Свекруха подивилася на мого новонародженого сина й звинуватила мене у зраді, адже хлопчик був рудим, ні на кого не схожим. Проте виявилося, що свекрусі і самій є що приховувати…
Я посміхнулася свекрусі: «Добре, ми зробимо тест. Але й ваш чоловік нехай перевірить своє батьківство»
Смішно, як склалася наша доля.
— Щось Денис зовсім на нас не схожий, — заявила мені свекруха.
Я здивовано підняла брови. Ми щойно приїхали з пологового будинку, ще речі не встигли розкласти, а свекруха Людмила Юриївна причепилася до мене з претензіями.
— Ой, Людо, ну чого ти починаєш, — свекор Степан Валентинович потягнув жінку в іншу кімнату.
Він посміхнувся, зловивши мій вдячний погляд.
«І що значить, не схожий?» — я критично оглянула сина: бліда шкіра, руде волосся, милий носик-ґудзик. Я майже повністю впевнена, що Денис — копія мого дідуся. Треба старі фотографії в мами попросити. До речі, про маму.
Залишивши сина в ліжечку, я пішла на балкон. Мама сперечалася телефоном, мабуть, з батьком:
— У тебе онук народився, як ти міг не приїхати?
Вона прислухалася до співрозмовника.
— Все, навіть не думай з’являтися тут у такому стані!
Коли мама завершила дзвінок, я підійшла ближче і міцно її обійняла.
— Пробач, доню, псую тобі такий день.
— Все добре, мамо. Ти ж знаєш, що не несеш відповідальності за вчинки батька? Та й розлучилися ви понад десять років тому. Не переймайся! Ну нема його тут, і нема. Чого сльози розводити?
Мама уважно на мене подивилася, погладила по щоці і заправила пасмо волосся за вухо.
— Ти вже зовсім доросла, така мудра і зібрана.
— Вчилася у найкращих! Ходімо, Денис заснув, хоч чаю вип’ємо.
За святковим столом нас було п’ятеро. Наше з Денисом повернення додому відзначали тільки найближчі люди. Хоча свекруха і намагалася влаштувати справжнє свято, але я була проти. Зараз зовсім не до того.
Після того як гості розійшлися, Женя підійшов до мене і міцно обійняв:
— Інно, ти зробила мене найщасливішою людиною у світі. Дякую тобі за все.
Ми й без дитини були щасливі. Але з Денисом наша родина стала ідеальною.
Шість років промайнули непомітно. Пелюшки, перші хвороби і безсонні ночі. Я часто скаржилася мамі, що не справляюся з Денисом. І вона приходила, забирала сина і відправляла мене гуляти. Женя теж завжди був поруч.
За ці роки ми встигли купити свою квартиру, змінити кілька машин і стати успішними на роботі. Денис уже пішов у підготовчу групу дитячого садка. Зовсім скоро йому належало відправитися до школи.
— Я вже боюся, — зізналася я Жені. —Уроки ці, постійні збори в школі. Та й начиталася я історій про шкільні чати. Може, ми на домашньому навчанні Дениска залишимо?
Женя засміявся і притиснув мене до себе.
— Ну що ти так переймаєшся. Тисячі дітей ходять до школи, і нічого. Не хвилюйся, я завжди буду поруч.
Так ми і жили, підтримуючи одне одного у скрутну хвилину.
Нарешті закінчилася зима, настали теплі весняні дні. І свекруха запропонувала нам приїхати на дачу. Насолодитися чистим повітрям, скуштувати свіжих овочів і шашликів. Ми, звісно, погодилися. Ось тільки з кожним днем я почала помічати, що Людмила Юріївна ставиться до Дениса дивно. Коли він грав у дворі, жінка дивилася на нього з підозрілим виразом обличчя. Вона рідко розмовляла з ним, не грала з онуком або просто цікавилася його життям. Хоча, поки я ходила вагітною, свекруха мріяла про те, як буде піклуватися про майбутнього онука.
Поведінка жінки трохи зіпсувала враження від відпочинку. Але Степан Валентинович згладжував всі гострі моменти. Він не спускав Дениса від себе, розповідав йому кумедні історії та вчив рибалити.
