Свекруха привезла всю рідню “відпочивати безкоштовно” до колишньої невістки. Колишній чоловік, його пасія та діти уявляли, як їм гарно буде на природі. Але колишня жінка нагадала, як вони залишили її з боргами.
“Рито, готуй кімнати, нас їде десять чоловік!” — скомандувала колишня свекруха. Але оніміла, побачивши, хто стояв біля воріт.
Важка скляна банка вислизнула з моїх пальців і зі стуком опустилася на дерев’яну стільницю. Густий, бурштиновий мед із запахом буркуну плеснув через край, липкою краплею поповз по склу. Я завмерла, притискаючи плечем телефон до вуха.
— Рито, готуй кімнати, нас їде десять чоловік! — прохрипів із динаміка знайомий голос Таїсії Миколаївни. Перешкоди зв’язку з’їдали закінчення слів, але її командний тон ні з чим сплутати було не можна. — Навігатор показує, що за десять хвилин будемо. Баню там затопи, чоловіки з дороги вимоталися по цих ваших гірських серпантинах!
Зв’язок обірвався. Я повільно витерла липкі пальці об вафельний рушник. Шість років. Минуло шість років відтоді, як цей голос востаннє мені вичитував за неправильно випрасувані стрілки на штанях її сина.
З боку гравійної дороги, що вела до нашої гірської пасіки, почувся потужний гул моторів. Незабаром з-за повороту, здіймаючи густі клуби білуватого пилу, винирнули три машини: деренчливий мінівен, старий форд й тонований седан. Кавалькада загальмувала просто біля наших масивних воріт із неструганої дошки.
Повітря у дворі пахло розігрітим на сонці прополісом, сосновою смолою та свіжою стружкою. Але варто було грюкнути автомобільним дверям, як гірську свіжість перебив запах дешевого бензину та різкого солодкого парфуму.
Першою з автомобілю видерлася Таїсія Миколаївна. На ній була синтетична леопардова блузка, яка плямами прилипла до спітнілої спини. Вона обсмикнула спідницю, зсунула на перенісся темні окуляри й упевнено сперлася на ковану ручку хвіртки, оглядаючи наші нові двоповерхові зруби для гостей, акуратні доріжки з плитняку й ряди вуликів удалині.
Слідом із машини вибрався Денис. За шість років мій колишній чоловік якось зсохся, обзавівся помітною лисиною та звичкою постійно смикати себе за мочку вуха. Очі він ховав, втупившись у свої запорошені черевики. З мінівена вивалилася решта рідні: огрядний дядько Юрко в розтягнутій майці, його дружина, а з седана показалася ефектна брюнетка з яскраво-червоною помадою. Вона роздратовано вичитувала двом дітям, тягнучи з багажника величезну валізу. Це, судячи з усього, була Сніжана — та сама жінка, заради якої Денис колись зібрав свої речі.
— Ну чого стоїмо, кого чекаємо? — прогудів дядько Юрко, смикаючи замок. Той не піддався. — Господарі! Відчиняй, свої приїхали!
Я поправила полотняний фартух, зійшла з ґанку й не поспішаючи пішла до воріт. Гравій сухо хрускотів під підошвами кросівок. Підійшовши до паркану, я склала руки.
— Здрастуйте, Таїсіє Миколаївно, — рівним тоном промовила я. — Заблукали?
Таїсія Миколаївна зняла окуляри й витріщилася на мене з крайнім подивом.
— Ти дурненькою не прикидайся, Маргарито, — процідила вона. — Ми до тебе відпочивати приїхали. Я на твоїй сторінці фотографії бачила: “Приймаємо гостей, гірське повітря, чай на травах”. Ось ми всією сім’єю й вирішили вибратися. Відчиняй давай, мені вже зовсім несила в машині трястися!
Я всміхнулася.
— Ви, мабуть, не дочитали опис до кінця, — м’яко відповіла я. — У нас комерційний ретріт-центр. Ми приймаємо людей тільки за попереднім бронюванням і за затвердженим прайсом. А ви, пробачте, хто такі, щоб я вам ворота відчиняла?
