдарив кулаком по дерев’яному стовпу ґанку. — Ти розумієш, що ти зробила? Ти виставила мене на вулицю! Я приїхав сюди, щоб забрати тебе в місто, щоб продати цю ділянку і купити нормальну квартиру!
— Ось воно що… «Продати», — очі матері звузилися. — Ти не про хату плачеш, Максиме. Ти плачеш про гроші, які вже встиг порахувати. Ти хотів продати пам’ять про батька? Продати землю?
— Це раціонально, мамо! Це життя! Навіщо нам ці руїни?
— Для тебе це руїни, а для Степана — це земля, яку він любить. Він не знесе хату. Він сказав, що зробить тут сад. А ти… ти б пустив сюди бульдозери.
— Ти зрадниця! — Максим відкинув дарчу, і папір повільно опустився на пильну траву. — Ти проміняла рідного сина на сусіда, який просто вчасно підніс тобі склянку води. Ти знаєш, як це називається? Це удар у спину!
— У спину — це коли мати дізнається про відхід чоловіка сама, бо син поза зоною досяжності на курорті! — Ганна Степанівна раптом підхопилася на ноги. Її голос набрав сили.
— Це коли я просила тебе приїхати на Різдво, а ти прислав кур’єра з кошиком фруктів! Мені не потрібні були твої ананаси, Максиме! Мені потрібен був ти!
— Я не міг! Ти ж знаєш, який у мене графік! — він почав виправдовуватися, але його тон уже не був таким впевненим.
— Тепер у тебе буде багато вільного часу, — відрізала мати. — Степан дозволив мені дожити віку тут. А тобі він сказав передати: твої речі вже зібрані в гаражі. Забирай свій «раціональний» світ і їдь назад.
— Ти ще пошкодуєш, — процідив Максим, відчуваючи, як горло стискає образа. — Коли він виставить тебе за поріг наступного місяця, не дзвони мені.
— Не буду, сину. Я вже давно навчилася тобі не дзвонити.
Максим розвернувся і стрімко пішов до воріт. Він не бачив, як мати опустилася назад на лавку і як її руки нарешті затремтіли. Він не бачив, як сусід Степан вийшов на своє подвір’я і важко зітхнув, дивлячись на розбиту сім’ю.
Максим сів у машину, рвонув з місця, здіймаючи хмару пилу. Він був переконаний, що правий. Він був переконаний, що його зрадили.
І лише через багато років, стоячи перед дзеркалом у своїй порожній і холодній міській квартирі, він зрозуміє: хата була лише стінами, а матір він втратив набагато раніше, ніж вона підписала той папір.
Минуло п’ять років. Пил на дорозі влігся, але гіркота в серці Максима тільки закостеніла. Він під’їхав до знайомого повороту на старій іномарці — блиск його колишнього життя трохи потьмянів, як і амбіції.
Він вийшов з машини й завмер. Хата не впала. Навпаки, вона сяяла свіжою білизною стін, а вікна, колись затягнуті павутинням, тепер відблискували чистим склом. На подвір’ї пахло скошеною травою та чебрецем.
Степан порався біля колодязя. Побачивши Максима, він повільно витер руки об фартух і кивнув.
— Приїхав-таки, — голос сусіда був спокійним, без зловтіхи.
— Де вона? — сухо запитав Максим, не вітаючись.
— У садку. Де ж їй іще бути? Іди, вона чекала.
Максим пройшов повз Степана, відчуваючи дивну суміш люті та сорому. За хатою, там, де колись були бур’яни в людський зріст, тепер розкинувся молодий сад.
Ганна Степанівна сиділа у плетеному кріслі під старою яблунею. Вона здавалася меншою, крихкішою, ніж того дня, коли вони кричали один на одного.
— Мамо, — покликав він.
Вона повільно повернула голову. У її погляді не було гніву — лише безмежна, втомлена тиша.
— Приїхав, синку. Сідай. Степан якраз чаю заварив.
— Я не за чаєм приїхав, — Максим сів на низький ослінчик поруч. — Я приїхав запитати… ти все ще думаєш, що вчинила правильно? Ти подивись, він тут господарює, як у себе вдома!
Ганна Степанівна поклала свою суху долоню на його коліно.
— Він і є вдома, Максиме. Бо дім — це там, де про нього дбають. Ти бачиш ці дерева? Степан садив їх для тебе.
Максим здригнувся, ніби його вдарило струмом.
— Що ти верзеш? Для мене? Він забрав у мене все!
— Дурень ти, хоч і з дипломами, — зітхнула мати. — Того дня, коли ти поїхав, Степан прийшов до мене і приніс інший папір.
