Свекруха вважалася загиблою, поки я не знайшла її в глухому селі. Правда, яку вона зберігала 20 років, виявилася важчою за обман мого чоловіка.
Гліб завжди казав, що його мати померла. Я вірила, доки випадковий дзвінок не зруйнував наше ідеальне життя. Виявилося, мій чоловік збудував кар’єру на брехні, кинувши матір у глухому селі. Я вирішила знайти її, щоб привітати з ювілеєм, але навіть не уявляла, яку сімейну таємницю мені доведеться розкрити.
— Знову робота? Глібе, вже десята вечора! Ти обіцяв, що ми подивимося фільм.
— Надю, вибач. Терміновий звіт, сама розумієш, — чоловік навіть не підвів голови від ноутбука, кинувши фразу через плече. — Завтра. Все завтра.
Я зітхнула, підтискаючи губи. Наше «завтра» тривало вже пів року. Відтоді як Гліба підвищили до начальника відділу, дім перетворився на філію його офісу. Я пройшла на кухню, щоб заварити чай, і почула, як він із кимось говорить по телефону. Голос був не діловим, а роздратованим, мало не зривався на крик.
— Я тобі сказав, грошей більше не буде! — сичав Гліб у трубку. — Годі мене шантажувати! Залиш її в спокої! Яке тобі діло до того, що було стільки років тому?!
Я завмерла біля дверей. З ким він так розмовляє? Про що, що було «стільки років тому»?
— Замовкни! — майже проричав Гліб. — Забудь цей номер. І дорогу до Соснівки забудь!
Соснівка… Дивна назва. Я тихо повернулася в кімнату, серце калатало. Брехня. Я відчувала її шкірою. Він кинув телефон на диван із такою силою, що той відскочив. Пройшов на кухню, налив склянку води тремтячою рукою і залпом випив. Він не дивився на мене, його погляд був скляним.
— Щось сталося, Глібе? — тихо спитала я.
— Нічого, — відрізав він різкіше, ніж слід було. — Просто… спам-дзвінки дістали. Шантажисти якісь.
Шантажисти. Він сам промовив це слово. Тієї ночі він довго вовтузився, а я чула, як він вставав і ходив по кімнаті, наче загнаний звір. Стало ясно: цей дзвінок витягнув на світ те, що він ховав дуже-дуже глибоко.
Вночі, коли він заснув, я пробралася в його кабінет. Що я шукала, я й сама не знала. Рука сама потягнулася до старої картонної коробки на антресолях, де він зберігав свої дитячі речі. Всередині, під стосом грамот за шкільні олімпіади, лежав пожовклий конверт.
У ньому була фотографія: молодий Гліб, років сімнадцяти, обіймає худеньку темноволосу жінку. На звороті кострубатим почерком: «Валюша і Глібушка. Проводи в місто. Серпень 1998 р.». Валюша… Валентина. Так звали його «загиблу» матір. А під фото лежав маленький аркушик, вирваний із блокнота: «Синку, пам’ятай, що б не сталося, я завжди тебе чекаю. Твій дім тут, у Соснівці, на Лісовій, 12.»
Серпень. Зараз був серпень. Річниця його від’їзду. І саме зараз хтось почав йому дзвонити, нагадуючи про минуле. Все збіглося.
Вранці я дивилася на чоловіка іншими очима. Ось він, мій коханий, успішний, турботливий Гліб, п’є каву і розмірковує про плани на вихідні. А в голові в мене стукало: «Соснівка. Лісова, 12. Валюша».
— Глібе, скажи, а ми ніколи не їздили на могилу до твоєї мами? — спитала я якнайневимушеніше, помішуючи ложечкою в порожній чашці.
Він завмер, і його обличчя на секунду стало чужим.
— До чого це? Я ж казав, її поховали в закритому містечку, де ми жили. Туди не потрапити. Та й що там робити? Минуло стільки років.
— Просто подумала… — я відвела погляд. Його реакція сказала мені більше, ніж будь-які слова. Він брехав. Нахабно, дивлячись в очі.
Рішення прийшло само. Я не буду влаштовувати сварку. Я не дам йому можливості знову обдурити мене, викрутитися. Я поїду туди сама.
