Віталій влетів у батьківську квартиру, не роздягаючись, ще з ключами в руці.
«Мамо! Оля пішла! Зникла! Вчора ввечері сказала, що в подруги на ніч, а сьогодні — ні речей, ні записки, ні телефону не бере!
Я вже й до міліції збирався!»
Людмила Іванівна стояла біля плити, мішала борщ і навіть не обернулася.
«Добрий день тобі теж, синку. Знімай куртку, руки мий і сідай. Борщ майже готовий».
«Мамо, ти чуєш, що я кажу?! Дружина зникла!»
«Чую, чую. І знаю, чому зникла. Бо ти, Віталіку, останній рік був як нежить. Робота-робота, а вдома — «не чіпай, втомився».
Оля мені ще місяць тому плакала в трубку. Я їй тоді сказала: «Доню, якщо не витримуєш — іди до нас, поживеш». Вона й пішла. До нас. Вчора».
Віталій завмер посеред коридору.
«Що… до вас? Тобто вона тут?»
«Ні, зараз у Лілі з малою. Але речі її в твоїй колишній кімнаті. І ти, синку, зараз сядеш, поїси, а потім поїдеш до неї і вибачишся. По-людськи».
«Мамо, я…»
«Ніяких «я». Ти тридцять п’ять років, а досі думаєш, що жінка має терпіти мовчки. Оля молода, гарна, з вищою освітою. Могла б давно знайти іншого. Але вона тебе кохає. Поки що».
Віталій сів за стіл, як прибитий.
«Я не знав, що все так погано…»
«Ти багато чого не знав. Але зараз знатимеш. Бо я вже все вирішила».
Вона витерла руки рушником і набрала номер.
«Свєто, привіт! Так, приїжджайте з Настусею на борщ. Віталій удома, щойно приїхав. Так-так, той самий. Чекаємо!»
Віталій підскочив.
«Мамо, ти що робиш?!»
«Сватаю тебе, синку. Другий раз. Бо першого разу ти сам вибрав добре, а тепер сам же все ледь не зруйнував. То я підстрахую».
«А якщо я не хочу ні з ким знайомитись?!»
«Ти хочеш, щоб Оля повернулася? Тоді будеш робити все, що я скажу. Бо інакше вона поїде до Канади до сестри — і все, Віталіку».
Двері задзвонили. Людмила Іванівна пішла відчиняти, а Віталій залишився сидіти, відчуваючи себе п’ятикласником, якого
викликали до директора.
У коридорі почулися голоси.
«Свєточко, заходьте! Настусю, здоровенька була! Оце мій Віталій, сідайте поруч».
Віталій підвів очі й мало не впав зі стільця.
Перед ним стояла висока білява дівчина років двадцяти восьми, в джинсах і білій сорочці, з посмішкою, від якої в кімнаті ніби стало світліше. Поруч — її мама, подруга Людмили Іванівни ще з пологового будинку.
«Добрий день», — сказала дівчина й простягнула руку. «Анастасія. Але всі звуть Настя».
Віталій потиснув руку й відчув, що червоніє, як школяр.
«Д-добрий… Віталій».
«Чула, у вас сімейна криза», — сказала Настя прямо, сідаючи навпроти. «Мама сказала, що ви гарний чоловік, просто трохи загубилися».
Свєта засміялася: «Людо, ти не казала, що твій син такий сором’язливий!»
«Коли треба — не сором’язливий», — відповіла Людмила Іванівна, ставлячи на стіл тарілки. «Їжте, діти. Борщ з пампушками, як у дитинстві».
Настя взяла ложку й подивилася Віталію прямо в очі.
«То що, Віталію, будемо рятувати ваш шлюб чи вже пізно?»
Він відкрив рот і закрив. Не знав, що відповісти.
«Я… я хочу повернути Олю. Просто не знаю як».
«Тоді слухайте мене», — Настя відклала ложку. «Я — психолог. Сімейний. Працюю з такими, як ви, щодня. І знаю один дуже дієвий спосіб».
«Який?» — хором запитали обидві мами.
Настя посміхнулася хитро.
«Ревнощі. Але правильні. Не істеричні, а… елегантні».
Людмила Іванівна аж руками сплеснула: «Оце я розумію! Свєто, наливай нам чаю, будемо слухати».
Настя дістала з сумки блокнот.
«Отже, план такий. Ви, Віталію, зараз телефонуєте Олі й кажете: «Я все зрозумів. Живи, як хочеш. Я не тримаю». І кладете трубку. Потім ми з вами йдемо в кіно. Публічно. І викладаєте фото в інстаграм. З підписом «Дякую за вечір». І все».
