Свекруха приїхала «допомагати з онукою» й вимагала обслуговування. Не виправдовувалася, а просто видала її головну таємницю.

Свекруха приїхала «допомагати з онукою» й вимагала обслуговування. Не виправдовувалася, а просто видала її головну таємницю.

Лєна возилася з дитиною, коли у передпокої клацнув замок. До повернення чоловіка з роботи лишалося ще чотири години. Свій ключ від їхньої двокімнатної квартири мав тільки чоловік.

— Лєночко, приймай підкріплення! — Галина Петрівна вкотила валізу на коліщатках і поставила біля стіни два набиті пакунки. — Ну де тут моя онучка, показуй.

Алісі було чотири місяці. Лєна другу добу нормально не спала — донька плутала день з ніччю, прокидалася що півтори години. Діма телефоном обіцяв: «Мама заїде на пару днів, допоможе». Пару днів. Валіза на коліщатках казала інше.

— Галино Петрівно, ми ж домовлялися, що ви в суботу…

— А чого тягнути? Діма сказав, ти тут сама не впораєшся. От я й вирішила раніше. Між іншим, дві години в електричці їхала.

«Діма сказав — не впораєшся». Лєна мовчки запам’ятала.

Валізу Галина Петрівна розпакувала за двадцять хвилин. Речі поклала у шухляду Дмитра, відсунувши його футболки в кут. Халат — на гачок у ванній, на місце Лєниного рушника. Капці — біля порога, рівно посередині, але Лєна щоразу їх зачіпала, коли виходила з візочком.

— Диван у залі мені підійде, — мовила вона тоном, яким приймають номер у санаторії. — Тільки плед товстіший треба, у вас тут продуває.

У червні. У двокімнатній квартирі з пластиковими склопакетами.

У їхній двокімнатній квартирі, за яку вони платили іпотеку, зайвого місця не було. Зала — вона ж вітальня, вона ж Дімин куток з комп’ютером по вечорах. А тепер — спальня свекрухи.

Перший вечір Галина Петрівна провела продуктивно: переставила спеції на кухні за якимось своїм принципом, пояснила, що дитячі речі треба прасувати з обох боків, і тричі сказала «за наших часів». Діма повернувся з роботи, побачив матір, обійняв і сказав:

— Мамо, ну добре, що приїхала. Лєно, правда добре?

Лєна всміхнулася.

На другий день Лєна зрозуміла систему. «Допомагати» в розумінні Галини Петрівни означало: сидіти на кухні, керувати й чекати на результати. Алісу вона брала на руки двічі — обидва рази Лєна була в душі, й обидва рази, вийшовши, заставала доньку верескливою, а свекруху розгубленою.

— Ну вона не заспокоюється, що я зроблю, — Галина Петрівна простягала онучку назад. — Їй мати потрібна. А я поки тебе чекала — каструлі протерла, у тебе там нагар був.

Нагар був від учорашньої Діминої вечері, яку Лєна готувала одною рукою, тримаючи Алісу на другій. Але дякую, звісно, за каструлі. Натомість до обіду свекруха вмощувалася за столом. Саме вмощувалася — складала руки, поглядала на плиту. На другий день запитала прямо:

— Лєночко, а на обід сьогодні що у нас?

«У нас». Лєна знову запам’ятала.

Вона варила собі кашу, гріла суп з мультиварки, нарізала овочі — звичайна їжа матері, яка годує дитину, не до ресторанів.

— А поживнішого нічого немає? Діма ввечері голодний прийде.

— Діма собі сам у магазині готове бере. Або я йому ввечері щось зроблю.

— За наших часів чоловіка напівфабрикатами не годували, — мовила Галина Петрівна.

Не витримала Лєна на третій день. Аліса кричала з шостої ранку, Лєна носила її по квартирі, заколисувала, годувала, знову заколисувала — карусель, знайома кожній матері з немовлям. О дев’ятій донька нарешті заснула. Лєна вийшла на кухню. На столі стояла брудна сковорода, тарілка з присохлими рештками яєчні та чашка з використаним пакетиком.

Галина Петрівна сиділа в залі й дивилася серіал на Лєниному ноутбуці. Звук на максимум.

— Між іншим, масло кінчається, — повідомила вона, не обертаючись. — І хліб учорашній. Сходила б.

Лєна постояла над цією сковородою секунд десять. Потім вимила свою чашку, поставила в сушарку й пішла до Аліси.

Сковороду вона не торкнула. Ні того дня, ні наступного.

На четвертий день Лєна зварила собі локшину й нарізала помідора. Галина Петрівна з’явилася на кухні за пів хвилини — чуття у неї було безвідмовне.