Вдень, коли він поїхав на роботу, я почала діяти. Навігатор видав крихітну цятку на карті, не близько їхати від нашого дому.
Я зібрала невелику сумку: джинси, светр, кросівки. Взяла готівку. На кухонному столі залишила коротку записку: «Поїхала на кілька днів. Не шукай». Сіла у свою стареньку «Кіа» і виїхала з міста.
Дорога була довгою. Спочатку швидкісне шосе, потім вузька стрічка асфальту, яка зрештою перетворилася на розбиту ґрунтовку. Навколо стіною стояв ліс. Мені було самотньо, але думка про те, що я наближаюся до розгадки, надавала сил. Що я скажу їй, цій жінці? «Здрастуйте, я дружина вашого сина, який вас кинув і всім бреше, що ви померли»? Маячня.
Надвечір я в’їхала в Соснівку. Кілька похилених будиночків, зарослий ставок, тиша, яку порушував тільки гавкіт собак. Вулиця Лісова знайшлася одразу. Будинок номер дванадцять виглядав на диво доглянутим: новий паркан, свіжопофарбовані лиштви, герань на вікнах. Я заглушила мотор і кілька хвилин просто сиділа, не наважуючись вийти.
Зібравшись із духом, я вийшла з машини й підійшла до хвіртки. На подвір’ї, схилившись над клумбою з флоксами, стояла жінка. Невисока, худа, з коротко стриженим сивим волоссям. Вона обернулася на скрип, і я побачила те саме обличчя з фотографії. Тільки постаріле, зі зморшками, але з тими ж пронизливими темними очима.
— Ви когось шукаєте, дівчино? — її голос був спокійним, але настороженим.
— Здрастуйте. Я… я заблукала, — випалила я перше, що спало на думку. — Їхала до подруги в сусіднє село, навігатор зламався. Можна у вас води попросити?
Вона окинула мене уважним поглядом, затримавшись на моїх чистих міських кросівках і машині.
— Заблукала, значить? — у її голосі почулася усмішка. — Ну, проходь, раз так. Напою водою, бідолаху.
Всередині будинок був таким же охайним, як і ззовні. Пахло травами й піччю. На столі стояла ваза з польовими квітами. Господиня налила мені води з криниці в гранчасту склянку.
— Мене Надія звуть, — відрекомендувалася я.
— Валентина Петрівна, — кивнула вона. — То куди їхала, Надіє? В які краї?
— У Межиріччя, — збрехала я, згадавши назву сусіднього села на карті.
— Тоді тобі в інший бік треба було звертати, кілометрів за десять звідси, — вона дивилася на мене впритул, і мені здавалося, що вона бачить мене наскрізь. — Відпочинь трохи, а потім покажу дорогу.
Я не знала, що робити далі. Мій план був поганим. Я сиділа за столом у домі своєї свекрухи, яка не знала, хто я, і вдавала, що я випадкова туристка.
— А ви тут самі живете? — спитала я, щоб порушити мовчанку.
— Сама, — коротко відповіла вона. — Діти виросли, роз’їхалися. У них своє життя.
«Діти? — промайнуло в мене в голові. — Значить, у Гліба є ще брат або сестра?»
— Важко, мабуть, самій у такій глушині? — не вгавала я.
— Кому як, — знизала плечима Валентина Петрівна. — Мені тут добре. Тихо. Люди чужі не тиняються.
Остання фраза прозвучала явним натяком. Вона давала зрозуміти, що моя присутність тут небажана. Я допила воду й підвелася. Потрібно було йти і вигадувати новий план.
Я вирішила не виїжджати з села. Винайняла кімнату у сварливої баби Шури, чий будинок стояв на іншому кінці вулиці. Представилася художницею, яка шукає натхнення в сільських пейзажах. Баба Шура за скромну плату пустила мене й пообіцяла годувати «картоплею з городу».
Наступний день я провела, «малюючи» на березі ставка і намагаючись розговорити місцевих. Люди тут були неговіркими. На мої запитання про Валентину Петрівну відповідали односкладово: «травниця вона», «людина шанована», «минуле своє не любить згадувати».
Тільки продавщиця в крамниці, жвава тітка на ім’я Клава, виявилася більш балакучою.
