Марія Іванівна була гордістю свого маленького містечка. Не завдяки статкам чи високій посаді, а завдяки своїм чотирьом донькам.
Чотири чарівні дівчини, кожна з яких знайшла своє щастя: Надія, Віра, Любов та Оля. Всі чотири вийшли заміж за добрих, роботящих чоловіків.
Надія вийшла за інженера, жила далеко, але щасливо.
Віра – за фермера, мала міцне господарство.
Любов – за лікаря, була втіленням терпіння.
І наймолодша, Оля, була особливою маминою радістю. Вона вийшла за Сашка, чоловіка тихого, але неймовірно надійного.
Сашкова мати, пані Лідія, була класичною свекрухою – спокійною, дещо суворою, але справедливою.
Життя Олі та Сашка було ідеальним: затишна квартира, спільні мрії, а згодом — поява маленького синочка, Данилка.
Минуло півтора року після народження Данилка. Оля, молода, енергійна жінка, сиділа вдома. Здавалося б, вона мала все: люблячого чоловіка, здорового малюка, матеріальний достаток.
Але щось усередині неї почало нудьгувати. Нескінченний день сурка — підгузки, каші, дитячі майданчики, тихі вечори з втомленим Сашком — почав її пригнічувати.
Одного вечора, коли Сашко вже спав, вона сиділа у вітальні і писала подрузі:
Оля: Знаєш, що найстрашніше? Я люблю Сашка і Данилка. Але я почуваюся, як гарна квітка, яку забули полити. Мені потрібен… спалах. Мені треба згадати, що я не лише “мама”.
Цей “спалах” вона знайшла в Ігорі. Він був колегою по старому місцю роботи, енергійний, балакучий, повна протилежність розсудливому Сашкові.
Спочатку це були просто повідомлення, потім – кава “з подругами”, а далі – таємні зустрічі.
Оля винайшла ідеальну схему. Вона казала Сашкові, що йде на “курси з розвитку дитини” або “зустріч із мамами”. Сашко не мав причин їй не довіряти.
Сашкова мати, пані Лідія, жила неподалік. Вона часто приходила в гості, щоб допомогти з онуком. Вона не любила Олиних частих “курсів”, але мовчала, вважаючи, що має довіряти невістці.
Одного ранку, у п’ятницю, Сашко поїхав у відрядження. Оля запевнила його, що залишиться вдома з Данилком.
Сашко (обіймаючи): Олю, не сумуйте. Повернуся в неділю ввечері. Якби що, мама заїде. Ключ, як завжди, під килимком.
Оля: Звісно, коханий. Повертайся скоріше. Ми чекатимемо.
Оля, лише-но зачинилися двері, почала готуватися. Вона замовила няню на кілька годин (сказавши, що терміново має поїхати до сестри), а сама одяглася, як на побачення, що світиться.
Тим часом пані Лідія відчула дивне занепокоєння. Їй чомусь здалося, що Сашко забув у неї важливий документ. Вона вирішила тихенько заїхати та покласти його у поштову скриньку, щоб не заважати Олі.
Вона підійшла до будинку сина. Перед дверима стояв чорний, дорогий автомобіль, якого вона ніколи раніше не бачила. Пані
Лідія зупинилася, сховалася за кущем жасмину, щоб не привертати уваги.
Через хвилину двері відчинилися.
На порозі стояла Оля. Вона була в приталеній сукні та з макіяжем, що кричав про вечірні пригоди. За нею стояв високий, незнайомий чоловік, не Сашко.
Оля (шепоче, озираючись): Ну все, ходімо швидше. Няня прийде через годину, треба встигнути.
Ігор: Заспокойся, моя королево. Поцілуй мене, перш ніж ми поїдемо.
Пані Лідія похолола. Вона побачила, як незнайомець владно обійняв її невістку і пристрасно поцілував її прямо на порозі будинку, де жив її онук.
Оля швидко відчинила дверцята авто, нахилилася до килимка, взяла запасний ключ, поклала його в сумочку, а потім сіла в машину. Чорний автомобіль швидко поїхав геть.
Пані Лідія стояла, притиснувши до грудей конверт із документами. Руки тремтіли. Невістка, матір її онука, просто втекла на побачення з коханцем, залишивши дитину і взявши з собою ключ, який мав служити для невідкладної допомоги.
Частина IV: Гірка розмова
Пані Лідія повернулася додому. Вона не могла мовчати. Почекавши, доки Сашко повернеться з відрядження, вона запросила його на розмову.
Сашко (заходить): Мамо, ти щось хотіла? Я тільки з поїзда.
Лідія (ледве стримуючи сльози): Сашко… синку. Я мушу тобі щось сказати. Я бачила Олю.
Сашко (збентежено): Бачила? Коли? Вона казала, ти сьогодні мала заїхати…
Лідія: Я заїхала в п’ятницю. Ти ж знаєш, я по твій документ заїжджала.
Сашко: І що?
Лідія (бере його за руки): Я бачила… як Оля вийшла з дому. Вона була з іншим чоловіком. Вони чмокнулись прямо біля дверей.
А потім… вона поїхала з ним на його машині.
Сашко (блідне): Мамо, що ти таке кажеш? Ти, мабуть, помилилася! Це була подруга чи…
Лідія: Ні, Сашко. Це був не твій друг і не подруга. Це був високий чоловік на чорному авто. Я бачила це чітко. І вона, вона… взяла ключ, який ти залишаєш під килимком, і поклала його в сумочку. Це означає, що це не була спонтанна зустріч. Вона це робила раніше. Вона тобі брехала про “курси”.
Сашко відчув, як земля виходить з-під ніг. Його надійний світ зруйнувався.