— О, готуєш? А мені?

— Галино Петрівно, я тільки на себе, мені за десять хвилин Алісу годувати. Плита вільна, продукти в холодильнику — беріть що хочете.

Свекруха моргнула.

— У сенсі?

— Крупи на верхній полиці, м’ясо в морозилці. Готуйте, що душа забажає.

Готувати Галина Петрівна вміла — але в себе вдома, за настроєм, і щоб потім хвалили. Тут вона вважала себе гостею, а гостей, між іншим, годують. Вона посмажила собі картоплю. Перелила півпляшки олії, забризкала плиту й забула вимкнути витяжку.

— Я, звісно, нікому не нав’язуюся, — сказала вона ввечері Лєні, — але у нормальних родинах господиня на всіх готує.

— Я б рада, Галино Петрівно, але з Алісою на руках — самі бачите. Ледве на себе встигаю.

Голос — рівний, винуватий навіть. Лєна ретельно підготувала цей тон перед дзеркалом, поки годувала доньку. Спокій і легка безпорадність. Не причепишся.

З пранням вийшло ще простіше. На п’ятий день Галина Петрівна склала свою блузку й спідницю в кошик з дитячими речами.

— Лєночко, закинеш разом? Багато місця не займе.

— Ой, Галино Петрівно, я дитяче перу на спеціальному режимі, з дитячим порошком, при шістдесяти градусах. Ваші речі краще окремо. Машинка звільняється о сьомій вечора, я покажу, який режим ставити.

— Показати? Мені?

— Ну у нас модель нова, там двадцять програм, я сама перший місяць плуталася.

Пральну машину Галина Петрівна врешті освоїла — вистачило години й трьох дзвінків Дімі на роботу. Але висловила все, що думала про «двадцять програм, коли нормальній людині вистачить двох» і про «нинішніх невісток, які пальцем зайвий раз не ворухнуть».

На сьомий день вона попросила сходити в аптеку.

— Лєно, мені б ліки проти тиску купити. Забула свої вдома.

— Ой, Галино Петрівно, я з візочком до аптеки не дотягнуся, там на вході три сходинки й пандуса немає. Сходіть самі? Тут поруч, за рогом, п’ять хвилин.

— Я в чужому місті! Я дороги не знаю!

— Я вам на телефон адресу скину. Там навігатор покаже. Заодно прогуляєтеся, погода гарна.

Галина Петрівна пішла. Повернулася за півтори години — знайшла аптеку, зайшла в магазин по кефір, по дорозі заблукала й питала дорогу у двірника. Мовчки сіла в залі й просиділа до вечора, не сказавши Лєні жодного слова.

Дімі Галина Петрівна подзвонила на шостий день. Лєна почула не навмисно — свекруха замкнулася у ванній, але чутність у їхній двокімнатній квартирі була сильна. Можна було почути кожне слово.

— Дімо, я не знаю, що з твоєю дружиною. Вона мене не годує. Прати не пере. В аптеку відправила саму, я там ледь не заблукала. Я до вас допомагати приїхала, а мене тут як чужу тримають.

Пауза. Діма щось відповідав — тихо, Лєна не розібрала.

— Як це «вона з дитиною»? А я на що приїхала? Тільки вона мені дитину не дає! Погодує й забирає. Я сиджу як меблі. Між іншим, я дві години в електричці їхала, не для того, щоб тут серіали дивитися!

Увечері Діма відвів Лєну в кухню.

— Лєно, ну ти чого? Мама скаржиться.

— На що конкретно?

— Каже, ти їй навіть поїсти не пропонуєш.

— Дімо, я пропоную. Продукти. Плиту. І вільний час, якого у неї багато. Твоя мама — доросла здорова жінка. Вона сама сказала, що приїхала мені допомагати. Поки що допомагаю їй я.

— Вона літня людина, Лєно.

— Їй п’ятдесят вісім років. Дімо, я сплю по три години на добу. Кому тут потрібна допомога?

Діма помовчав.

— Вона моя мати.

— А я твоя дружина. І мені з дитиною важче, ніж їй з телевізором.

Діма не відповів. Пішов у залу. Галина Петрівна переможно винесла йому тарілку — показово, з повним сервіруванням на підносі. Адже сама приготувала вечерю собі й сину.

На восьмий день Лєна довідалася про квартиру. Не підслуховувала — годувала Алісу у спальні, а Галина Петрівна розмовляла з подругою телефоном крізь стіну, не надто таємниче.

