Старенький автомобіль нарешті зупинився біля дерев’яного паркана. З машини вийшли Максим та Олена. Обоє виглядали так, ніби щоночі розвантажували вагони, хоча насправді їхня праця була іншою, але не менш виснажливою.
Максим працював диспетчером на залізниці, і після важкої нічної зміни його очі були червоними від утоми. Олена, яка цілими днями вимальовувала ідеальні строчки на замовленнях в елітному ательє, відчувала, як від напруги німіють пальці.
Усе почалося з ранкового дзвінка. Сонний Максим узяв слухавку, з якої зазвучав неприродно солодкий, майже сиропний голос його матері, Тамари Василівни:
— Максимчику, синочку! Виспитеся в машині, негайно збирайтеся і приїжджайте на дачу. Я такого м’яса замаринувала — пальчики оближеш! Справжній шашлик, свіже повітря, відпочинете від своєї душної роботи. Ну скільки можна жити в тому смогу?
Олена тоді лише скептично зітхнула, згадуючи минулі «відпочинки», які зазвичай закінчувалися мозолями від сапки та болями у спині після встановлення триметрового паркана. Але Тамара Василівна вміла переконувати:
— Оленко, квіточко, та нічого робити не треба буде! — щебетала вона в слухавку, коли син передав її дружині. — Батько сам біля мангала покрутиться, ми з тобою швиденько стіл накриємо, посидимо по-сімейному. Ще й Катруся, сестричка твоя, обіцяла під’їхати. От і згадаємо старі часи.
І от зараз, стоячи посеред двору, Олена зрозуміла: пастка зачинилася. Замість аромату смаженого м’яса в повітрі пахло свіжоскошеною травою та пилом, а на ґанку вже стояла Тамара Василівна, підперши боки руками.
Її лагідний тон випарувався, як ранкова роса.
— Ну нарешті! — замість привітання кинула свекруха. — Пів дня минуло, а ви тільки з’явилися. Максим, бери косу в сараї, там за хатою бур’яни вже в людський зріст. Скосиш, а потім берися за дрова, треба на зиму хоч трохи підготувати.
— Мамо, — прохрипів Максим, протираючи втомлені очі. — Я з нічної зміни. Ми ж домовлялися про шашлик і відпочинок. Я за кермом ледь не заснув.
— Найкращий відпочинок — це зміна діяльності! — відрізала Тамара Василівна. — На залізниці своїй ти на стільці сидиш, а тут рух, свіже повітря, для здоров’я корисно. Рухайся, рухайся, синку, бо сонце сяде.
Вона повернулася до Олени, яка все ще сподівалася, що це якийсь жарт:
— А ти чого стоїш, як на виставці? Переодягайся, бери відро, он там грядка з картоплею. Викопай свіжої, щоб було що до столу подати. І в хаті прибрати не завадило б, а то пилюка така, що дихати нічим.
Олена відчула, як усередині закипає гнів. Вона подивилася на свої доглянуті руки, якими щодня тримала дорогі шовкові тканини, і уявила їх у чорній дачній землі.
— Тамаро Василівно, — стримано, але твердо почала Олена. — Ви ж казали, що все готово і ми просто посидимо. Ми приїхали в гості, а не на панщину. Якби ви сказали, що потрібна допомога, ми б спланували час, виспалися і приїхали в інші дні. Навіщо було вигадувати історію про шашлики?
— Гості? — обурено сплеснула руками свекруха. — Власні діти в гості приїхали! Бачите її, пані яка, руки побоїться забруднити! Я для кого цю дачу тримаю? Для вас, невдячних! Щоб ви восени торбами перли звідси овочі! А помогти матері — то вже панщина?
— Мамо, припини, — втрутився Максим, намагаючись загасити конфлікт. — Олена права. Навіщо було хитрувати? Ми б і так допомогли, але не в такому стані, коли з ніг валимося.
— Ой, захисник знайшовся! — скривилася Тамара Василівна. — Менше слів, більше діла. Марш працювати, без труда нема плода!