Заповіт. Він відписав цю хату і землю назад тобі. Але з однією умовою: ти отримаєш її лише тоді, коли приїдеш сюди не за грошима, а просто до мене.
Максим замовк. Повітря раптом стало занадто густим, важким для дихання.
— Він сказав: «Ганно Степанівно, нехай хлопець перекипить. Якщо він приїде через місяць — він хоче хату. Якщо через роки — він шукає матір». Ти приїхав через п’ять років, Максиме.
— Я… я не знав, — прошепотів він, дивлячись на свої руки.
— Ти не хотів знати. Тобі було зручніше вважати нас ворогами, щоб не відчувати провини за свою відсутність.
З боку хати підійшов Степан, несучи два горнятка, від яких ішла пара. Він поставив одне перед Максимом, а інше подав Ганні.
— Ну що, Максиме, — сказав Степан, дивлячись кудись вдалечінь. — Сварка скінчилася? Чи будемо ще ділити паркани?
Максим підняв очі на сусіда. Тепер він бачив не загарбника, а втомленого чоловіка з мозолястими руками, який п’ять років робив його роботу. Оберігав його матір. Латав його пам’ять.
— Вибач, Степане, — ледь чутно вимовив Максим. — За все, що я наговорив… тоді.
Степан тільки махнув рукою.
— Пий чай. Поки гарячий. А завтра дах на сараї подивимось. Ти ж приїхав не на один день?
Максим глянув на матір. Вона посміхалася — вперше за довгі роки справжньою, світлою посмішкою.
— Не на один, — відповів він, відчуваючи, як величезний камінь, що тиснув на душі п’ять років, нарешті розсипається на порох.
Ранок видався прохолодним, але сонце вже почало пробиватися крізь густе листя яблунь.
Максим стояв на драбині, затиснувши в зубах кілька цвяхів.
Мозолі на руках, незвичних до важкої праці, пекли, але цей біль був дивно приємним — він витісняв той інший, душевний біль, що роками роз’їдав його зсередини.
Степан стояв знизу, притримуючи драбину своїми важкими, немов коріння дуба, руками.
— Бий під кутом, Максиме! — гукнув він. — Щоб жоден вітер не відірвав. Ця хата ще твоїх онуків має побачити.
Максим виплюнув цвях у руку і влучно вгатив молотком. Гулкий звук розлігся по всьому селу.
— Степане, — почав Максим, витираючи піт з лоба, — я все ніяк не збагну… Навіщо тобі це було треба? П’ять років чужу матір глядіти, чужий дах латати… Ти ж міг просто жити для себе.
Степан на мить замислився, дивлячись на свої порепані долоні. Його голос став глухим, наче йшов з глибини самої землі.
— Моєї мати не стало в порожній хаті, Максиме. Я тоді теж «кар’єру будував» десь на півночі. Приїхав — а на столі тільки зачерствілий хліб і її невідправлений лист до мене.
Я тоді собі зарікся: якщо побачу, що десь поруч самотність хату гризе — не пройду мимо. Я не твій спадок рятував, хлопче. Я свою совість латав через твою матір.
Максим заціпенів. Він повільно спустився вниз і став навпроти сусіда. Весь той пафос, міський лоск і гординя остаточно злетіли з нього, як стара фарба з паркану.
— Дякую, — коротко кивнув Максим і вперше по-справжньому, по-чоловічому потиснув Степанові руку.
З веранди почувся голос Ганни Степанівни:
— Хлопці! Ідіть обідати, бо все охолоне! Борщ уже на столі!
Вони йшли до хати плече в плече. На столі димувала велика макітра, пахло кропом і свіжим хлібом. Ганна Степанівна розливала борщ у старі тарілки з квіточками — ті самі, з яких Максим їв ще малим.
— Мамо, — Максим зупинився в дверях, — я вирішив. Продавати нічого не буду. Квартиру в місті здам, а сюди на вихідні приїжджатиму. А влітку… влітку ти будеш тут господаркою, як і раніше.
Мати на мить завмерла з ополоником у руках. Її очі зволожилися, але вона швидко змахнула сльозу краєм хустки.
— Сідай уже, господарю, — лагідно буркнула вона. — А то тільки язиком чесати мастак. Хто сад поливати буде? Степан не вічний, а дерева води просять.
Максим сів за стіл, взяв ложку і відчув той самий смак дитинства — смак прощення. Хата, яку він ледь не втратив через власну сліпоту, тепер знову дихала. Вона була живою, бо в ній знову сперечалися, сміялися і просто жили.
Сварка, що тривала п’ять років, нарешті захлинулася гарячим борщем і теплим вечірнім світлом, що заливало кімнату.
Валентина Довга