— Петрівна-то? Ох, дівко, доля в неї важка, — знизила вона голос, простягаючи мені буханець хліба. — Чоловік її, Єгор, років із двадцять п’ять тому зник. Кажуть, із грошима колгоспними втік, велика сварка була. А вона залишилася, сина сама піднімала.
— Сина? — ахнула я.
— Ну так, Глібка. Хлопець тямущий виріс, розумний. Одразу після школи в місто поїхав, до інституту вступив. Відтоді тут майже й не з’являється. Кар’єрист. Матір, кажуть, покинув. Вона йому все життя присвятила, а він…
Клава махнула рукою. У мене всередині все похололо. Значить, справа не тільки в соромі за «просте» походження. Справа в батькові, в крадіжці, в ганьбі, від якої Гліб тікав усе своє життя.
— А зараз, у серпні, вона зовсім сама не своя стає, — додала Клава, знизивши голос до шепоту. — Ходить як у воду опущена. Щороку одне й те саме. Син-то її, Глібка, саме в серпні й поїхав багато років тому. Мабуть, усе чекає на нього. Хоч і вигляду не подає. Серце материнське, воно не камінь.
Слова Клави влучили в саму точку. Серпень. Річниця його від’їзду. Тепер усе сходилося: і дата на фотографії, і таємничий дзвінок, і паніка Гліба. Це не просто місяць, це час, коли старі образи починають згадуватися.
Увечері завібрував мій телефон. Гліб. Десять пропущених. Я скинула виклик. За хвилину прийшло повідомлення: «Надю, де ти? Я з глузду їду. Повертайся, поговоримо».
«Поговоримо? — гірко посміхнулася я. — Про що ти хочеш поговорити, Глібе? Про те, як ще раз мені збрехати?» Я вимкнула телефон. Зворотного шляху не було. Я мусила дізнатися все до кінця.
Наступного дня я знову пішла до будинку Валентини Петрівни. Цього разу я вирішила діяти прямо. Годі ігор. Коли я підійшла до хвіртки, то побачила біля будинку чорний «Мерседес» Гліба. Серце ухнуло вниз. Він знайшов мене.
Двері будинку були прочинені, звідти долинали крики. Це був Гліб.
— Навіщо ти це робиш? Навіщо ти їй усе розповіла? — кричав він. Я зрозуміла, що мова про мене.
— Я їй нічого не казала, Глібе. Вона сама приїхала, — голос Валентини Петрівни був утомленим, але твердим.
— Сама? І ти повірила? Це все він! Це твій двоюрідний братик ненаглядний її підіслав! Вирішив домучити мене!
Я ввійшла в дім. Гліб стояв посеред кімнати, червоний, скуйовджений. Валентина Петрівна сиділа на стільці, зчепивши руки на ногах. Вони обоє витріщилися на мене.
— Це правда, Глібе? — тихо спитала я. — Твоя мама жива. А ти мені брехав. Усі ці роки.
— Надю, я все поясню! — він ступив до мене, але я відступила. — Це не те, що ти думаєш! Ти мусиш поїхати! Негайно!
— Нікуди я не поїду! — мій голос задзвенів від образи. — Я хочу знати правду! Чому ти кинув свою матір? Соромився її? Соромився, що ти з села, а не з професорської родини, як ти всім розповідав?
— Та що ти розумієш! — зірвався він. — Ти нічого не знаєш! Про мого батька, про це прокляте місце! Я зробив усе, щоб вирватися звідси! Усе! І заради тебе в тому числі! Щоб у тебе було все найкраще!
— Ціною брехні? Ціною зради власної матері? — сказала я у відповідь. — Такою ціною мені нічого не треба!
— Годі! Обоє! — раптом різко сказала Валентина Петрівна. Вона встала, і в її очах була така сталева рішучість, що ми обоє замовкли. — Досить брехні. Час розповісти все. Сідай, Надіє. І ти, Глібе, теж сядь і слухай.
У кімнаті повисла тиша. Валентина Петрівна підійшла до вікна й кілька секунд дивилася на подвір’я. Потім вона обернулася, і її обличчя було схоже на сувору й сумну маску.
