Свекруха вирішила дачу подарувати доньці, і думала, що працювати на ній будемо ми з чоловіком.
Чай у домі свекрухи завжди був несмачним. Занадто міцний, з якимось присмаком старого заварювального чайника, який мили тільки на великі свята. Олена пила його десять років маленькими ковтками, щоб не скривитися. Сиділа на табуретці з протертим сидінням і дивилася, як чоловік ріже хліб.
Марія Степанівна, суха й підтягнута, навіть у неділю не знімала свого незмінного халата в квіточку, розливала чай по кухлях з таким виглядом, наче вершила таїнство. Сьогодні вона була особливо урочиста. Олена відчувала це спиною.
— Ну що, діти, — почала свекруха, присідаючи на край стільця, — треба нам одне питання вирішити. По-родинному.
Олена переглянулася з Ігорем. Той миттю втупився поглядом у стіл.
— Я тут подумала, — продовжувала Марія Степанівна, — дачу свою хочу на Світлану переписати. Дарувальну оформити.
Олена завмерла. Кухоль у руках став гарячим, але вона не могла поставити його на стіл, щоб не видати тремтіння.
— Навіщо, мамо? — глухо спитав Ігор, не підводячи очей.
— А тому, — голос свекрухи став твердішим, — Світлані самій важко. Чоловіка нормального немає, усе якісь недолугі навколо в’ються. А у неї ні кола, ні двора. А ви з Оленою й квартирою забезпечені, і машина є. Молоді, здорові, ще собі збудуєте. А Світлані це як посаг буде.
Олена поставила кухоль. Чай плеснувся через край, залишивши на клейонці темну пляму.
— Маріє Степанівно, — голос в Олени сів, довелося відкашлятися, — ми цю дачу десять років підіймали. Кожен кущ там я своїми руками садила.
— А чиїми ж? — перебила свекруха, й очі її стали маленькими, колючими. — Моїми, що лише? Я вам фундамент залила, а ви вже добудовували. Вважайте, на всьому готовому жили. Нічого зараз ділити.
— Мамо, зачекай, — спробував втрутитися Ігор.
— А ти мовчи, — обірвала його мати. — Я не віднімаю, я дарую. Моя нерухомість, хочу — дарую. А ви, якщо рідні, повинні радіти. Світлана — сестра тобі.
Розмова була закінчена. Марія Степанівна підвелася й вийшла з кухні, даючи зрозуміти, що обговорення закрите. Олена дивилася на чоловіка. Він так само сидів, опустивши голову.
— Ігорю, — тихо сказала Олена.
— А що я зроблю? — буркнув він, не дивлячись. — Вона ж має рацію, її дача.
Олена хотіла закричати, але замість цього встала, акуратно зібрала зі столу немитий посуд і поставила в раковину. Руки тремтіли.
Удома вони не розмовляли. Олена лежала на дивані у вітальні, дивилася в стелю й слухала, як на кухні гримить посудом Ігор. Він завжди йшов на кухню, коли не знав, що сказати.
Уранці він зайшов до неї з чашкою кави. Поставив на журнальний столик, присів навпочіпки.
— Олено, заспокойся. Ну дача… Ну подумаєш. Ми справді нову збудуємо, коли діти виростуть.
Вона сіла на дивані.
— Ти не розумієш. Справа не в дачі. Річ у тому, що для твоєї матері ми завжди будемо чужими. Ми для неї — прислуга. Робоча сила. Ми вбухали туди всі гроші з весілля, пам’ятаєш? Мені твоя мати тоді сказала: «Вкладіться, це ваше буде». Я тобі ці дошки тягала, при надії була. Ти пам’ятаєш?
— Так, — поморщився Ігор.
— А Світлана жодного цвяха туди не вбила. Жодного разу не приїхала картоплю обкопувати. Натомість приїде тепер з подружками шашлики смажити й фото для соціальних мереж робити на ґанку, який я фарбувала.
— Олено, ну що ти починаєш? — Ігор устав, голос його зазвучав роздратовано. — Мама у віці, їй легше Світлані відписати, ніж з нами ділити. Ти завжди проти моєї родини!
— Проти родини? — Олена теж устала. — Я десять років намагаюся бути хорошою дружиною, невісткою, матір’ю. Я терпіла, коли твоя мати вирішувала, в який пологовий будинок мені їхати. Я терпіла, коли вона приходила без попередження й перевіряла, чи чисто у нас у шафах. А тепер я ще й дарувальну на свою дачу маю проковтнути?
Ігор зблід. Стиснув щелепи.
— Не чіпай матір. Вона хотіла як краще.
— Краще для кого? Для Світлани? Для себе? — Олена відчувала, як усередині все вирує, але голос звучав майже спокійно. — Для нас з тобою колись буде краще? Чи ми так і залишимося додатком до великої й дружної родини?