— Ні, Валю, усе нормально, я поки у Дімочки поживу. Квартиру здаю в оренду. Гроші самі капають щомісяця, двадцять п’ять тисяч гривень на місяць. А я тут заодно з онукою…

Двадцять п’ять тисяч на місяць. Червень, липень, серпень, вересень — чотири місяці. Сто тисяч. Галина Петрівна здала свою квартиру в рідному місті й приїхала жити до них. Безплатно. На їхніх іпотечних метрах, на їхніх продуктах, на Лєниних нервах. «Допомагати».

Увечері Лєна розповіла Дімі.

— Ну й що? Їй гроші потрібні, пенсія маленька.

— Дімо, вона живе у нас за наш кошт і при цьому заробляє на своїй квартирі. А мені говорить, що приїхала допомагати.

— Одне одному не заважає.

— Дімо, вона за вісім днів жодного разу не погуляла з візочком. Жодного разу не встала до Аліси вночі. Жодного разу не сходила в магазин. Вона допомогла мені протерти каструлю. Одну.

— Це моя мати, Лєно.

Три слова. І розмова закінчилася.

Другий тиждень Галина Петрівна змінила тактику. Видно, зрозуміла, що скарги синові не діють — Діма співчував, але далі «мамо, ну потерпи» не йшло. І свекруха вирішила довести, що вона потрібна.

— Дай Алісу, я покачаю. Відпочинь.

— Дай, я з нею посиджу. Тобі ж треба поспати.

— Давай я погодую з пляшечки.

І Лєна — вона сама потім не могла пояснити, злість це чи материнське — не давала. Точніше, давала, але на десять-п’ятнадцять хвилин і забирала назад. Бо щоразу, коли свекруха брала Алісу, починалося.

— За наших часів сповивали нормально, а не в оці ваші кокони.

— Нащо ти на неї стільки натягла, дитині спекотно, буде пітниця.

На дев’ятий день Лєна зайшла на кухню й застала Галину Петрівну з Алісою на руках. Свекруха вмочила палець у блюдце з чимось рудим і піднесла до губ онучки.

— Це що? — запитала Лєна.

— Морквяний сік. Розбавлений. За наших часів з трьох місяців давали, і нічого, всі виросли.

Лєна забрала доньку мовчки. Вилила сік у раковину. Руки у неї були абсолютно спокійні, а всередині — ні.

— Галино Петрівно, дитині чотири місяці. Жодних соків, жодного прикорму. Педіатр сказав — з шести місяців. Якщо хочете допомагати — допомагайте. Але за моїми правилами.

— За твоїми правилами мені тут узагалі дихати не можна, — відповіла свекруха й демонстративно пішла в залу.

А Лєна стояла й думала — може, вона справді перегинає. Може, свекруха правда хоче допомогти, просто не вміє інакше. Вона виросла в інший час, з іншими нормами, з іншим морквяним соком. І приїхала не тільки заради грошей за квартиру — приїхала й до онучки також.

Але щоразу, коли Лєна намагалася це прийняти, у голові спливали слова: «Не впораєшся». Діма сказав матері, що Лєна не впорається. Не «їй важко, допоможи». А «не впорається».

На одинадцятий день Галина Петрівна зварила манну кашу. З грудочками, рідкувату, трохи пересолену — але зварила. Поставила тарілку на стіл перед стільцем Олени.

— Поїж, — сказала вона, коли Лєна вийшла з дитячої. — Нормально поїж, а то на своїй локшині скоро висохнеш.

Лєна сіла. Подивилася на кашу. Насправді їй варто було сказати спасибі. Це був перший раз за одинадцять днів, коли свекруха зробила щось для неї, а не для себе. Криво, з застереженням, але — зробила.

— Дякую, Галино Петрівно.

Свекруха трохи випрямилася. І тут же:

— Між іншим, молоко закінчується. І яйця. Сходи, поки Аліса спить.

Лєна відклала ложку.

— Ви ж уранці гуляли. Потрібно було зайти у магазин на зворотному шляху.

— Я вам що, прислуга — бігати по крамницях?

Тиша на секунду.

— Я теж не прислуга, Галино Петрівно.

Свекруха забрала тарілку з кашею, вилила рештки в раковину й мовчки пішла в залу. Лєна доїла свою локшину.

Увечері дванадцятого дня все зійшлося. Діма повернувся з роботи, і Галина Петрівна вже чекала. Сиділа в залі не в халаті, а в тій самій блузці, яку прала сама, — і по цій блузці Лєна зрозуміла: зараз буде парадний вихід.

— Дімо, сядь. Я хочу, щоб ти при мені поговорив зі своєю дружиною.

