Вітальня дихала пилом та запахом ліків. Євеліна вже звикла до цього ритму: о шостій ранку — укол, о восьмій — каша, об одинадцятій — довгі скарги Ганни Степанівни на «нинішню молодь».
Вісім років вона не бачила відпустки, не купувала собі суконь, бо всі гроші йшли на реабілітацію свекрухи.
А де був Віктор? Віктор був у Португалії. Спершу дзвонив раз на місяць, потім — раз на рік, а останні три роки від нього приходили лише короткі повідомлення: «Грошей немає. Тримайтеся».
Того вечора Ганна Степанівна сиділа у своєму кріслі, випрямивши спину, що було поганою прикметою.
— Євеліно, — проскрипіла вона, — поклич нотаріуса. Я підготувала документи. Хочу закрити питання з будинком.
Серце Євеліни тьохнуло. Вона не чекала на палаци, але сподівалася, що цей будинок стане надійною опорою для неї та доньки
Коли нотаріус пішов, Євеліна побачила на столі копію заповіту. Очі бігали по рядках, поки не зупинилися на імені: «Віктору… усе майно… одноосібно».
— Я не розумію, — голос Євеліни затремтів. — Мамо, ви помилилися в імені? Тут написано — Віктор.
Ганна Степанівна навіть не повернула голови.
— Ніякої помилки, люба. Мій син — це моє рідне. А ти — лише дружина, яка прийшла і піде.
— Прийшла і піде?! — Євеліна нарешті вибухнула. — Я вісім років виносила за вами судна! Я забула, як виглядає сонце, бо ви не відпускали мене від себе ні на крок! Де був ваш син, коли у ви захворіли? Де він був, коли ми не мали за що купити дрова?
— Він працював! — відрізала стара. — Він будував майбутнє. А те, що ти тут поралася… Ну, це твій обов’язок як жінки. Ти ж не думала, що я продам родовий гніздо за пару тарілок супу?
Наступного дня, наче за помахом чарівної палички, на порозі з’явився Віктор. Загорілий, у дорогому піджаку, з білозубою посмішкою.
— Мамо! Я повернувся! — він кинувся обіймати стару, яка аж розцвіла.
Євеліна стояла в дверях кухні, стискаючи рушник.
— Вікторе, ти не хочеш пояснити, де ти був, коли ми ледь зводили кінці з кінцями? Коли я просила грошей на операцію твоєї матері, а ти заблокував мій номер?
Віктор зневажливо кинув на неї погляд:
— Єво, не починай сцен. Я присилав гроші, коли міг. А те, що ти тут розвела «трагедію в трьох актах» — це твої проблеми. Мати мені все розповіла: ти тільки й чекала, поки вона очі закриє, щоб загарбати будинок.
— Я чекала?! — Євеліна підійшла впритул. — Ти хоч знаєш, скільки коштує її догляд? Я продала мамині сережки, щоб купити їй візок! Поки ти «будував майбутнє» в лісабонських барах!
— Стули пельку! — гаркнула Ганна Степанівна з кімнати. — Не смій так розмовляти з господарем дому! Віктор — чоловік, він продовжувач роду. А ти… Ти просто занадто багато про себе уявила. Збирай речі. Ми з сином вирішили, що йому тут потрібен спокій, а твої вічні докори нам набридли.
Євеліна відчула дивну легкість. Наче величезний камінь, який вона тягла вісім років, нарешті відірвався і полетів у прірву.
— Добре, — спокійно сказала вона. — Я піду. Але перед цим, Вікторе, подивися на цей столик. Тут ліки на вечір. Ось цей флакон — від серця, цей — для тиску. Якщо переплутаєш дозу — вона не прокинеться. А вона тепер — твоя турбота. 24 на 7. Без вихідних. Без Португалії.
— Ти про що? — напружився Віктор. — Я найму доглядальницю.
— На які гроші? — усміхнулася Євеліна. — Ти ж знаєш, що будинок під заставою? Я брала кредит на лікування твоєї мами під заставу її частини.
Виплачувати його мала я зі своєї зарплати. Тепер, оскільки власник ти — плати сам. Або через місяць вас обох виставлять на вулицю разом із вашим «родовим гніздом».
Ганна Степанівна зблідла.
— Євеліно, ти не могла… Ти ж добра душа…
— Була доброю, — Євеліна взяла сумку. — Але ви навчили мене бути справедливою. Насолоджуйтесь спілкуванням, у вас тепер дуже багато спільного часу.
