Свекруха влаштувала сцену через те, що я виставила чоловіка, який постійно допомагав сестрі й не тільки.
— Олено! Це що за цирк? Чому Кирило повернувся до мене з валізою? Ти що, його виставила?
— По-перше, без валізи. Я дала йому сміттєві пакети. По-друге — так, виставила, — спокійно сказала Олена, намагаючись не підвищувати голос. — Я не зобов’язана терпіти зради й брехню. Ні від кого.
— Та всі чоловіки зраджують! — різко кинула Ганна Леонідівна. — Головне — щоб додому повертався.
Олена й Кирило познайомилися в кафе, де дівчина підробляла бариста. Він приходив щоранку за капучино, жартував, залишав щедрі чайові, а одного разу приніс букет піонів, щоб підняти настрій.
Тоді жінка ще не знала, що в момент їхньої першої зустрічі Кирило переживав важке розставання зі своєю дівчиною Євою, яка поїхала до Києва за кращим життям. Для нього Олена стала ідеальною заміною: добра, чуйна й спокійна. А коли він випадково дізнався, що в її бабусі — Світлани Вікторівни — у центрі міста є трикімнатна квартира, то вже за пів року зробив пропозицію.
— Це так несподівано, адже ми знаємо одне одного мало не знаємо, — Олена схвильовано приміряла каблучку.
— Та годі! — Кирило цілував її в щічку. — Я просто зрозумів, що краще за тебе нікого не знайду.
Зіграли весілля, а потім зняли однокімнатну квартиру на околиці й зажили, наче в казці. Перші три місяці в шлюбі видалися Олені однією щасливою хвилиною. А трохи згодом вона стала помічати дивацтва в поведінці чоловіка.
— Олено, дай позичити до зарплати, — спитав якось Кирило.
— То в тебе зарплата більша. Куди гроші подів? — жінка здивовано витріщилася на чоловіка.
— Готую тобі сюрприз, — Кирило обережно сказав і хитро примружився.
— Ну гаразд, — зніяковіло пробурмотіла дружина. — Скільки тобі?
І так тривало ще кілька місяців. Поки Олена не запропонувала Кирилу знайти іншу роботу, адже в нього постійно закінчуються гроші.
— Ти розумієш, яка справа. Лізка захотіла собі сумочку Шанель, а грошей у неї не було. От допоміг сестрі виплатити кредит, — знизав плечима чоловік. — З наступного місяця все нормально буде.
— Ти при своєму розумі? Сумочка в кредит?
— Ну захотілося їй. Що я вдію?
— Принаймні ти міг спершу порадитися зі мною. А то виходить так, що ти з моїх грошей купив сумку сестрі, — Олена сердилася.
— Ти говори, та не заговорюйся. З яких таких твоїх? — очі Кирила палали вогнем.
— З тих самих, щомісяця позичав у мене. Віддавати не будеш? Ти ж у борг ніби брав… — з хитрою усмішкою відповіла жінка.
— Усе-таки з головою в тебе щось. Ти мені дружина, а значить, і гроші спільні.
— Добре, тоді більше ти моїх грошей не побачиш, як і я твоїх не бачила вже пів року.
Сестра Кирила — Аліна була молодша за нього на три роки й вважала, що світ крутиться тільки навколо неї. Новий телефон, відпустка щороку, а тепер і сумка.
Кирило обурився й вийшов із квартири. Він стояв на ґанку, притулившись до поруччя. Вечірнє повітря було теплим і трохи вологим. Десь удалині чулися голоси дітей. Він замислився. Образа у ньому ще бурлила, але тепер вона була не на Алену, а на ситуацію. Він не збирався йти. Навіщо? Поки бабуся не перепише квартиру на Олену, сенсу грюкати дверима не було.
Кирило був розважливий і вмів чекати. Головне — тримати маску. Грати дбайливого чоловіка, бути «своїм» для родичів жінки. А потім — квартира. Центр міста, старий фонд, високі стелі — мрія. Це не жарти. Він надто багато вклав у цей шлюб… морально. І багато чого хотів від нього отримати за своє терпіння.
Трохи походивши вулицями, Кирило нарешті зайшов у квітковий магазин і купив улюблені квіти своєї колишньої — піони.
