Марія Петрівна стояла перед дзеркалом у передпокої своєї маленької двокімнатної квартири на околиці міста, поправляючи хустку на голові.
Їй було шістдесят п’ять, але виглядала вона на всі сімдесят: зморшки навколо очей, сиве волосся, зібране в тугий пучок, і той вираз обличчя, який говорить: «Я знаю, як краще».
У руках вона тримала ключі від квартири сина – ті самі, що він дав їй «на всяк випадок» п’ять років тому, коли одружився з Христиною. «На всяк випадок» давно перетворилося на «коли заманеться».
Сьогодні заманулося. Марія Петрівна вирішила навідатися до молодят без попередження. Офіційно – перевірити, чи все гаразд, чи не потрібно допомогти по господарству. Насправді – перевірити Христину.
Остання зустріч на сімейному обіді не давала спокою: невістка сиділа за столом у светрі, який облягав її трохи округліші, ніж раніше, форми.
«Занадто багато солодкого, – подумала Марія Петрівна. – Треба рятувати ситуацію, поки не пізно. Мій син заслуговує на струнку дружину».
Вона вийшла з дому о дев’ятій ранку, коли Ігор з Христиною вже були на роботі. Автобусом до їхнього району – двадцять хвилин. У сумці – порожня торбинка, яку вона взяла «про всяк випадок».
Двері відчинилися легко, ключі ще не заїдали. У квартирі пахло кавою й свіжим хлібом – Христина, мабуть, пекла вчора ввечері.
Марія Петрівна зняла черевики, поставила їх акуратно на килимок і пройшла на кухню. Перше, що впало в око, – коробка шоколадних цукерок на столі, молочний шоколад з горіхами. Відкрита. Залишилося пів коробки.
«Оце так, – пробурмотіла вона. – Це ж скільки калорій! Христина, Христино, ти ж не дівчинка, щоб так розпускатися».
Вона відкрила шафку над раковиною. Там – печиво, пачка вафель, банка згущеного молока. У холодильнику – плитка чорного шоколаду, йогурти з добавками, пляшка коли.
Марія Петрівна витягла все, акуратно склала в торбинку.
«Це не їжа, це отрута, – казала вона сама до себе. – Треба врятувати дитину. Ігор же не сліпий, бачить. Ще трохи – і соромно буде з нею на люди виходити».
Вона пройшла в кімнату. На журнальному столику – пакетик мармеладу. У шухляді – батончики. Усе – в торбинку. Навіть цукор у цукорниці вона висипала в окремий пакетик. «Нехай п’ють чай без цукру. Корисніше».
Коли торбинка була повна, Марія Петрівна сіла на диван і оглянула квартиру. Усе прибрано, чисто. Христина – гарна господиня, цього не віднімеш. Але вага… вага – це проблема.
Вона дістала телефон і набрала сина.
«Ігоре, привіт. Я в тебе вдома. Все гаразд, просто зайшла провідати. Ти ж не проти?»
«Мамо, ти що, без попередження? – голос Ігоря звучав здивовано, але не роздратовано. – Ну гаразд, тільки не чіпай наші речі».
«Та що ти, синку, я ж не чужа. Просто хотіла пилососом пройтися, а то Христина втомлена після роботи».
«Добре, мамо. Тільки не затримуйся довго. Ми ввечері будемо».
Марія Петрівна посміхнулася. «Не затримаюся».
Вона встала, ще раз оглянула кухню. Усе солодке – зібране. Залишила лише чай, каву, хліб і трохи сиру. «Досить. Тепер невістка схудне, хоче вона того чи ні».
Вона замкнула двері, спустилася вниз і поїхала додому. Удома розклала здобич по полицях. Цукерки – у шафу. Печиво – у коробку. Згущонку – у холодильник. «На свята віддам. Або онукам, коли будуть».