Минула година, друга, третя. Полуденна спека змінилася вечірньою прохолодою, а робота все не закінчувалася. Максим, ледь тримаючи рівновагу від утоми, обкошував подвір’я.
Його батько, Анатолій Петрович, мовчки порпався в гаражі, намагаючись не потрапляти дружині під гарячу руку. Олена вимила всі вікна в будинку, вичистила кухню і з побитими колінами накопала клятої картоплі.
Шлунок Максима вже видавав зрадницькі звуки. Він підійшов до матері, яка сиділа на веранді й перебирала ягоди.
— Мамо, я зараз свідомість втрачу від голоду. Де обіцяний шашлик? Ми з другої години дня на ногах і без крихти в роті.
Тамара Василівна навіть не підвела голови. Вона пішла вглиб саду, винесла звідти миску з брудними огірками та помідорами і з гуркотом поставила її на стіл перед Оленою.
— На! Роби салат. І картоплю постав варити. Свистіти кожен може, що голодний, а організувати стіл нікому.
— Я організувати? — не стрималася Олена, кидаючи ножа на стіл. — Ви запросили нас на готове м’ясо! Де воно? Де мангал, який ваш чоловік мав розпалити ще в обід?
— Шашлик буде тоді, коли Катруся приїде! — підвищила голос свікруха. — Що ми без неї сідати будемо? Вона цілий тиждень у місті тяжко працювала, світла білого не бачила. Не збіднієте, почекаєте сестру!
Олена заніміла від такого нахабства.
— Тобто, Катруся тяжко працювала в офісі під кондиціонером, тому вона приїде відпочивати? А ми з Максимом після нічних змін маємо тут відпрацювати за її відпочинок? Це, по-вашому, справедливість?
— Не смій рахувати, хто скільки працює! — закричала Тамара Василівна, підхоплюючись зі стільця. — Катруся — моя донька, і вона заслуговує на свято! А ви тільки й вмієте, що висувати претензії. Яка ж ти егоїстка, Олено! Тільки про свій живіт і думаєш!
— Я егоїстка? — Олена вже не стримувала емоцій. — Я три години вимивала ваш бруд, поки ви тут пальцем не поворухнули!
Ви нас просто використали як безкоштовну робочу силу, заманивши обманом! Це низько і підло!
— Як ти розмовляєш зі старшими? Максим, ти чув, як твоя дружина мене називає? Підлою? Нагріла змію на грудях! — театрально заламала руки Тамара Василівна.
Максим, який якраз увійшов до хати, важко зітхнув. Його терпіння теж скінчилося.
— Мамо, досить. Олена каже правду. Ти нас обдурила. Чому не можна було чесно сказати: «Діти, приїдьте, поможіть обкосити двір і викопати картоплю»? Ми б приїхали. Навіщо цей спектакль із м’ясом?
— І ти туди ж? — Тамара Василівна вдавано вхопилася за серце. — Рідний син проти матері пішов через… через цю… швачку!
У цей момент біля воріт почувся гудок новітнього кросовера. З машини граціозно вийшла Катруся — у білому літньому сарафані, з бездоганним манікюром та сонцезахисними окулярами на голові. Вона залетіла на подвір’я, наче легкий вітерець.
— Усім привіт! Ой, як у вас тут чистенько, яка трава гарна! Мамусю, привіт! Ну що, шашлик уже готовий? Я така голодна!
Анатолій Петрович, ніби за командою, нарешті розпалив мангал. За пів години стіл на веранді був накритий.
Катруся щебетала про свої міські пригоди, Тамара Василівна підкладала їй найкращі шматочки, а Олена з Максимом сиділи мовчки, відчуваючи себе чужими на цьому святі життя.
Коли Анатолій Петрович урочисто приніс тарілку з «шашликом», Олена ледь не розсміялася від гіркоти. На величезному тарелі лежала гора дешевих сосисок, і лише збоку скромно тулилися чотири невеликі шматочки справжнього м’яса.