Він грюкнув дверима. Олена залишилася сама.
Через два дні заявилася Світлана. Впурхнула в квартиру з яскравим пакетом мандаринів, чмокнула Олену в щоку, скинула чоботи прямо посеред передпокою й улаштувалася на кухні, підібгавши під себе ноги.
— Оленко, ну ти чого образилася? — спитала вона, вправно очищаючи мандарин. — Через дачу, так? Ну ви чого, дорослі люди, а як діти. Мама сказала, що вона тепер моя. Ви ж розумієте, мені для статусу треба. Чоловіка пристойного привезти нікуди. А у вас і так усе є.
Олена дивилася на неї. Гарна, доглянута, з ідеальним манікюром, Світлана крутила в руках ключі від дачі.
— А працювати там хто буде? — спитала Олена.
— Так ви ж, — здивувалася Світлана. — Ігор — чоловік, он який здоровий. А ти на квіточках відпочиватимеш, тобі корисно на повітрі. Я ж не забираю, я господиня. А ви як жили, так і живіть.
Олена усміхнулася. Встала, вийшла в коридор, відчинила двері.
— Іди, Світлано. Мандарини забери.
Світлана надула губи, але сперечатися не стала. Підхопила пакет і пішла, цокаючи підборами.
Тієї ночі Олена не спала. Лежала на дивані й згадувала все по порядку. Як ховали її маму — Олені було двадцять три, вона тільки вийшла заміж. Свекруха тоді обняла її на поминках і сказала: «Нічого, тепер я тобі буду мамою. Тільки ти, Олено, слухайся мене». Як вона слухалася. Як погодилася їхати в той пологовий будинок, де у свекрухи була знайома медсестра. Проте все одно чергова бригада була іншою. Як через рік свекруха прийшла й заявила, що вони неправильно живуть, і що Олена чоловіка не тим годує. Як вона кожен Новий рік готувала стіл для всієї родини, а свекруха привозила свої пиріжки й казала: «Ну, Олено, вчися».
Олена дивилася на стіну. Образа була велика.
Уранці вона подзвонила подрузі Наталії. Вона працювала юристкою, завжди кудись бігла, але трубку взяла відразу.
— Наталю, привіт. Запитати хочу. Ситуація така.
Вона розповіла все. Про дачу, про дарувальну, про те, що будівництво тривало в шлюбі, але фундамент був старий, свекрухи.
— Слухай, — Наталія зашурхотіла паперами, — тут тонкий момент. Якщо вони оформлять дарувальну зараз — усе, ти нічого не доведеш. Але якщо ти можеш підтвердити, що ви вкладали свої гроші й свою працю, що це було спільне будівництво, можна через суд визнати право на частку. Особливо якщо є чеки, договори, хоч якісь папери, на ім’я Ігоря або твоє.
— Чеки… — Олена задумалася. — У мене десь у старій сумці тека була. Я всі квитанції збирала. Будматеріали, інструменти, навіть дошки.
— Знайди, — сказала Наталія. — І чоловіка не попереджай поки. Май на увазі.
Олена знайшла теку. Увечері перебирала пожовклі чеки, коли прийшов Ігор. Він був похмурий.
— Ти чого не спиш? — спитав він, побачивши світло на кухні.
— Папери дивлюся.
Він зазирнув через плече.
— Це чеки? Навіщо вони?
— Про всяк випадок, — спокійно відповіла Олена. — Раптом знадобляться.
Він хотів щось сказати, але передумав і пішов у кімнату.
Уранці за сніданком Ігор знову завів розмову.
— Мама дзвонила. Каже, треба на дачу їхати, картоплю садити. Сьогодні субота, з’їздьмо?
Олена допила каву, поставила чашку.
— Ні.
— У сенсі? — він здивовано підвів брови.
— У прямому. Я туди більше ні ногою.
Ігор почервонів.
— Олено, не вигадуй. Ну що за дитячий садок? Образилася й образилася. Поїхали, там справ багато.
— Ти не чуєш мене? — Олена дивилася йому прямо в очі. — Я сказала — ні. І ще скажу. Я подала на розлучення.
Ігор побілів так, що навіть губи стали сірими. Він дивився на неї, відкриваючи й закриваючи рота, як риба, викинута на берег.
— Ти жартуєш?
— Я ніколи не була такою серйозною.
Він схопився, перекинув стільця.
— Через дачу? Ти через якусь дачу вирішила родину зруйнувати?
— Ні, Ігорю. Через десять років. Через те що мене в цій родині ніхто ніколи не чув. Через те що для твоєї матері я — порожнє місце, а для тебе — зручна жінка, яка має терпіти й мовчати. Дача — це остання крапля. Не перша.
Він заметушився по кухні.
— Я зараз до мами поїду. Ми все вирішимо.
— Вирішуйте, — байдуже сказала Олена. — Мені все одно.