Свекруха пішла червоними плямами. Її пальці вчепилися в пруття паркану.
— Як це хто?! — верескливо вигукнула вона, озираючись на родичів у пошуках підтримки. — Ми твоя сім’я! Денисе, ти чуєш, що вона несе? Скажи їй, хай припинить це видовище! Ми до неї по-родинному, а вона на порозі тримає!
Денис нервово зітхнув, переступаючи з ноги на ногу.
— Рито… ну не починай, — пробурмотів він собі під носа. — Ми справді вимоталися. У Сніжани малі вередують. Пусти на пару днів, ми в куточку десь, не заважатимемо. Ми ж не чужі люди.
— Не чужі? — я ступила ближче до паркану. — А шість років тому, коли ти крадькома вивіз свої речі, поки я була на добовому чергуванні в лікарні, ми були чужими? А коли ви з мамою залишили мене з двома кредитами, ви про родинні зв’язки пам’ятали?
Я перевела погляд на Таїсію Миколаївну. Вона нервово закусила губу.
— Ви ж тоді чудову баню на своїй дачі поставили на ті гроші, пам’ятаєте? А Денис машину оновив. Тільки платила за це я. Брала нічні зміни, підробляла фасувальницею, щоб колектори двері не розмалювали. Тож ні, Денисе. Сім’я з нас не вийшла. Розвертайте свою компанію й їдьте.
Сніжана, жінка з червоною помадою, раптом перестала смикати дітей. Вона повільно повернулася до Дениса. Обличчя її змінилося, погляд став недобрим.
— Стій. Які кредити? — голос Сніжани став різким. — Денисе, ти ж мені розповідав, що залишив цій… — вона кивнула в мій бік, — квартиру з технікою! Що пішов в одній куртці!
— Сніж, ну не при всіх же… — зашипів Денис, намагаючись взяти її за руку, але вона різко її відсмикнула.
— Не чіпай мене! — зірвалася вона на крик. — Я три роки тягну на собі половину твоїх витрат! Ти живеш у моїй квартирі, розповідаєш про тимчасові труднощі з роботою, а колишня дружина, виявляється, закривала твої борги? Та ти просто казкар! А тепер іще й притяг нас сюди, обіцяв безкоштовні вихідні на природі!
— Та годі верещати! — втрутився дядько Юрко. — Нам ночувати десь треба! Рито, пускай давай, потім будете свої розбірки влаштовувати!
Ззаду скрипнули двері гостьового будинку. На ґанок вийшов Вадим. Від нього пахло багаттям і свіжою хвоєю — він щойно закінчив збирати альтанку. У простій темній футболці, перемазаній деревним пилом, і щільних робочих штанях, він не поспішаючи підійшов до мене. Наш пес, масивна кавказька вівчарка, глухо загарчав, дивлячись на юрбу за парканом, і сів біля ніг Вадима.
— Рито, що за мітинг? — спокійний, низький голос Вадима змусив родичів Дениса притихнути. Він обійняв мене за талію й подивився на приїжджих так, наче оцінював товар з браком.
Таїсія Миколаївна витягнула шию.
— А ви, власне, хто? — із викликом кинула вона. — Охоронець?
— Чоловік, — рівно відповів Вадим. — І співвласник бази. Проблеми?
Рідня перезирнулася. Денис якось одразу зсутулився ще більше й зробив два кроки назад до машини.
— Ми родичі Маргарити! — спробувала втримати обличчя свекруха. — Приїхали погостювати.
— Чудово, — Вадим дістав із кишені телефон. — Вільний один великий зруб до п’ятниці. Оплата за комерційним тарифом за добу наперед. Баня, харчування та екскурсії на пасіку оплачуються окремо за терміналом. Оформляємо договір?
Дядько Юрко присвиснув.
— Та підіть ви зі своїми договорами! — він плюнув у пил під ноги. — Я краще в наметі біля річки переночую, ніж таким жадібним людям платити! Поїхали, Таїсіє!
Сніжана схопила Дениса за комір сорочки.
— А ти, горе-комерсанте, залишаєшся тут! — вона метнулася до седана, відчинила багажник і викинула дорожню сумку на узбіччя. Сумка важко шубовснула в придорожню канаву. — Діти, в машину! Швидко!