Вона вийшла, не озираючись. Позаду чулися крики Віктора, який усвідомив, що замість «спадку» отримав величезні борги та хвору матір, і лемент Ганни Степанівни, яка раптом зрозуміла: заповіт — це лише папір, а людське терпіння має межу.
Звісно! Ось продовження цієї драми, де «переможці» раптом зрозуміли, що за спадщину іноді доводиться платити занадто високу ціну.
Перший тиждень після від’їзду Євеліни в будинку панувала тиша, але це була не спокійна тиша затишку, а напружене затишшя перед бурею. Віктор, який звик до лісабонських кафе та безтурботного життя, вперше зіткнувся з реальністю «догляду».
— Вікторе! Вікторе! Де мої краплі? — верещала Ганна Степанівна з вітальні. — У мене в очах темніє!
Віктор, розпатланий і злий, забіг у кімнату, тримаючи в руках роздруковану виписку з банку.
— Мамо, та почекайте ви зі своїми краплями! Ви бачили це? Тут борг за три місяці! І пеня нараховується щодня! Звідки тут такі цифри?
— То Євеліна все підлаштувала! — Ганна Степанівна стукнула палицею по підлозі. — Вона спеціально заганяла нас у борги, щоб помститися!
— Вона не заганяла, вона платила! А тепер маю платити я! — Віктор шпурнув папери на стіл. — Я дзвонив у агенцію догляду. Знаєте, скільки коштує цілодобова медсестра? Більше, ніж я заробляв на будівництві!
Через два тижні будинок почав заростати брудом. Віктор не вмів готувати дієтичні супи, а від запаху ліків його нудило. Ганна Степанівна, яка звикла, що Євеліна вгадує кожне її бажання за поглядом, тепер стикалася лише з роздратуванням сина.
— Ти знову пересолив! — капризувала вона. — Євеліна знала, що мені не можна солі!
— То йди до своєї Євеліни! — не витримав Віктор. — Вона пішла, мамо! І знаєте що? Вона заблокувала мій номер. І ваш теж. Вона змінила квартиру, роботу і, здається, нарешті почала жити! А я тут гнию з вашими забаганками!
— Як ти смієш? Я відписала тобі все! — стара жінка розплакалася від образи.
— Ви відписали мені квартиру з боргами! — гаркнув він у відповідь.
Через місяць Віктор зустрів Євеліну випадково. Вона виходила з банку — сяюча, у новій сукні, з акуратною зачіскою. Поруч із нею був чоловік, який тримав її за руку.
Віктор кинувся до неї, перегородивши шлях. Його вигляд був жахливим: пом’ятий одяг, темні кола під очима.
— Єво! Стій! Нам треба поговорити. Мамі зовсім погано. Вона кличе тебе щодня.
Євеліна зупинилася, але її погляд був крижаним.
— Вікторе, Ганна Степанівна зробила свій вибір. Вона обрала «кровного спадкоємця». Отже, тепер ти маєш повне право насолоджуватися своєю власністю.
— Послухай, — зашепотів він, ігноруючи її супутника. — Я не справляюся. Кредитори тиснуть. Мати вередує. Повернися, хоча б на кілька годин на день. Я заплачу!
— Заплатиш? — Євеліна ледь помітно посміхнулася. — Ти ж казав, що доглядати за матір’ю — це «обов’язок жінки». От і знайди собі ту, яка погодиться на цей «обов’язок» за твій порожній гаманець і твої претензії.
А щодо боргів… Я подала позов про розподіл боргів, які були витрачені на лікування твоєї матері. Тобі прийде повістка.
— Ти… ти ж не можеш так! — голос Віктора зірвався. — Вона ж твоя свекруха!
— Вона мені ніхто, — відрізала Євеліна. — Так само як і ти. Ви самі розірвали всі зв’язки тим заповітом. Живи у своєму «родовому гнізді», Вікторе. Якщо зможеш його втримати.
Віктор стояв на тротуарі, дивлячись, як Євеліна сідає в машину. Вона навіть не озирнулася.
Він повернувся додому, де його чекав черговий скандал від матері та лист від колекторів. Будинок, за який він так тримався, тепер здавався йому склепом. Ганна Степанівна сиділа в темній кімнаті — вона вимкнула світло, щоб економити.
— Прийшла? — з надією запитала вона, почувши кроки.
— Ні, мамо, — тихо відповів Віктор, сідаючи на підлогу в коридорі. — Вона більше не прийде. Ніколи.