Віталій округлив очі.
«Тобто… прикидатися, що ми…»
«Ні. Просто вечеряємо разом. Як друзі. Але щоб Оля подумала».
Свєта трималася від сміху.
«Людо, твоя майбутня невістка — геній!»
«Цитьте, Свєто, не лякайте дитину», — Людмила Іванівна ледь стримувала посмішку.
Віталій почервонів ще більше.
«А якщо Оля не відреагує?»
«Відреагує», — впевнено сказала Настя. «Я таких, як вона, бачила сотні. Вона вас кохає. Просто втомилася чекати, коли ви це помітите».
День другий. Кіно.
Віталій стояв біля «Оскара» з букетом троянд і відчував себе не по собі.
Настя під’їхала на білій «Мазді», в сукні кольору шампанського.
«Не переживайте», — сказала, беручи його під руку. «Сьогодні ми просто гарно проводимо час. І робимо фото».
Вони зайшли в зал, обрали останній ряд. На екрані — романтична комедія.
На середині фільму Настя нахилилася й прошепотіла:
«Посміхніться. Зараз селфі».
Віталій посміхнувся. Клац.
Фото вийшло таке живе, що навіть він сам повірив — ніби справді на побаченні.
Настя виклала в сторіз: «Коли тобі 35 і ти знову відчуваєш метеликів».
Через двадцять хвилин прийшло повідомлення від Олі:
«Це що за дівчина?!»
Віталій показав Насті.
«Не відповідайте», — шепнула вона. «Нехай помучиться до завтра».
День третій. Ресторан.
Людмила Іванівна сама замовила столик у «Канапі».
«Щоб усі бачили», — пояснила синові.
Настя прийшла в чорній сукні, з перлами. Віталій не міг відірвати очей.
За сусіднім столиком сиділи спільні знайомі Олі.
«Привіт, Віталіку! А це хто з тобою?» — запитала знайома.
«Знайомтеся, Анастасія», — він представив, і голос його тремтів.
До кінця вечері Оля вже дзвонила п’ять разів.
Віталій не брав.
День четвертий. Кульмінація.
Оля стояла під дверима батьківської квартири Людмили Іванівни з валізою.
«Я повертаюся додому. Якщо ти ще хочеш».
Віталій стояв у дверях, а за його спиною — Настя з чашкою чаю, ніби випадково зайшла.
Оля побачила її й окаменіла.
«Це… це серйозно?»
Віталій зітхнув.
«Олю… це Настя. Вона психолог. І подруга мами. Вона допомогла мені зрозуміти, яким я був нерозумним».
Оля дивилася то на нього, то на Настю.
«Тобто це був… спектакль?»
Настя вийшла вперед.
«Так. І ти пройшла тест на відмінно. Бо повернулася. А він, — кивнула на Віталія, — пройшов тест на те, чи готовий боротися за тебе. Ви обоє — молодці».
Оля розплакалася й кинулася Віталію на шию.
«Я думала, ти мене вже не любиш…»
« Я просто не вмів показувати».
Людмила Іванівна стояла в коридорі й сльозу пускала.
«Ну от і все. А я вже й сукню на весілля Насті купила…»
Настя засміялася.
«Тітко Людмило, не поспішайте. Я ще не сказала «так»».
Віталій обернувся до неї.
«А якщо я попрошу?»
Настя підняла брову.
«Тоді спочатку поверніть дружину додому. А потім подивимося».
Епілог. Через рік.
Великий стіл у батьків Віталія. День народження Людмили Іванівни.
Оля тримає на руках тримісячного сина — назвали Іваном, на честь діда.
Настя сидить поруч з Віталієм — вже офіційно його дівчина.
Людмила Іванівна піднімає келих:
«За моїх дітей! За Олю — що пробачила. За Віталіка — що схаменувся. І за Настусю — яка показала, що іноді, щоб повернути сім’ю, треба її… трохи налякати».
Віталій цілує Олю в скроню, потім Настю — в руку.
«Мамо, ти геній. Ти влаштувала мені два щастя одразу».
Настя сміється:
«А я думала, що просто допомагаю подрузі мами. А вийшло — знайшла своє».
Оля піднімає келих з соком:
«За маму Людмилу — найкращу свекруху і найкращу сваху в світі!»
І всі чокаються — за любов, яка вміє повертатися, і за мам, які вміють її повертати. Навіть якщо для цього треба запросити в гості подругу з донькою.
Олеся Срібна
