Свекруха спустила наші гроші на банкет, куди нас не покликала, а коли зажадала оплатити рахунки, чоловік відповів: «Мамо, ми їдемо на море»
Марина не любила вечір неділі. О цій порі тиша в їхній маленькій «двушці» ставала якоюсь ватною, важкою. Чути було, як за стінкою бубонить телевізор сусіда, як капає кран на кухні, який Андрій обіцяв полагодити вже місяць.
Андрій сидів на табуреті, втупившись в одну точку на стільниці. Там, у мікроскопічній подряпині на пластику, здавалося, зосередилася вся світова скорбота. Перед ним лежав телефон. Екран блимав, висвічуючи одне й те саме ім’я: «Мамуня».
– Шостий раз, – безбарвним голосом сказала Марина, знімаючи з плити чайник. – Наполеглива.
– Я не можу, Марин. – Андрій звів на дружину очі. У них, зазвичай теплих, карих, зараз плескалася каламутна суміш сорому й дитячої образи. – Що я їй скажу? Що я все знаю? Вона почне викручуватися, плакати про тиск. Я не витримаю.
Марина зітхнула. Їй хотілося підійти, струснути його за плечі й крикнути: «Отямись! Тебе використали!». Але вона просто поставила перед ним чашку з чаєм. Без цукру. Цукор скінчився, а до зарплати лишалося три дні.
Історія ця почалася місяць тому. Вони збирали на машину. Не на нову, звісно, на вживану, щоб Андрій міг таксувати вечорами – іпотека вичавлювала з родинного бюджету всі соки. Кожна тисяча, відкладена в конверт із написом «Мрія», давалася важко.
І тут зателефонувала Зінаїда Петрівна.
– Андрію, синочку, – її голос у трубці звучав так, наче вона от-от випустить дух. – Ювілей у мене. Шістдесят років. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, мам. Ми приїдемо, привітаємо.
– Ой, не треба приїжджати, – квапливо перебила вона. – Я вирішила: не святкуватиму. Часи важкі, грошей немає. Посиджу сама, поплачу над роками згаяними.
Пауза була витримана чітко. Андрій, звісно, поплив.
– Мам, ну навіщо сама? Давай ми допоможемо.
– Та чим ви допоможете? – гірко всміхнулася Зінаїда Петрівна. – У вас самих у кишені воша на аркані. Мені, щоб стіл накрити по-людськи, це великі гроші. А я хотіла альтанку на турбазі зняти, щоб на природі… Ех, годі. Переб’юся.
Увечері Андрій ходив з кутка в куток.
– Марино, це ж мама. Шістдесят років раз у житті. Ну, купимо машину через півроку. Зате по-людськи все буде.
Марина була проти. Вона знала Зінаїду Петрівну краще, ніж та думала. Але бачити винуваті очі чоловіка було нестерпно.
– Гаразд. Діставай «Мрію».
П’ятдесят тисяч полетіли на карту свекрусі. У відповідь прилетіло голосове повідомлення, повне захватів, поцілунків і обіцянок: «Накрию стіл – пальчики оближеш! Чекаю вас у суботу до другої».
А в п’ятницю, за день до свята, Зінаїда Петрівна зателефонувала знову.
– Андрійку, проблема, – голос тремтів. – Трубу прорвало в сусідів зверху. Залило все! Шпалери висять, сморід стоїть. Яке там свято… Я все скасувала. Турбазу перенесла на невизначений термін, продукти в морозилку запхала. Сиджу ось, чекаю аварійку. Ви не приїжджайте, тут дихати нічим. Як розберуся – одразу маякну.
Андрій засмутився. Рвався їхати допомагати, зривати лінолеум, сваритися з ЖЕКом. Мати категорично заборонила:
– Нема чого тобі в цій сирості робити, ще заразу підхопиш. Я сама. Там тітка Валя допомагає.
Вихідні минули в тривозі. Андрій кожної години писав матері: «Як ти?». Вона відповідала односкладово: «Розгрібаємо», «Сохне», «Втомилась, лягаю спати».
Гримнув грім у понеділок уранці. Марина їхала в автобусі на роботу й гортала стрічку новин. У «рекомендованому» сплив пост двоюрідної сестри Андрія, Свєтки. Тієї самої Свєтки, яку Зінаїда Петрівна терпіти не могла.
Пост свідчив: «Найкращий ювілей улюбленої тітоньки! Зінаїдо Петрівно, ви супер! Дякую за шикарний стіл!»
Марина мало не випустила телефон з рук. На фото, яскравому, сонячному, була та сама турбаза «Сонячний берег». В альтанці, прикрашеній кулями, сиділа юрба. Людей двадцять. Тітка Валя, Свєтка з чоловіком, сусіди по дачі, навіть колишня колега свекрухи.
У центрі височіла Зінаїда Петрівна. У руках – келих із чимось червоним, на обличчі – ані сліду скорботи за «залитою квартирою».
Марина наблизила стіл. Рясність била в очі. Ікра в тарталетках, шашлики горою, дорога риба. І пляшки. Багато пляшок того самого напою, на який Андрій дивився в магазині як на музейний експонат.
Дата публікації: Субота, 14:30.
Геолокація: Турбаза «Сонячний берег».
Їх не просто не покликали. Їх відсікли. Акуратно, під приводом турботи. Мабуть, Зінаїда Петрівна вирішила, що «бідні родичі» з їхніми кислими обличчями й розмовами про іпотеку зіпсують їй свято життя. А от гроші їхні стали дуже до речі.