— Я це… вибачитися хотів, — Кирило простягнув букет дружині, навіть не роззувшись.
— Не можу сказати, що приємно. Адже я тобі вже кілька разів казала, що від аромату піонів у мене починає боліти голова і лоскоче в носі, — Олена зморщилася.
— Гаразд-гаразд, тепер точно запам’ятаю, — він притягнув жінку до себе й обійняв.
Минув місяць
— Ну що знову? — насупилася Олена. — Минулого місяця ти оплатив сестрі курси візажиста, які вона кинула через тиждень!
— І що? Ліза — моя рідна сестра. — Кирило закотив очі. — Ти б теж допомагала, будь у тебе сестра. Але ти сама, тому тобі складно зрозуміти мої почуття.
Олена стиснула зуби. У неї не було сестри. Натомість була бабуся, яка, дізнавшись про витівки Лізи, тільки обурилася:
— Чоловік має сім’ю утримувати, а не примхи сестриці виконувати! Якби мій Микола так чинив, я б і не жила з ним взагалі.
Вони сиділи з Оленою в затишному кафе, де пекли чудові листкові булочки й круасани, які дуже любила Світлана Вікторівна. Здавалося, ріднішої за бабусю в Олени нікого не було.
Хоча були й батьки, і брат… який відмовився від сім’ї одразу, як йому виповнилося вісімнадцять, і поїхав до Києва шукати кращого життя. Ніхто не знає, що за краще життя шукав Антон, бо з того часу, вже як десять років, від нього не було ані дзвінка, ані повідомлення.
— Цікаво, як там наш Антоша… Може, одружився вже?
— І мені цікаво… — протягнула Олена.
— Якби твій батько не був таким упертим, він би й не поїхав нікуди. Та ні ж! Хотів запхати її в будівництво. Хлопець жив творчістю. От і поїхав! — вигукнула Світлана Вікторівна. — Ой, що це я розкричалася… — зупинила вона сама себе.
Олена лише всміхнулася й із сумом глянула у вікно. З братом у них був тісний зв’язок: він постійно захищав її у школі, допомагав донести рюкзак і завжди цікавився життям сестри, на відміну від батьків.
— Та не журись. Може, ще повернеться. А з Кирилом своїм будь суворішою. Є в ньому щось підозріле…
— Бабусю… — Олена суворо подивилася на Світлану Вікторівну.
— Нічого не «бабусю». Обережнішою будь, зрозуміла мене?
Цього чудового суботнього дня не хотілося йти з вулиці. Олена провела бабусю додому й вирішила ще погуляти набережною, поки була в центрі міста. Сонце сліпило очі, але попереду жінка ясно побачила знайомий силует — це був Кирило.
Він був не сам. Поруч із Кирилом стояла дуже гарна дівчина, наче з обкладинки журналу: неприродні губи, довгі ноги в короткій спідниці, маленька сумочка й величезні підбори. Це була точно не Ліза.
Олена хотіла підійти ближче, як раптом Кирило поцілував свою супутницю. Серце кануло кудись униз, і жінка наче на якийсь час перестала дихати.
— Чого встала? Забула, як ходити? — за спиною пролунав знайомий голос.
Олена різко обернулася й побачила Антона.
— Ти? Як?
— Я завжди був поруч, — усміхнувся брат. — Одружитися надумав. Привіз вам свою наречену показати. Обійматися будемо?
Олена з вереском повисла на шиї в брата, чим зібрала безліч поглядів.
— Ну як справи? Розповідай? Красунею такою стала… Каблучку на пальці. Значить, заміж вийшла?
— Вийшла… он за того дивака, що обіймається в усіх на очах з якоюсь недолугою, — як у дитинстві, скривджено відповіла Олена, вказуючи на парочку вдалині.
— Зараз розберуся, — Антон хотів підійти до Кирила, але сестра його зупинила.
Олена одразу ж повела брата до себе додому, щоб поговорити в спокійній обстановці.
— Уявляєш, — видихнула Олена, коли вони піднялися в ліфті, — усього рік. А відчуття, наче десять років пробула в полоні. Він усе висмоктав: і сили, і гроші, і навіть мою впевненість.
— Ти просто вибрала не того, — стенув плечима Антон. — Буває. Головне — ти не залишилася в цьому болоті. Молодець, що витягла себе.