Христина повернулася додому о сьомій вечора. День був важкий: звіти, наради, клієнти. Усе, чого вона хотіла – чашка чаю з шоколадними цукерками. Вона знала, що вчора залишила пів коробки. Ігор любив чорний шоколад, а вона – молочний з горіхами. Вони ділили.
Вона відчинила двері, скинула туфлі, пройшла на кухню.
«Ігоре, ти вдома?» – гукнула.
Тиша.
Вона поставила чайник, відкрила шафку. Порожньо. Там, де мало бути печиво – порожньо. Там, де цукерки – порожньо.
«Куди все пропало?» – пробурмотіла вона.
Відкрила холодильник. Немає йогуртів. Немає шоколаду. Навіть коли немає.
Вона сіла за стіл, подивилася на порожню коробку з-під шоколадних цукерок. Залишилася лише кришечка.
«Ігоре!» – гукнула голосніше.
Двері відчинилися. Ігор зайшов, зняв куртку.
«Привіт, люба. Що сталося?»
«Де солодке? Усе солодке зникло. Цукерки, печиво, згущонка – усе!»
Ігор знизав плечима. «Не знаю. Може, ти з’їла і забула?»
«Я?! Я вчора залишила пів коробки! І печиво було нове! Ігоре, це не я».
Він підійшов, обняв її. «Може, миші? Або сусіди?»
«Миші не відкривають шафки. І сусіди не мають ключів».
Вона раптом завмерла. Ключі. Єдина людина, яка має ключі, крім них – Марія Петрівна.
«Твоя мама», – тихо сказала Христина.
Ігор зітхнув. «Вона дзвонила. Казала, що заходила».
«І що? Вона забрала наше солодке?!»
«Не знаю. Може, прибрала кудись».
Христина встала, пішла в кімнату. Відкрила шухляди. Порожньо. Навіть мармелад зник.
Вона повернулася на кухню, сіла, закрила обличчя руками.
«Ігоре, це вже занадто. Вона вважає, що я занадто багато їм. Я бачила, як вона дивилася на мене на обіді. Вона хоче, щоб я схудла. Але це мій дім! Мої цукерки!»
Ігор сів поруч. «Христино, мама старий людина. Вона турбується».
«Турбується? Вона краде! Це крадіжка!»
«Ну не краде. Вона ж мама».
«Твоя мама. Але це наша квартира. Мій організм. І мої цукерки».
Вона встала, налила чай. Без цукру. Без нічого. Гіркий.
«Я пила чай з цукерками щодня. Це мій ритуал. Після роботи. Це допомагає. А тепер – нічого».
Ігор мовчав.
Наступного дня Христина прийшла з роботи раніше. Купила нові цукерки. Сховала в сумці. Прийшла додому – Ігор ще не був.
Вона відкрила шафку, поклала коробку на верхню полицю, за каструлями. «Туди свекруха не залізе».
Але через два дні – знову. Усе зникло. Навіть те, що було заховане.
Вона подзвонила Ігорю.
«Знову! Усе солодке зникло! Я ховала за каструлями – і там порожньо!»
Ігор зітхнув. «Мама була вчора. Казала, що пилососила».
«Пилососила?! Вона обшукує шафки! Ігоре, це вже не турбота. Це контроль».
Вона сіла за стіл, відкрила ноутбук. Почала шукати: «як поговорити зі свекрухою про кордони».
Ввечері вони сіли з Ігорем.
«Треба поговорити з мамою, – сказала Христина. – Разом. Я не хочу сварки. Але це мій дім».
Ігор кивнув. «Добре. У неділю зберемося. У нас».
У неділю Марія Петрівна прийшла о дванадцятій. З пирогом. Без солодкого.
«Привіт, діти! Ось, спік пирога. З яблуками. Без цукру. Корисніше».
Христина подивилася на Ігоря. Той кивнув.
«Маріє Петрівно, сідайте. Треба поговорити».
Свекруха сіла, поправила хустку.
«Що сталося, Христино? Ти якась серйозна».