Марина переслала фото чоловікові. Без слів.
Увечері Андрій сидів на кухні й дивився в стіну.
– Вона навіть Свєтку покликала, – тихо сказав він. – А Свєтка їй два роки тому на день народження рушник вафельний подарувала. А ми… ми віддали все.
І ось тепер, за два дні тиші, телефон розривався.
– Візьми, – твердо сказала Марина. – Не будь боягузом, Андрію. Вислухай.
Він глибоко зітхнув і натиснув «відповісти». Гучний зв’язок увімкнув сам.
– Андрію! – вереск Зінаїди Петрівни вдарив по вухах. – Чому ти трубку не береш?! Я вся звелася!
– Привіт, мам. Був зайнятий. Що сталося? – голос Андрія був сухим, як осінній лист.
– Проблема, синочку! Прийшли квитанції за квартиру, а там перерахунок за опалення! Сума велика. А в мене гаманець порожній, усе на ремонт пішло після тих труб. А ще за інтернет потрібно заплатити і поповнити телефон.
Вона брехала натхненно. Без заїкання. Професійно.
– На ремонт? – перепитав Андрій.
– Ну так! Шпалери довелося купувати, клей… Робітникам заплатила, щоб плісняву хімією обробили. Сиджу ось на макаронах порожніх. Синочку, виручай! Скинь грошенят, га? Мені завтра платити!
Марина бачила, як заходили вилиці чоловіка, що стискав телефон. Він мовчав секунду. Другу.
– Мамо, а як там шашлик? Смачний був?
– Який… шашлик? – Зінаїда Петрівна поперхнулася.
– Той, що на турбазі. У суботу. Я фото у Свєтки бачив. Ікра хороша, зерниста.
На тому кінці проводу повисла тиша. Чути було тільки важке сопіння.
– Ти… ти що, стежиш за мною? – голос матері змінився миттєво. Зникла прохальна інтонація, з’явився базарний вереск. – Ах ти, юдо! Матір перевіряєш?!
– Не перевіряю. Просто дивлюся, як на мої гроші гуляють. Без мене.
– Та що ти заладив: твої, твої! – заверещала Зінаїда Петрівна. – Ви молоді, заробите! А мені перед людьми показати себе треба було! Щоб не гірше, ніж в інших! Свєтка он на машині приїхала, Тонька в шубі! А я що, мала їх чаєм із сушками напувати?! Я свято хотіла!
– Ти його отримала, мамо, – сказав Андрій. Дуже спокійно. – Гарне свято. Дороге.
– Так! І маю право! Я тебе виростила! Я ночей не спала! А ти тепер матері грошей шкодуєш?
Марина торкнулася руки чоловіка. Андрій подивився на неї. У його погляді більше не було сумнівів. Там була крапка. Жирна крапка.
– Продай пару пляшок напою, якщо лишилися. Або Свєтці зателефонуй.
– У вас є гроші! – верещала мати з трубки. – Ви на машину збираєте, я знаю! Не брешіть матері!
– Немає грошей, мам, – Андрій відкарбував кожне слово. – І машини не буде.
– Куди поділи?!
Андрій набрав повітря.
– Мамо, ми їдемо на море.
– Чого?! – свекруха, здавалося, поперхнулася повітрям.
– На море. Завтра виїзд. Таїланд. Вирішили: раз на твій ювілей нас не покликали, влаштуємо собі своє свято. На всі гроші. Просто зараз купуємо квитки на автобус через кордон. Потім на літак.
– Брешеш… – прошипіла вона в трубку. – Не може бути… А як же я?
– А ти, мам, доросла. Справишся. Гарного вечора.
Він натиснув «відбій». Телефон дзенькнув, ударившись об стіл. Андрій сидів, опустивши плечі. Як людина, яка щойно скинула мішок з цементом, що тягла все життя.
– Ми насправді нікуди не їдемо? – тихо запитала Марина, хоча знала відповідь.
Андрій криво всміхнувся.
– Звісно, ні. На які гроші? У нас три тисячі гривень до авансу. Але нехай вона думає, що ми відпочиваємо на пляжі. Нехай її жаба мучить.
Він встав, підійшов до вікна. Надворі починався дощ, холодний, нудний. Але в квартирі стало раптом дивовижно легше дихати.
– Заблокуй її, – попросила Марина.
– Уже, – Андрій показав екран. – І Свєтку теж. І тітку Валю. Усіх.
Він підійшов до неї, обійняв, уткнувшись носом у щоку. Від нього пахло втомою й дешевим дезодорантом, але для Марини це був найрідніший запах.
– Вибач мені, – прошепотів він. – За гроші. За машину.
– Машину купимо. Зате тепер ми точно знаємо, скільки коштує вхідний квиток у «дружню родину». П’ятдесят тисяч. Вважай, дешево відкупилися.
Зінаїда Петрівна ще місяць намагалася прорвати оборону. Телефонувала з чужих номерів, підсилала сусідів із проханнями, скаржилася на хвороби й інші побутові проблеми. Але двері квартири сина лишалися зачиненими. А за пів року Андрій із Мариною все-таки купили ту машину. Не нову, але свою. І першим ділом поїхали на ній на дачу. Не до мами. До себе. Смажити шашлик удвох.