Ввечері, коли ми зі свекрухою мили посуд на літній кухні, вона завела звичну шарманку.
— Подивись, у нього вже й веснянки вискочили. Він взагалі на Женю не схожий! Ти впевнена, що не нагуляла сина? Дивись, я не збираюся виховувати чужу дитину, — під кінець свекруха засміялася, хоча її слова мене зачепили.
— Ви і так його не виховуєте, — сухо відповіла я. — Ставитеся до нього, як до стороннього.
Жінка обурилася і голосно стукнула тарілкою об стіл.
—Тому що він нам не рідний! А ти цього просто не хочеш визнавати. Закрутила голову моєму синові, сіла йому на шию, ще й дитину повісила. Вертихвістка! І боїшся перевірки!
Усе, з мене досить. Я бачила, як на шум збігаються чоловіки, але відповіла різко і гостро:
— Добре, ми зробимо тест ДНК, — посміхнулася я свекрусі. — Але й ваш чоловік нехай перевірить своє батьківство.
— Що?— здивовано вигукнула Людмила Юріївна. — Та як ти смієш звинувачувати мене в подібному?
— А ви робите те саме! І лише ви з усього оточення постійно виїдаєте мені мізки через Дениса. Лише ви вважаєте, що я його нагуляла, принесла в подолі, що я всіх навколо обманюю. Може, ви по собі судите?
Я зло подивилася на свекруху, у якої рука все ще висіла в повітрі. Треба було зупинитися, проковтнути образу, але я не змогла стриматися.
— Правда очі коле?
— Ах, ти! — свекруха замахнулася, але її зупинив Степан Валентинович.
— Людо, ти що твориш? Годі! Подивись, ти вже довела дівчину своїми безпідставними звинуваченнями.
— Тому що я маю рацію! Чому ніхто з вас не хоче бачити цього? Денис нам чужий!
Я не стала слухати далі свекруху. Просто пішла в кімнату до сина, зібрала його і відвела у машину.
— Інно! — чоловік намагався мене зупинити.
— Ні, не зараз, Женю. Ми поїдемо додому, а ти заспокой свою маму. Інакше я наговорю ще багато образливих речей.
З-за рогу з’явився свекор.
— Доню, не сердься на неї. Люда буває трохи зацикленою.
— Усе добре, просто мені потрібно побути подалі від неї, — я видавила посмішку і завела машину.
— Обережно на дорозі, — сказав свекор.
— І подзвони, коли ви дістанетеся додому,— сказав чоловік.
Я кивнула і тронулася з місця. Дорогою додому я розважала Дениса піснями та історіями. Ми дісталися, викупалися і лягли спати. Важкість минулого дня давила на мене, тому я відключилася, як тільки голова торкнулася подушки.
Вранці я зібрала сина і відправилася з ним у лабораторію. На щастя, в домі було достатньо матеріалу, щоб здати аналіз і без Жені. Денис стійко терпів, лише цікаво оглядав все навколо Через кілька днів я отримала результати. Я знала, що там буде сказано. Денис — наш із Женею син. Результати я сховала в сумку, не ставши повідомляти нічого родичам.
Випадок із свекрухою забувся. Ми з того часу майже не бачилися. А якщо й перетиналися, то Лідія Юхимівна поводилася навмисно відсторонено і холодно. На Дениса вона і взагалі перестала звертати увагу. Мене все це повністю влаштовувало. Це значило, що вона не буде дошкуляти мені своїми звинуваченнями.
Але так просто відсторонитися від родини не вийшло. Незабаром ми зібралися, щоб відзначити день народження Степана Валентиновича. Чоловік — все ще міцний, сильний, вольовий із сльозами на очах приймав привітання від Дениса. Онук вивчив вірш, намалював листівку. Ну, а ми доповнили подарунок новими пристосуваннями для риболовлі.
— Діти, не треба було,— свекор міцно мене обійняв, потім потягнувся до Жені.
Святкування пройшло тихо і мирно. Але потім настав вечір, і, мабуть, свекруху переклинило.