— Я навіть не розумію, як могла бути такою наївною. Він же з самого початку був таким… Тільки я не хотіла цього бачити. Хотіла, щоб хтось просто любив. А зараз наче в одну мить рожеві окуляри злетіли.
— Чоловіка треба вибирати не за букетами, а за вчинками, — усміхнувся Антон.
Олена засміялася вперше за останні дні. Вдома вона рішуче відчинила шафу, витягла останні футболки Кирила, пару його джинсів і навіть старий блокнот із безглуздими записами — все летіло в чорний сміттєвий пакет. Жодних сантиментів. А спільні фотографії вона розірвала навпіл і скинула у відро.
— Знаєш, — сказав Антон, поки Олена зав’язувала останній пакет, — я ж не просто так повернувся. У мене у Києві все налагодилося. Звісно, не творча робота, але я все одно радий. Свій бізнес, нещодавно купив квартиру. На заочному відучився. Нелегко було перший час, але хто не здається, тому зрештою щастить. А тепер одружуюся. Тебе хотів побачити дуже! Скучив…
— Я теж дуже за тобою скучила, — Олена завмерла, слухаючи брата, а потім кинула пакет і міцно обійняла його.
— А сьогодні я подумав: а чому б тобі не поїхати зі мною?
— Поїхати? До Києва?
— Ну так. Ти розумна, впораєшся. Там стільки можливостей. І найголовніше — ти не будеш сама. Я завжди буду поруч.
Вона зітхнула. Присіла на диван і витріщилася у вікно.
— Там би й справді було простіше… Але знаєш, Антоше, я не можу. Бабуся. Вона — моя єдина опора. А батьки… — вона знизала плечима. — Ти ж знаєш, на них сподіватися не можна.
— Бабуся в нас розуміюча. Я сам за нею дуже скучив. Але ти ж собі теж не ворог. Життя одне. Можемо всі втрьох і поїхати — я поговорю з бабусею.
— Ні, ми тут залишимося. Ти краще приїжджай частіше.
— Домовилися, — кивнув Антон. — Тим більше, що дружина в мене з місцевих.
— Та ну? І хто? — Олена склала руки й поклала на них голову.
— Юлька, — усміхнувся брат.
— Та сама, з якою ви розійшлися після випускного?
— Так. А потім списалися… ну й зав’язалося все по-новому. Нікого так не любив, як її… Усе-таки почуття не іржавіють.
— Ну і чудово. Рада за вас, — промовила Олена й сумно подивилася вбік.
— Та не кисни ти. І тобі знайдемо адекватного, — усміхнувся Антон.
І тут у двері подзвонили. Це був Кирило.
— Ти відійди, я сам усе вирішу, — Антон відсунув сестру від дверей.
— Олено… — почав був Кирило, але одразу заїкнувся, щойно побачив Антона.
— Олени більше немає. Ось твої речі й йди, — Антон різко поставив пакети з речами за спину Кирилу.
— Олено, це хто? Твій коханець?
— Можна і так сказати, — не розгубилася жінка, адже її чоловік не бачив брата. А потім додала. — Як і твоя нова пасія. Так я бачила вас сьогодні разом.
— Ти не так все зрозуміла, — сказав чоловік. Подумав і додав: — Я ще повернуся, — він вийшов за двері, збираючи розлетіле в різні боки речі.
Олена стояла за спиною Антона, усе ще трохи хвилюючись. Вона чудово розуміла: на цьому історія з Кирилом не закінчиться. Він не з тих, хто йде спокійно. Він буде скиглити й благати про прощення, обіцяти золоті гори й, може, навіть шантажувати. Але тепер поряд був Антон — і це змінювало все. Антон зачинив двері й повернувся до сестри:
— Ну от і все. Фініта. Вважай, що викреслили ще одного паразита з життя.
— Він ще повернеться, — тихо промовила Олена. — Я це точно знаю. Він просто так не відчепиться.
Але не встигла вона закінчити, як телефон завібрував. Жінка витріщилася на екран. Усередині все стислося. Хотілося кинути телефон об стіну, але вона відповіла.
— Алло?
— Олено! Це що за цирк? Чому Кирило повернувся до мене з валізою? Ти що, його виставила?