Діма сів. Лєна стояла в дверях з Алісою на руках.

— Мамо, давай спокійно.

— Спокійно? — Галина Петрівна встала. — Твоя дружина мене голодом морить, а ти мовчиш! Я в чужому місті сама в аптеку ходжу. Мені пральну машину о сьомій вечора видають — як у гуртожитку. Дитини потримати не дають. Я до вас допомагати приїхала!

— Галино Петрівно, — сказала Лєна, — ви за дванадцять днів один раз зварили кашу. Один раз. А все інше ви сиділи в залі й чекали, коли вас обслужать.

— Я посуд мила!

— Свій.

— Я з Алісою сиділа!

— П’ятнадцять хвилин, після чого сказали, що вона нервова, і намагалися нагодувати її морквяним соком.

— Морквяний сік — це вітаміни!

— Це алергія в чотири місяці.

Галина Петрівна повернулася до сина.

— Ти чуєш, як вона зі мною говорить? Я, між іншим, не чужа людина. Я бабуся. А мене тут — як приживалку тримають.

Діма потер перенісся.

— Мамо, Лєна тебе голодом не морить. Продукти в холодильнику, плита працює. Ти сама можеш готувати.

— Можу, — сказала Галина Петрівна тихо. — У себе вдома можу. А тут я гостя, між іншим.

— Ви не гостя, — відповіла Лєна. — Ви нам самі сказали, що приїхали допомагати. Гості не живуть два тижні.

Вона помовчала й додала:

— І до речі. Вашу квартиру ви здали за двадцять п’ять тисяч гривень до вересня. Ви приїхали не допомагати, Галино Петрівно. Ви приїхали жити безплатно.

Діма повільно повернувся до матері.

— Мамо? Ти квартиру здала?

Галина Петрівна зблідла. Потім випросталася. Потім стисла губи.

— Це не ваша справа, що я зі своєю нерухомістю роблю. У мене пенсія мала, ви не уявляєте як на неї прожити.

— Уявляємо, — сказала Лєна. — Ми іпотеку платимо, але вас годуємо, стелемо, терпимо й жодної копійки не просимо. І ви ще ображаєтеся, що я вам у крамницю не бігаю.

— Лєно, — тихо мовив Діма.

— Що — Лєно? Скажи мені, Дімо. За дванадцять днів — один раз каша. І то потім виявилося, що каша — це привід відправити мене по молоко. Ти говорив — «на пару днів». Дванадцять днів. І валіза досі стоїть.

Діма мовчав. Галина Петрівна дивилася на сина. Син дивився в підлогу.

— Зрозуміло, — сказала свекруха. — Усе зрозуміло.

Валізу вона зібрала за п’ятнадцять хвилин — швидше, ніж розпаковувала. Лєна чула з дитячої, як клацає замок, як шелестять пакунки. Халат знято з гачка, речі вийнято з Діминої шухляди.

У передпокої Галина Петрівна зупинилася. Вона була в тій самій блузці й у куртці, хоча на вулиці було двадцять два градуси.

— У вас тут неможливо жити. Неможливо. Ти, Дімо, сам потім зрозумієш, тільки пізно буде.

— Мамо, не треба так, — сказав Діма. Він стояв за Лєною і, йому на честь, не ховався. Хоча й героєм себе не почував — це було видно по тому, як він тримав руки, не знаючи, куди їх подіти.

— Треба, — відповіла Галина Петрівна. — Треба, бо по-іншому не розумієте. Я приїхала допомогти, а ви… — Вона подивилася на Лєну. — Ти свого добилася. Живи тепер.

Двері зачинилися. Валіза на коліщатах застукотіла по сходинках — ліфт у їхній п’ятиповерхівці не працював з квітня.

Діма пішов у залу й сів на диван. На той самий. Не сказав ні «ти мала рацію», ні «ти перегнула». Узяв пульт, увімкнув телевізор і почав перемикати канали, не затримуючись на жодному.

Аліса заскімлила в дитячій. Лєна пішла до неї і в передпокої побачила пакунок — один із тих двох, з якими свекруха приїхала. Зазирнула: п’ять пар дитячих шкарпеток, точно за розміром. Прорізувач для зубів у запечатаній упаковці. І тюбик крему під підгузок — дорогого, аптечного, з тих, що Лєна сама собі не купувала, бо дорогий.

Лєна прибрала пакунок на полицю й пішла до доньки. Підняла Алісу, заколисала. Потім одною рукою відкрила комод і почала перекладати Дімині футболки назад — на місце, де дванадцять днів лежали чужі речі.