Тамара Василівна миттєво підхопила два найкращі шматки м’яса і переклала в тарілку Катрусі:
— Їж, донечко, набирайся сил. Тобі треба добре харчуватися.
Решту два шматочки вона демонстративно поклала своєму чоловікові та Максиму. Олені ж дісталася зморщена сосиска.
— Пригощайся, Оленко, — з єхидною посмішкою сказала свекруха. — Ти ж так куштувати хотіла. Сосиски свіжі, вищого ґатунку, спеціально для вас тримала.
Олена повільно поклала виделку на стіл. Втома, голод і образа злилися в один важкий клубок, який підступив до горла.
— Дякую, Тамаро Василівно. Дуже «смачний» шашлик. Особливо після того, як ми заробили його власним потом.
— Тобі знову щось не подобається? — здивовано підняла брови Катруся. — Олено, ну чого ти вічно незадоволена? Мама ж старалася, стіл накрила.
— Старалася? — Олена підвелася з-за столу. — Твоя мама, Катрусю, скликала нас сюди, як рабів, щоб ти приїхала на все готове і з’їла те м’ясо, про яке нам вуха прожужали. Нам не шкода допомогти, нам огидна сама брехня.
Максим теж підвівся, відсуваючи тарілку.
— Дякуємо за вечерю. Ми повертаємося в місто.
— Куди це ви? — закричала Тамара Василівна. — А посуд хто мити буде? А картоплю назад у погреб занести? Максим, ану сядь! Ти підкаблучник, чиєю головою ти думаєш?
— Своєю, мамо. І мені прикро, що ти вважаєш нас дурнями, яких можна заманити шматком м’яса на безкоштовні роботи. Наступного разу, коли захочеш влаштувати «барбекю», шукай інших робітників.
Вони йшли до машини під крики Тамари Василівни про «невдячних дітей» та «зіпсоване свято».
Катруся лише зневажливо знизувала плечима, накладаючи собі салат, який Олена кришила власними втомленими руками.
Всю дорогу до міста в машині панувала тиша. Образа від цієї вечері міцно засіла в горлі Олени.
Вони з Максимом розуміли: допомога батькам — це святе, але коли замість поваги й чесності отримуєш хитрість та маніпуляції, щось у стосунках ламається назавжди.
І цей «шашлик» вони не забудуть ще дуже довго.
Минув місяць, але осад від тієї злощасної поїздки на дачу так і не минув. Олена повністю занурилася в роботу, намагаючись витіснити неприємні спогади стукотом швейної машинки. Максим став ще більш мовчазним.
З матір’ю він з того дня спілкувався лише короткими фразами по телефону, сухо відповідаючи, що в них усе гаразд. Тамара Василівна, відчуваючи, що перегнула палку, але принципово не бажаючи визнавати провину, обрала тактику «ображеної сторони». Вона не дзвонила першою, чекаючи на каяття сина.
Розв’язка наступила суботнього ранку, коли Олена нарешті мала законний вихідний. Дзвінок у двері розірвав ранкову тишу. На порозі стояла Тамара Василівна.
У руках вона тримала величезну торбу, з якої стирчало бадилля ранньої моркви, а знизу проступали характерні чорні плями від свіжої землі.
— Ну, привіт, коли не шуткуєте, — замість привітання мовила свекруха, без запрошення проходячи в коридор і ставлячи важку торбу просто на чистий килимок. — Привезла вам ось. Картопелька ваша, яку ви копали. І морква, і цибулька. А то ж пропаде все, а ви там у місті голодуєте, хімію всяку купуєте.
Олена, яка вийшла в коридор у халаті, глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій.
— Доброго дня, Тамаро Василівно. Дякуємо, звісно, але могли б попередити. Максим ще спить після чергування.