— По-перше, без валізи. Я дала йому сміттєві пакети. По-друге — так, виставила, — спокійно сказала жінка, намагаючись не підвищувати голос. — Я не зобов’язана терпіти зради й брехню. Ні від кого.
— Та всі чоловіки зраджують! — різко кинула Ганна Леонідівна. — Головне — щоб додому повертався. А ти… Ти просто нерозумна дівчинка, яка зруйнувала шлюб. Хто тебе тепер візьме, розлучену? Хоча ні, швидко ти заміну знайшла.
Олена засміялася.
— А ви впевнені, що мені хтось потрібен? Я краще буду сама, ніж поряд із кимось на кшталт вашого сина. І не треба мені розповідати про «всі зраджують». Ви, може, звикли жити в болоті, але я — ні.
— Ти справді думаєш, що ти красуня? Всім потрібна лише бабусина квартира. І все.
Олена відключила дзвінок, перш ніж свекруха встигла продовжити. Вона кинула телефон на диван і видихнула.
— От і все, — промовила вона з полегшенням. — Знаєш, я зараз уперше за довгий час почуваюся спокійно.
— Так і має бути, — Антон кивнув.
— Дякую, що ти повернувся… так вчасно, — прошепотіла жінка, опускаючи погляд.
— Тепер я завжди буду поруч, — обійняв її Антон. — І хтось нехай спробує тебе скривдити.
Наступного дня троє — Олена, Антон і Юля — стояли біля вхідних дверей квартири бабусі. На сходовій клітці пахло пирогами. Олена стиснула долоню брата й тихо прошепотіла:
— Вона тебе не впізнає одразу. Стільки років минуло…
Антон тільки усміхнувся й натиснув на дзвінок. Двері відчинилися майже миттєво. Бабуся, незважаючи на вік, і далі вирізнялася швидким кроком і зірким поглядом. Першої миті вона просто дивилася й не вірила очам. А потім повільно приклала долоню до рота:
— Антоше… — прошепотіла вона. — Антошенько… живий, справжній… — Вона кинулася в обійми онука.
Юля, зворушена до сліз, відійшла вбік. Згодом, за столом із млинцями й пирогами, бабуся не вгавала:
— Тепер знову зникнеш на десять років?
— Не зникну, обіцяю. Ось, до речі, моя майбутня дружина, — Антон кивнув у бік Юлі. — Ми з нею… ще зі школи. Зустрілися випадково, і все по-новому.
— Юлька… — впізнала її бабуся й засяяла. — Ох, Оленко, у тебе брат із добрим смаком.
Юля зніяковіла, а Олена засміялася:
— Він у нас тепер увесь такий пристойний. І бізнес у нього, і квартира.
Вечір минув у розмовах, спогадах і тостах за зустріч. Світлана Вікторівна цвіла. Здавалося, роки відступили перед цим простим родинним щастям. За два дні Олена стояла на вокзалі, проводжаючи брата й Юлю перед поїздкою. Вона намагалася не показувати смутку, але в очах стояли сльози.
— Бережи бабусю, — сказав Антон, — і себе. А я — часто буду. Вже точно не через десять років. І якщо раптом передумаєш — квитки до Києва завжди є.
— Я знаю. Але тут… тут мій дім, — тихо відповіла Олена.
Вони обійнялися. А потім потяг рушив й брат з Юлею поїхали у нове життя до столиці.
Олена переїхала назад до бабусі. Світлана Вікторівна була дуже рада:
— Хоч не сама тепер буду. А то телевізор — не співрозмовник. А з тобою — і душа відпочиває.
Вони разом пекли пироги, влаштовували суботні прибирання з музикою, дивилися старі фільми й балакали вечорами. Якось бабуся, спостерігаючи, як онучка робить високий пучок перед дзеркалом, сказала:
— От дивлюся на тебе, Оленко: розумна, гарна, добра. Ось побачиш — знайдеться ще людина, яка тебе по-справжньому оцінить.
Олена, не обертаючись, тільки всміхнулася:
— А якщо не знайдеться, то й не проблема. У мене вже все є.
І тієї миті вона вперше відчула: так, у неї справді все є. Бо поряд була рідна людина, на душі було спокійно, а в дзеркалі відбивалася та, хто знову стала собою.