Стара жінка замовкла. Вперше за вісім років вона зрозуміла, що справжня спадщина — це не стіни і не земля. Це людина, яка була поруч, коли всі інші пішли. Але цей скарб вона власноруч викинула на смітник.
Ось розв’язка цієї драми — день, коли терези правосуддя нарешті хитнулися в бік Євеліни, а Віктор та Ганна Степанівна відчули справжню вагу своїх рішень.
Зал засідань зустрів їх запахом казенного паперу та тихим гудінням кондиціонера. Євеліна сиділа поруч із адвокатом — спокійна, зібрана, у світло-сірому костюмі.
На протилежному боці Віктор нервово м’яв край свого піджака, а Ганна Степанівна, яку він привіз на візку для «жалісного вигляду», демонстративно зітхала.
— Ваша честь, — почав адвокат Євеліни, — моя підзахисна вісім років виконувала обов’язки, які фактично є доглядом за непрацездатною особою.
Ми надали чеки на ліки, виписки з лікарень та свідчення сусідів. Усі ці кошти були взяті в кредит під заставу частини будинку, оскільки відповідач, Віктор, не надавав жодної фінансової допомоги.
— Брехня! — вигукнув Віктор, підхоплюючись із місця. — Вона все це робила добровільно! Вона хотіла вислужитися перед матір’ю!
— Тихіше, пане відповідачу, — суворо перервала суддя. — У вас буде слово.
Суддя повернулася до Ганни Степанівни:
— Ганно Степанівно, ви підтверджуєте, що Євеліна доглядала вас одноосібно останні вісім років?
Стара жінка підняла очі, намагаючись впіймати погляд Євеліни, але та дивилася повз неї.
— Доглядала… — прошамкала вона. — Але ж вона була як донька! Хіба донька виставляє рахунки матері? Це ж не по-людськи! Вона хоче відібрати в сина останнє, що в нього є — його законну спадщину!
Євеліна не витримала. Вона піднялася і вперше за весь час подивилася прямо на свекруху.
— «Як донька», мамо? Донька має право на любов, а не тільки на обов’язки. Коли ви підписували заповіт на Віктора, ви не думали про «по-людськи».
Ви думали про те, як зручніше влаштувати сина, який навіть не знав, які таблетки ви п’єте. Ви викинули мене на вулицю з боргами, які я брала, щоб врятувати ваше життя.
— Це був мій дім! Мій! — закричала Ганна Степанівна. — Я маю право дати його тому, кому захочу!
— Маєте, — спокійно відповіла Євеліна. — Але разом із домом ви передали Віктору і всі зобов’язання.
Ваша честь, ми просимо суд визнати ці кредити спільним боргом власника майна, оскільки вони були використані на збереження цього майна та здоров’я дарувальника.
Суддя пішла до нарадчої кімнати. Віктор підійшов до Євеліни, його обличчя перекосилося від люті.
— Ти задоволена? — просичав він. — Якщо суд присудить мені платити ці гроші, я продам будинок. Матері доведеться йти в державний пансіонат. Це ти цього хочеш? Щоб вона там померла на казенних простирадлах?
— Ні, Вікторе, — Євеліна поправила сумку на плечі. — Цього хотів ти, коли приїхав на все готове. Тобі потрібен був будинок, але не потрібна була мати. Тепер ти отримаєш і те, і інше в повному обсязі.
Коли суддя повернулася, вирок пролунав як грім:
Суд ухвалив: Позовні вимоги Євеліни задовольнити частково. Оскільки Віктор став одноосібним власником нерухомості, він зобов’язаний виплатити 70% суми кредитів, взятих на капітальний ремонт будинку та медичне обслуговування Ганни Степанівни. На майно накласти арешт до моменту погашення заборгованості.
Через два місяці на воротах старого будинку з’явилося оголошення: «Продається». Віктор не зміг виплатити борг, а колектори не мали наміру чекати.
Ганна Степанівна тепер сиділа на лавці біля маленької однокімнатної квартири, яку Віктор купив на решту грошей десь на околиці міста. Син знову поїхав — цього разу до Польщі, бо «тут життя немає». Він дзвонив рідше, ніж колись із Португалії.
А Євеліна? Вона нарешті купила ту саму сукню, про яку мріяла п’ять років тому. Вона сиділа в затишному кафе, пила каву і не дивилася на годинник. Їй більше не треба було бігти робити уколи о шостій вечора. Вона вперше за вісім років належала самій собі.
Віра Лісова