«Я знайшла порожні шафки. Двічі. Усе солодке зникло. Ви брали».
Марія Петрівна зітхнула. «Брала. І що? Я ж для вашого ж добра».
«Для мого добра? – Христина говорила спокійно, але твердо. – Це мій дім. Мої речі. Ви не маєте права заходити і забирати».
«Але ти ж дивись якою стала, Христино! Ігор же не сліпий. Ти ж хочеш бути гарною дружиною?»
Ігор встав. «Мамо, досить. Христина – моя дружина. Я люблю її такою, як є. І її вага – це не ваша справа».
Марія Петрівна подивилася на сина. «Ти що, проти матері?»
«Я за дружину. І за те, щоб у нашому домі був спокій. Ключі поверніть».
Вона дістала ключі. Поклала на стіл.
«Добре. Але я ж для вас старалася».
Христина встала, взяла ключі.
«Маріє Петрівно, я поважаю вас. Але кордони – це важливо. Якщо хочете допомогти – питайте. Не заходьте без дозволу. Не чіпайте наші речі».
Свекруха встала. «Я піду. Пирога поїжте. Без цукру».
Вона вийшла.
Христина сіла, видихнула.
«Ігоре, я куплю нові цукерки. І заховаю в сейфі».
Він засміявся. «Краще в банку. Мама туди не залізе».
Через тиждень Христина прийшла додому. На столі – нова коробка цукерок. І записка: «Від Ігоря. Їж на здоров’я. Люблю тебе такою».
Вона посміхнулася. Налила чай. Додала три ложки цукру. І одну цукерку.
Смак свободи виявився солодшим за шоколад.
Через місяць Марія Петрівна подзвонила.
«Христино, привіт. Можна зайти? У мене день народження сина сусідки, хочу спекти торт, а в мене борошно закінчилося».
Христина зам’ялася. «Заходьте. Але тільки на годинку».
Свекруха прийшла з торбинкою. Без пирога. Без нічого.
«Привіт, невістко. Дякую, що пустила».
Вона пройшла на кухню, взяла борошно. Але очі її бігали по шафках.
«А цукерки де? – раптом запитала. – Бачу, знову купили».
Христина встала поруч. «Так. Купили. І будемо їсти. Маріє Петрівно, ми говорили про кордони».
Свекруха зітхнула. «Добре. Я зрозуміла. Просто турбуюся».
«Турбуйтеся словами. Не діями».
Марія Петрівна кивнула. «Добре. Я піду».
Вона вийшла. Без борошна. Залишила його на столі.
Христина подивилася на пачку. «Не потрібно».
Вона подзвонила Ігорю.
«Твоя мама була. Хотіла борошно. Але пішла без нього».
«Чому?»
«Бо зрозуміла. Нарешті».
Ігор засміявся. «Молодець, люба. Ти – сильна».
Вона посміхнулася. «Я просто хочу чаю з цукерками. І щоб ніхто не забирав».
З того дня Марія Петрівна дзвонила перед візитом. Приходила з пирогами – але з цукром. Сідала, пила чай. Розповідала про сусідів, про онуків подруг.
«Я ж не зла, Христино. Просто стара школа. Думала, що знаю краще».
«Ви знаєте багато. Але не все».
Свекруха кивала. «Вчуся».
Одного разу Христина спека торт. Шоколадний. З горіхами. Покликала свекруху.
«Маріє Петрівно, приходьте. На день народження Ігоря».
Вона прийшла. З квітам. Без порад.
Сіла за стіл. Христина поставила торт.
«Ріжте, мамо».
Марія Петрівна посміхнулася. «Дякую, доню».
Вона відрізала шматок. Великий.
«Їжте. З цукром. Корисно для душі».
Свекруха засміялася. «Може, ти й права».
Вони пили чай. З цукерками. З тортом. З миром.
Христина відкусила шматок. Солодко. Як має бути.
Наталія Веселка