— У Ані, моєї сестри, онучка народилася — копія нашої мами!
— Так, гарна дівчинка, — підтримав свекор.
— Вітаю, — невпопад відповіла я.
— А в нас? — вона кивком голови вказала на Дениса, що грав на підлозі. — Рудий, блідий, та ще й з веснянками!
Я зітхнула і мовчки встала зі столу.
— Доню! — Степан Валентинович хотів був піти за мною.
Але я його зупинила:
— Зараз повернуся.
Я порпалася в сумці і знайшла там результат тесту ДНК. Повернувшись у кімнату, я сунула папір під ніс свекрусі.
— Ось, полюбуйтеся. Денис — син Жені, лабораторія підтвердила. І син — точна копія мого діда. Вам час дізнатися, що таке рецесивні гени, Людмило Юріївно.
Жінка жадно вдивлялася в текст.
— Тут якась помилка!
— Помилкам це ваше ставлення до Дениса. Я ж зробила тест, щоб ви, нарешті, відстали від мене і від Дениса. Гадаю, що й вам варто зробити його. Перевіряти, так усіх, чи не так.
— Ми тебе прийняли. А ти пригрілася і показала свою справжню вдачу. Ти на що натякаєш? — свекруха почервоніла.
— Ні на що. Чого ви так розпереживалися? Я зовсім не хвилювалася, коли робила тест, — я усміхнулася і пішла до сина.
Незабаром ми зібралися додому. І я помітила, що свекор задумався. Через кілька днів Женя повернувся з роботи похмурий і засмучений.
— Що трапилося? — одразу запитала я.
— Інно…
Він важко опустився просто на підлогу.
— Женю? Що не так? Тобі погано? Викликати швидку?
Чоловік схопив мене і притиснув до себе, міцно обійнявши.
— Просто посидь так.
Я завмерла, сподіваючись, що Женя зможе прийти до тями. Хвилин через п’ять він тихо заговорив:
— Кілька днів тому ми з татом… Ми пішли в лабораторію. Твої слова, реакція мами… Інно, тато — не мій батько…
І мій сильний, надійний чоловік розплакався як дитина. Його тіло трясло від ридань.
— Усе добре, Женечко, я поруч, — я намагалася заспокоїти його, але мої спроби не мали успіху.
— Як вона могла так з нами вчинити? Обманювати нас стільки років? І ще тобі пред’являти претензії… Інно, що ж буде далі?
— Я не знаю. Не знаю.
Через кілька годин, поклавши і сина, і чоловіка, я сиділа на кухні і потягувала каву. Я не уявляла, що зараз коїться у Жені на душі. Від роздумів мене відвернув стукіт у двері.
— Кого так пізно принесло?
Я глянула у вічок і взялася квапливо відчиняти замки.
— Доню, пробач, що так пізно, — сказав Степан Валентинович.
— Нічого, заходьте. Покликати…
— Ні, нехай відпочиває. Сьогодні був складний день.
Свекор майже одразу ліг спати, не сказавши мені й слова. Я ж перестала розуміти, що взагалі відбувається. Але вранці чоловік все розставив по місцях. Він посадив нас за стіл і повідомив:
— Женю, ми з твоєю мамою розлучаємося. Я не можу пробачити її, пробач.
— Звісно, я розумію, — похмуро відповів чоловік.
— Але я не хочу втрачати тебе. Ти — мій син, хоч і не по крові. І жоден аналіз цього не скасує. У мене є ти, прекрасна невістка і улюблений онук. Просто з твоєю мамою нам більше не по дорозі.
Женя схлипнув і кинувся до батька в обійми. Я з пеленою на очах дивилася, як батько і син міцно пригорнулися один до одного. Вони зуміли зберегти родину, навіть після останніх потрясінь.
Незабаром батьки Жені розлучилися. Чоловік часом навідував матір і навіть брав із собою Дениса. Але її вчинок щось надламав у ньому. Він перестав довіряти мамі. А ось із батьком його стосунки стали ще міцнішими. Смішно, як склалася наша доля. Якби свекруха не звинувачувала мене в зраді, то ніхто б нічого не дізнався.