— Ой, та знаю я, як він спить, — відмахнулася свекруха, по-хазяйськи проходячи на кухню. — Я власне до тебе, Олено. Треба поговорити. Бо син через твої гонори рідну матір забув. Ходить як сич, слова не витягнеш. Скільки можна ображатися на порожньому місці?
Олена зайшла слідом і сіла навпроти неї за стіл.
— На порожньому місці? Ви вважаєте, що обдурити нас, запрягти в роботу на цілий день, голодних, а потім виставити винними перед Катрусею — це порожнє місце?
— Та що ти мені тією Катрусею щодня тичеш! — спалахнула Тамара Василівна, стукнувши долонею по столу. — Катруся — гостя! Вона рідко приїжджає. А ви свої, домашні. Кому ж мені ще довіряти роботу, як не вам? Я ж як краще хотіла — і діло зробили, і свіжого повітря ковтнули. Ну, не було того м’яса багато, то що, треба було скандал на все село влаштовувати?
— Справа не в м’ясі, Тамаро Василівно! — голос Олени зазвучав гучніше, хоча вона стримувала себе, щоб не перейти на крик.
— Справа у вашій неповазі. Ви звикли, що ми з Максимом ніколи не відмовляємо. Потрібен паркан — Максим їде і ставить. Потрібно сапати — я їду і сапаю. Але ви вирішили, що можна нами маніпулювати. Навіщо було брехати про відпочинок? Чесність — це єдине, чого ми просили.
— Чесність? — уїдливо перепитала свекруха. — А чесно з твого боку підбурювати мого сина проти мене? Він до шлюбу з тобою мені ніколи слова впоперек не сказав! А тепер дивиться вовком. Це ти його накрутила! Ти звикла у своєму ательє з багачками крутитися, от і вважаєш нас за селюків, яким важко підкоритися!
— Я нікого не накручувала, — спокійно, але з крижаним виразом обличчя відповіла Олена. — Максим — дорослий чоловік, і він сам бачить, як ви до нього ставитеся. Для вас є Катруся, яку треба пестити, і є Максим, який має працювати.
У цей момент на кухню зайшов Максим. Його обличчя було блідим, а погляд — рішучим. Він чув усю розмову від самого початку.
— Мамо, забирай свою торбу, — тихо, але вагомо сказав він.
Тамара Василівна остовпіла.
— Що ти сказав?
— Забирай торбу і їдь додому. Нам не потрібна ця картопля, за яку ми потім все життя будемо винні. Олена права. Якщо ти приїхала сюди знову звинувачувати мою дружину і виправдовувати свій обман, то краще не починай.
Я більше не поїду на дачу. І Олена не поїде. Потрібна буде допомога по господарству — наймай людей. А нас як безкоштовних наймитів для тебе більше не існує.
Тамара Василівна схопилася з місця, її обличчя йшло червоними плямами від обурення.
— Та як ти смієш? Я тебе народила! Я тебе виростила! Оце твоя подяка? На старість років мати від власного сина таке чує! Проміняв матір на… на спідницю!
— Я тебе люблю, мамо, але терпіти цей театр більше не буду, — відповів Максим, відкриваючи вхідні двері й указуючи на вихід. — Коли будеш готова спілкуватися з нами як із рівними, без хитрощів і маніпуляцій — тоді поговоримо. А зараз — вибач, мені треба відпочити після зміни.
Свекруха, важко дихаючи, підхопила свою торбу з овочами. З її очей мало не бризкали іскри. Вона подивилася на Олену з недобре:
— Добилася свого, зміюко? Розділила сім’ю? Ну чекайте, відгукнуться вам ще материнські сльози!
Двері за нею зачинилися з гучним гуркотом. На кухні запала тиша. Олена підійшла до Максима і міцно обняла його за талію, притулившись щокою до його грудей.
Він поклав підборіддя їй на голову і важко зітхнув. Обом було важко, але на душі вперше за довгий час стало легко. Вони нарешті захистили свої кордони, і хоча попереду на них чекала тривала холодна суперечка з родиною, цей іспит на міцність вони склали разом.
Галина Червона
