Мар’яна стояла в кухні, милуючись новим набором посуду, який щойно розпакувала. Це був справжній шедевр: білий порцеляновий сервіз з золотими обідками, прикрашений дрібними сніжинками та ялинковими гілочками.
Вона витратила на нього цілу зарплату – працювала менеджеркою в рекламній агенції, де платили добре, але й вимагали багато.
“Це буде ідеально для Нового року, – подумала Мар’яна, проводячи пальцем по гладкій поверхні тарілки. – Гості будуть у захваті. Нарешті наш стіл виглядатиме як у ресторані!”
Чоловік Андрій увійшов до кухні, несучи ящик з шампанським. “Вау, кохана, це ж справжня краса! – вигукнув він, ставлячи ящик на стіл. – Де ти таке знайшла? Скільки коштувало?”
Мар’яна посміхнулася. “Знайшла в інтернет-магазині, спеціально для свят. Не питай про ціну, головне, що воно варте кожної копійки. Уявляєш, як мама твоя здивується? Вона завжди каже, що в нас посуд ‘як у студентів’.”
Андрій засміявся. “Мама? Вона скаже, що це марнотратство. Але ти права, це буде хіт вечора. А тепер допоможи мені з ялинкою – гості вже за два дні.”
Святкування Нового року в родині Андрія було традицією. Щороку збиралися всі: батьки, брат Андрія з дружиною, сестра з сім’єю. Цього року Мар’яна вирішила взяти на себе організацію – хотіла вразити свекруху, Галину Петрівну, яка завжди мала зауваження до її господарювання.
“Ти ж працюєш, доню, – казала Галина Петрівна. – Де тобі час на кухню? От моя Оленка, хоч і без роботи, але все встигає.”
Оленка – це дружина брата Андрія, Сашка. Вони жили в маленькому містечку неподалік Києва, де Мар’яна з Андрієм мешкали.
Олена працювала в школі вчителькою, але зарплата була мізерною, а з двома дітьми грошей завжди бракувало. Мар’яна симпатизувала їй, але свекруха часто порівнювала їх, і це дратувало.
Наступного дня, 29 грудня, Галина Петрівна завітала “допомогти з приготуваннями”. Вона приїхала з села, де жила одна після смерті чоловіка, і завжди брала з собою торби з домашніми соліннями та пирогами.
“Добрий день, діти! – гукнула вона з порогу, струшуючи сніг з чобіт. – Я тут з варениками і салатом. Мар’яно, ти вже все підготувала?”
Мар’яна вийшла з кухні, обіймаючи свекруху. “Так, мамо, майже все. Заходьте, я покажу вам новий посуд – спеціально для завтрашнього столу.”
Галина Петрівна увійшла, оглядаючи кухню. “Ой, який гарний! – вигукнула вона, торкаючись тарілок. – Золотий, з малюнками…
Скільки ж ти за це віддала? В нас у селі такого не купиш.”
“Не важливо, мамо, – відмахнулася Мар’яна. – Головне, щоб гості були задоволені. А ви посидьте, я чай заварю.”
Поки Мар’яна поралася з чаєм, Галина Петрівна сіла за стіл і зітхнула. “Знаєш, доню, я вчора говорила з Оленкою. Бідолашна, каже, що в них грошей катма. Хотіла купити новий посуд до свят, бо старий весь потрісканий, але де там – діти хворіють,
Сашко на роботі затримується. Жалілася мені: ‘Мамо, як би добре було мати щось гарне на стіл, а то соромно гостей кликати’.”
Мар’яна кивнула, подаючи чай. “Шкода Оленку. Може, ми їй щось подаруємо? Я маю трохи заощаджень.”
“Та ні, доню, ти ж і так багато витрачаєш, – сказала Галина Петрівна, але в очах блиснуло щось хитре. – Ти в Києві, робота добра, Андрій теж заробляє. А Оленка… Ех, життя несправедливе.”
Вони поговорили ще годину, і свекруха пішла “відпочити” до гостьової кімнати. Мар’яна не помітила, як Галина Петрівна нишком заглянула в шафу з посудом.
“Бідна Оленка, – подумала жінка про себе. – Мар’яна молода, заробить ще. А Оленці треба допомогти. Я візьму цей набір, віддам їй – скажу, що купила на ринку дешево. Мар’яна собі новий купить, у неї грошей вистачить.”
Того ж вечора, коли Мар’яна з Андрієм пішли в магазин за продуктами, Галина Петрівна швидко запакувала посуд у велику сумку, яку принесла з собою.
“Ніхто не помітить, – прошепотіла вона. – А завтра я скажу, що Оленка принесе свій.”