Двигуни заревли. Таїсія Миколаївна, гордо задерши підборіддя й навіть не глянувши на сина, пішла до свого автомобілю. За кілька хвилин на дорозі нікого не лишилося. Тільки осідав густий пил, та стояв Денис, розгублено кліпаючи й дивлячись на свою сумку, що валялася в канаві. До найближчого селища було близько сорока кілометрів серпантином.
— Слухайте… — хрипко подав голос Денис. — У мене на карті взагалі порожньо. Можна я… на веранді десь до ранку пересиджу? Завтра попутку зловлю.
Я запитливо подивилася на Вадима.
— Заходь, — сухо сказав Вадим, натискаючи кнопку брелока. Хвіртка тихо від’їхала вбік. — У нас будиночок літній вільний. Переночуєш там.
Увечері гори накрила щільна, прохолодна темрява. На дерев’яній терасі пахло завареним чебрецем. Я сиділа в плетеному кріслі, закутавши плечі шаллю, і дивилася, як у темряві мерехтять світлячки. Вадим перевіряв накладні за столом під жовтим світлом невеликої лампи.
Скрипнула нижня сходинка. На терасу несміливо піднявся Денис. Він умився під вуличним умивальником, але виглядав цілком розгубленим.
— Рит… можна? — тихо спитав він, переминаючись із ноги на ногу.
Я кивнула на вільний стілець навпроти. Він сів на краєчок, сплів пальці в замок і довго дивився в кухоль із охололим чаєм, який я підсунула до нього.
— Я сьогодні поки в будиночку сидів… думав багато, — він говорив уривчасто, роблячи довгі паузи. — Дивлюся на це все. Ти інша стала. Спокійна така. Очі нормальні, не як раніше. А я… я ніби по колу ходжу. Сніжана пиляє, мати вимагає уваги, грошей вічно нема. Думав, приїду, покажу, що в мене все нормально. Покрасуватися хотів. А вийшло…
Він криво всміхнувся й потер обличчя долонями.
— Я ж навіть не вибачився тоді. Просто втік, як боягуз. І з кредитами тими… не по-людськи вийшло. Я знаю. Ти вже вибач, якщо зможеш.
Я дивилася на нього, на людину, з якою колись планувала прожити все життя, і прислухалася до своїх відчуттів. Раніше я б, мабуть, щось сказала. Або, навпаки, пожаліла б його, стала пропонувати допомогу. Але зараз усередині було цілком порожньо й спокійно.
— Знаєш, Денисе, — повільно промовила я. — А я ж навіть рада, що все так склалося.
Він здивовано підвів очі.
— Рада?
— Так. Якби не ті борги й не твоя втеча, я б ніколи не зважилася ризикнути. Не продала б свою студію, не переїхала б сюди в гори, не почала б усе з нуля. Я б так і працювала в лікарні чи в аптеці, намагаючись догодити твоїй мамі, і чекала вихідних, щоб хоч трохи відпочити. Тож… урок був суворий, але корисний.
Денис опустив голову. Він важко зітхнув, упершись руками в коліна. Вадим відклав папери, підійшов до мене ззаду й поклав руки на мої плечі. У цьому впевненому дотику було стільки надійності, що я просто посміхнулася про себе.
— Іди спи, Денисе, — неголосно сказав Вадим. — Завтра о сьомій ранку машина з молоком у селище їде. Водій тебе підкине до траси.
Уранці, коли я вийшла на кухню ставити тісто для млинців, будиночок був уже порожній. На дерев’яному столі Денис залишив акуратно складений плед і аркуш з зошита. Кривулястим, квапливим почерком там було виведено: “Дякую, що не вигнали вночі. Спробую взятися за розум. Щастя вам”.
Я змахнула записку у відро для сміття. У вікно пробивалися яскраві промені сонця, підсушуючи росу на вуликах. Ближче до обіду ми чекали на заїзд великої групи туристів із міста — справжніх гостей. Я відчинила вікно навстіж і взялася замішувати тісто. Здається, тепер у моєму житті все було саме так, як і має бути.