— Гліб не кидав мене, Надіє. Це я змусила його поїхати. І змусила брехати, — почала вона рівним, беземоційним голосом. — Я наказала йому забути дорогу сюди й сказати всім, що я померла.
Я приголомшено подивилася на Гліба. Він сидів, опустивши голову, і мовчав.
— Його батько, мій чоловік Єгор… Він не був поганою людиною. Але слабкою. Коли в дев’яностих колгосп розвалювався, усі тягли хто що міг. А він був бухгалтером. Його підставили, повісили на нього нестачу величезних грошей. Погрожували в’язницею. І він злякався. Утік. А гроші ті… він їх сховав. Не для себе. Він хотів, щоб Гліб зміг поїхати, вчитися, стати людиною.
Вона перевела подих.
— Коли Єгор зник, на мене почався тиск. І з боку міліції, і з боку тих, хто його підставив. Вони думали, я знаю, де гроші. Я жила як на пороховій бочці. Єдине, чого я хотіла — щоб Гліб поїхав подалі від цього бруду. Щоб він почав життя з чистого аркуша, без тавра «сина злодія». Я взяла з нього слово, що він ніколи не повернеться й нікому не розповість про свою сім’ю. Це було моє рішення. Мій хрест.
— Але… шантаж? Телефонний дзвінок? — прошепотіла я.
— Це мій племінник, двоюрідний брат Гліба, — зітхнула Валентина. — Він єдиний, хто здогадувався про гроші. Єгор перед втечею залишив мені документ, стару облігацію, за якою можна було отримати щось на кшталт компенсації. Копійки, але племінникові й цього вистачило, щоб почати шантажувати Гліба. Він думав, що за цим папірцем ховаються великі гроші.
Гліб підвів на мене очі. У них стояли сльози.
— Я хотів захистити тебе, Надю. Від усього цього. Від свого минулого. Я був упевнений, що чиню правильно. Виконував волю матері. А вийшло… вийшло, що я обдурив найближчу мені людину. Тебе. Вибач мені.
Він не виправдовувався. Він просто констатував факт. І в цей момент я побачила не успішного топ-менеджера, а того самого сімнадцятирічного хлопця з фотографії, який виїжджав із рідного дому назавжди, забираючи з собою непідйомний тягар сімейної таємниці.
Ми проговорили до пізньої ночі. Вперше за багато років Гліб і його мати говорили чесно. Про страх, про сором, про самотність. Я сиділа поруч, більше не суддя, а просто слухачка, і розуміла, як усе складно й неоднозначно в цьому житті. Немає простого «чорного» і «білого».
Валентина Петрівна дістала зі скриньки ту саму облігацію й віддала її Глібу.
— Віддай йому, — сказала вона. — Нехай забирає. Мені нічого не треба. Моє головне багатство — це те, що мій син виріс гідною людиною. А ти, — вона подивилася на мене теплими очима, — ти в нього хороша, Надю. Жвава. Справжня.
А наступного дня був її ювілей. Ми не влаштовували пишного святкування. Купили в крамниці торт, я нарвала в полі букет волошок. Ми сиділи за столом утрьох. І це було найсправжнісіньке, найчесніше сімейне свято в моєму житті.
Коли ми з Глібом виїжджали, Валентина Петрівна обійняла нас обох.
— Приїжджайте, — сказала вона просто. І в цьому слові було ціле життя.
Усю дорогу до Києва ми мовчали. Кожен думав про своє. Світ не перевернувся, але тріснув, змінився назавжди. Я дивилася у вікно на дерева, що пролітали повз, і думала про нас. Про Гліба. Про себе.
Він зупинив машину біля нашого під’їзду й повернувся до мене. Його обличчя було втомленим і спустошеним.
— Надю… я зрозумію, якщо ти… якщо ти не зможеш мене пробачити.
Я подивилася на нього. На свого чоловіка. Людину, яку, як мені здавалося, я знала. А виявилося — не знала зовсім. Людину, яка скоїла помилку, намагаючись захистити своє право на щастя. Людину, яка брехала мені з любові й страху. Чи зможу я жити з цією новою правдою? Чи зможу я знову довіряти йому? Я не знала відповіді.
Чи зможе Надія пробачити чоловіка і зберегти сім’ю після розкриття такої глибокої таємниці?