Сашко: Я… я не можу в це повірити. Нудьга? Вона казала, що їй нудно? Хіба сім’я – це нудно? Хіба наш син – це нудно?
Лідія: Нудьга… Вона шукала “спалаху”, як вона казала.
Сашко: Звідки ти знаєш про “спалах”?
Лідія: Я, поки ти був у відрядженні, зайшла додому, а в тебе на столі лежав її відкритий блокнот, де вона щось швидко записувала перед виходом. Там було: “Нудьга мені не потрібна хочу яскраве життя.”
Сашко підвівся і вийшов на балкон…
Оля (намагаючись бути звичайною): Ох, ти вже вдома! Я навіть не чула, як ти зайшов. Як відрядження?
-Олю. Сядь, будь ласка. Нам треба поговорити.
Оля (сідає, нервово поправляючи сукню): Щось трапилося? Ти якийсь… дивний.
Сашко: Я не дивний. Я той, кому ти брехала пів року, поки я заробляв гроші для нашої сім’ї. Я той, хто в п’ятницю поїхав у відрядження, а ти, залишивши мого сина з нянею, поїхала на побачення. З чоловіком. На чорному автомобілі.
Оля вмить зблідла. Її обличчя стало крейдяно-білим.
Оля: Сашко, про що ти говориш? Я була на… курсах! З розвитку дитини!
-Не бреши мені. Я знаю, що ти була з Ігорем. Я знаю, що ти користувалася нашою довірою, нашою мамою, моїм відрядженням. І я знаю, що ти вийняла ключ з-під килимка. Ти його зараз принесла? Чи він у твого коханця?
Оля (намагаючись бути звичайною): Ох, ти вже вдома! Я навіть не чула, як ти зайшов. Як відрядження?
Сашко: Сів, Олю. Сядь, будь ласка. Нам треба поговорити.
Оля (сідає, нервово поправляючи сукню): Щось трапилося? Ти якийсь… дивний.
Сашко: Я не дивний. Я той, кому ти брехала пів року, поки я заробляв гроші для нашої сім’ї. Я той, хто в п’ятницю поїхав у відрядження, а ти, залишивши мого сина з нянею, поїхала на побачення. З чоловіком. На чорному автомобілі.
Оля вмить зблідла. Її обличчя стало крейдяно-білим.
Оля: Сашко, про що ти говориш? Я була на… курсах! З розвитку дитини!
Сашко (жорстко): Не бреши мені. Я знаю, що ти була з Ігорем. Я знаю, що ти користувалася нашою довірою, нашою мамою, моїм відрядженням. І я знаю, що ти вийняла ключ з-під килимка. Ти його зараз принесла? Чи він у твого нового ухажора?
Оля (відводить погляд): Це… це був лише один раз! Мені просто… мені було так нудно!
Сашко: Нудно? Ти думаєш, мені не нудно працювати до пізньої ночі, щоб ми могли жити в цьому домі? Ти думаєш, я не хотів би замість документів читати синові казки?
Але я роблю це заради сім’ї! А ти? Ти шукаєш “пригод на одне місце”? Ти ставиш на кон наше життя заради годинної втечі?
Оля розридалася. Але це були сльози жалю до себе, а не до нього.
Оля: Я не знаю, що зі мною сталося! Я просто перестала відчувати, що живу! Я просто відчувала, що я функція – дружина, мама. Ігор… він нагадав мені, що я жінка!
Сашко: Я нагадував тобі, що ти жінка, щоранку, коли цілував тебе, коли обіймав тебе ввечері. Але ти цього не бачила, тому що ти була зайнята пошуками пригод. Тепер ти маєш зробити вибір.
Оля: Я… я не хочу, щоб ми розлучалися. Я люблю тебе! Я люблю Данилка!
Сашко: Тоді доведи це. Я хочу, щоб ти припинила всі контакти з ним. І я хочу, щоб ти пояснила мені, як ми дійшли до такого стану, що ти вважаєш, що я не можу бути тобі цікавим.
Раптом задзвонив телефон. Це була Марія Іванівна, Олина мати. (відводить погляд): Це… це був лише один раз! Мені просто… мені було так нудно!
Сашко: Нудно? Ти думаєш, мені не нудно працювати до пізньої ночі, щоб ми могли жити в цьому домі? Ти думаєш, я не хотів би замість документів читати синові казки? Але я роблю це заради сім’ї! А ти? Ти шукаєш “спалаху”? Ти ставиш на кон наше життя заради годинної втечі?
Оля розридалася. Але це були сльози жалю до себе, а не до нього.
Оля: Я не знаю, що зі мною сталося! Я просто перестала відчувати, що живу! Я просто відчувала, що я функція – дружина, мама. Ігор… він нагадав мені, що я жінка!
Сашко: Я нагадував тобі, що ти жінка, щоранку, коли цілував тебе, коли обіймав тебе ввечері. Але ти цього не бачила, тому що ти була зайнята пошуками пригод. Тепер ти маєш зробити вибір.
Оля: Я… я не хочу, щоб ми розлучалися. Я люблю тебе! Я люблю Данилка!
Сашко: Тоді доведи це. Я хочу, щоб ти припинила всі контакти з ним. І я хочу, щоб ти пояснила мені, як ми дійшли до такого стану, що ти вважаєш, що я не можу бути тобі цікавим.
Раптом задзвонив телефон. Це була Марія Іванівна, Олина мати.
Олина нудьга мала занадто високу ціну. Вона заплатила за зраду цілісністю своєї сім’ї, довірою чоловіка та репутацією перед обома матерями.
А ключ під килимком, колись символ гостинності, тепер нагадував про зраду.
Валентина Тодоренко