Коли Мар’яна повернулася, свекруха вже сиділа в вітальні, дивлячись телевізор. “Все гаразд, мамо?” – запитала Мар’яна.
“Так, доню, все чудово. Я вже й вечерю приготувала – борщ і котлети.”
Наступного дня, 30 грудня, Мар’яна прокинулася рано, щоб накрити стіл. Вона відкрила шафу – і застигла. Посуду не було.
“Андрію! – гукнула вона. – Де наш новий сервіз? Я вчора його тут поклала!”
Андрій увійшов, розтираючи очі. “Не знаю, кохана. Може, ти переклала кудись?”
Мар’яна перевернула всю кухню догори дном. “Ні, він зник! Хто міг взяти? У нас же ніхто не був!”
Галина Петрівна вийшла з кімнати, вдаючи здивування. “Що сталося, діти? Чому галас?”
“Мамо, посуд пропав! – вигукнула Мар’яна, ледь стримуючи сльози. – Той гарний, новорічний. Я спеціально купила для гостей!”
Свекруха похитала головою. “Ой, горе яке. Може, злодії? Але як? Двері ж зачинені. Не переживай, доню, у вас є старий посуд. Головне – сім’я разом.”
Але Мар’яна не заспокоювалася. “Ні, мамо, це не просто посуд! Я витратила стільки зусиль, щоб все було ідеально. Треба подзвонити в поліцію!”
Андрій заспокоював дружину. “Зачекай, може, знайдеться. Мамо, ти нічого не бачила?”
Галина Петрівна знизала плечима. “Ні, синку. Я вчора спала. Але знаєш, Оленка обіцяла принести свій посуд – сказала, що купила новий. Може, обійдемося?”
Мар’яна подивилася на свекруху підозріло, але промовчала. Вона вирішила почекати гостей.
Ближче до вечора приїхали Сашко з Оленкою та дітьми. Олена увійшла, несучи велику сумку. “Привіт усім! – вигукнула вона. – Ми з подарунками! А ще я принесла посуд, як просила Галина Петрівна.”
Мар’яна допомогла розпакувати. І ось – з сумки з’явився знайомий сервіз: білий з золотими обідками, сніжинками. Мар’яна ахнула. “Оленко, звідки це? Це ж мій посуд!”
Олена здивувалася. “Твій? Ні, це мама подарувала. Сказала, що купила на ринку дешево, бо я жалілася, що в нас нічого гарного немає. ‘Бери, доню, – сказала вона. – Мар’яна має роботу, їй не шкода’.”
Всі замовкли. Мар’яна повернулася до свекрухи. “Мамо, це правда? Ви взяли мій посуд і віддали Оленці?”
Галина Петрівна почервоніла. “Ну… так, доню. Я подумала, що Оленці потрібніше. Вона ж бідує, діти малі. А ти молода, заробиш ще. Не гнівайся, це ж для сім’ї.”
Мар’яна відчула, як гнів накипає. “Для сім’ї? Мамо, це крадіжка! Ви таємно взяли мою річ! Як ви могли? Я купила це для всіх, для гостей!”
Олена втрутилася. “Мар’яно, вибач, я не знала. Ось, бери назад. Я не хочу сварки.”
Але свекруха не здавалася. “Яка крадіжка? Я ж мати, маю право! Ти маєш гарну роботу, а Оленка – ні. Треба ділитися!”
Андрій ступив уперед. “Мамо, це не так. Мар’яна працювала на це, це її гроші. Ви не мали права брати без дозволу.”
Сашко додав: “Мамо, Оленка права. Ми обійдемося старим. Не треба було так робити.”
Галина Петрівна сіла на стілець, ховаючи обличчя в руках. “Я хотіла як краще… Оленка дзвонила, плакала: ‘Мамо, в нас посуд старий, гості сміятимуться’. А Мар’яна… ну, ви в Києві, все маєте.”
Мар’яна зітхнула, гнів поступово вщухав. “Мамо, я розумію, що ви хотіли допомогти. Але треба було спитати. Я б сама подарувала Оленці щось.
Тепер давайте не псувати свято. Посуд залишиться тут, для всіх. А після Нового року я куплю Оленці новий набір – як подарунок від нас з Андрієм.”
Олена обійняла Мар’яну. “Дякую, сестричко. Вибачте за все.”
Свекруха підвелася. “Пробачте мені, діти. Я стара дурепа. Обіцяю, більше не втручатимуся.”
Вечір продовжився. Стіл накрили новим посудом, гості сміялися, діти гралися під ялинкою. Мар’яна дивилася на родину і думала: “Сім’я – це не про речі, а про розуміння. Але наступного разу шафу зачиню на ключ.”
Олеся Срібна