Він поїхав. Олена сіла на підвіконня, обхопила ноги руками й стала чекати. Чого — вона й сама не знала. Ігор влетів у материну квартиру, мов ураган. Марія Степанівна якраз поливала квіти на підвіконні.
— Мамо, — видихнув він, — Олена на розлучення подає. Через дачу.
Свекруха навіть не обернулася.
— Ну й ненормальна. Заспокоїться — повернеться.
— Ти не розумієш! — крикнув він. — Вона не повернеться. Я її знаю. Вона десять років терпіла, а якщо вирішила — усе.
Тут з кімнати вийшла Світлана, заспана, у халаті.
— Чого репетуєте? — позіхнула вона. — А, Оленка образилася? Ну й добре. Без неї впораємося.
Ігор подивився на сестру. На матір, яка так само стояла спиною й поливала фікус. І раптом його прорвало.
— Ви що, не розумієте? — загорлав він. — Через вас! Через тебе, мамо, і тебе, Світлано! Ви завжди лізли в наше життя! Ти, мамо, мені одружитися не давала, ти мені вказувала, як жити, ти Олену ображала роками! А ти, Світлано, тільки халяву шукаєш! Дача тобі потрібна? А працювати там хто буде? Я сам, чи що? Оленка має рацію — ми для вас робоча сила!
Марія Степанівна повільно обернулася. Обличчя її стало кам’яним.
— Як ти з матір’ю розмовляєш?
— А як з тобою розмовляти, якщо ти мою родину зруйнувала? — Ігор не міг зупинитися. — Якби не ти, ми б давно свою дачу збудували, а не у твоїй неволі працювали. Я син твій чи раб?
Світлана ляскала очима.
— Братику, ти чого? Ми ж родина.
— Яка родина? — гірко всміхнувся він. — Від мене дружина йде. У мене дітей заберуть. А ви тут зі своєю дачею.
Він вибіг з квартири, грюкнувши дверима.
Олена сиділа так само на підвіконні, коли в замку повернувся ключ. Зайшов Ігор. Вигляд у нього був розгублений. Він підійшов, сів поряд на підлогу, поклав голову їй на коліна.
— Пробач мені, — глухо сказав він. — Я все зрозумів. Тільки запізно.
Олена мовчала, гладячи його по волоссю.
— Я був у матері. Сварився з нею. Уперше в житті став на твій захист. Світлані все висловив. Вона, до речі, одразу здалася — каже, дача не потрібна, якщо через неї шлюб руйнується. А мати… мати мовчить.
— І що тепер? — тихо спитала Олена.
— Не знаю. Ти ж ідеш.
Вона зітхнула.
— Ігорю, я не хочу йти. Я хочу, щоб ти був. Справжній. Не мамин синочок, а мій чоловік.
Він підвів голову, подивився на неї.
— Я постараюся. Дай мені шанс.
— Шанс був десять років. — Олена вивільнилася, встала. — Але я зачекаю ще трохи. Поки що.
Вона пішла в спальню й зачинила двері.
Наступного дня Ігор кудись поїхав зранку. Повернувся за кілька годин, тримаючи в руках пухкий конверт.
— Це тобі, — сказав він, простягаючи його Олені.
Вона відкрила конверт. Усередині були документи. Дарувальна на дачу. На ім’я Олени.
— Як? — видихнула вона.
— У юриста був, у Наталії твоєї. Вона пояснила, що ми маємо право на половину, тому що будівництво тривало в шлюбі, а фундамент — це не вся дача. Я мамі сказав: або ми судимося, або ти віддаєш свою частку Олені, а ми беремо на себе догляд за тобою. Вона не хотіла суду. Світлана теж заверещала, що їй чужа дача не потрібна. Загалом, ось. Це твоє. Точніше, наше. Але оформлено на тебе. На знак того, що я більше ніколи не дозволю себе використовувати.
Олена дивилася на папери. На печатку, на підпис свекрухи. І раптом їй стало легко. Наче гора з плечей впала.
— Ігорю, — сказала вона. — Ти розумієш, що мені це не потрібно?
Він отетерів.
— У сенсі? Ми ж через це…
— Ми через це мало не втратили одне одного. — Олена розірвала дарувальну навпіл, потім ще раз. — Мені не потрібна дача, де кожен кут просякнутий образами. Віддай її Світлані. Нехай учиться працювати. Або мамі залиште. А ми… ми збудуємо свою. Якщо захочеш.
Ігор дивився на неї, і в очах у нього стояли сльози.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Я хочу почати все спочатку. З нуля. Без старих боргів і образ. Ти зі мною?
Він підійшов до неї, обійняв міцно, уткнувся обличчям у плече.
— З тобою. Завжди.
На кухні закипів чайник. За вікном сяяло сонце. А на підлозі валялися клапті паперу — останнє, що пов’язувало їх з минулим.
