Свекруха вирішина навести лад у домі сина. Вона старалася, прибиралася, винесла все зайве, в тому числі й квіти. Тільки от у кактусі, що стояв на письмовому столі Михайла у кабінет, була заначка. Гроші свекруха випадково викинула у смітник.
Лєра стояла на порозі своєї ж кухні, відчуваючи себе гостей у чужому домі. Повітря було густим, як кисель. Від запаху дешевого освіжувача «Морська хвиля», яким свекруха Марфа Семенівна старанно витравлювала всі аромати будинку, особливо ранкову каву Лєри. Головний же удар припав на підвіконня.
Квіти ще вчора буйно цвіли, а сьогодні вигляд був у них не дуже. Лише на одному підвіконні вазон як трофей, гордо височів потворний запилений кактус у пластиковому горщику. Особистий кактус Марфи Семенівни.
— Квіти у спальні — до розладу, — повчала свекруха, витираючи ганчіркою вже блискучу стільницю. Її рухи були різкими й переможними. — А цей колючий — взагалі енергетичний вампір. Я, Лєрочко, життя прожила. Я знаю, ви молоді, недосвідчені. Ось я й приїхала навести порядок.
«Навести порядок»? Ці слова висіли в повітрі з самого ранку, щойно ключ повернувся у замку. Свекруха прибула з твердою місією поставити на місце невістку, яка, на її думку, занадто вільно поводилася з її сином Михайлом та його помешканням. Лєра працювала з дому дизайнером. Її творчий, трохи хаотичний затишок з книжками на дивані та скетчбуками на столі був для свекрухи символом безладдя.
Лєра не сперечалася, спостерігала, як зникали її дрібнички, як переставлялися меблі, як щіткою свекруха вискрібала невидимий для неї бруд з кутів. А коли дісталася до квітів, Лєра лише стиснула руки в кишенях домашніх штанів і зітхнула, глибоко, тихо, йдучи в себе. Це зітхання не ознакою капітуляції, а клапаном, що випускав пару, щоб стриматися.
Лєра бачила, як свекруха переможно хмикнула, шпурнула її улюблений фікус, подарунок Михайла, у сміттєвий пакет. «Нехай вчиться», — читалося в кожному русі свекрухи. Особливо свекруху дратував старий кактус у глиняному горщику, що вже 6 років стояв на письмовому столі в кабінеті. Колючий, кривий, він абсолютно не вписувався в її нову концепцію стерильного порядку.
— І цю заразу нащо тримати? — проворчала вона, хапаючи його. — Заважає пилитися, тільки місце даремно займає.
— Марфо Семенівно, це Мішин, — почала Лєра.
— Що, Мішин? Дурниці. Чоловікові не до кактусів. Справи у нього серйозні, — відчеканила свекруха і засунула горщик у той же сміттєвий пакет, начебто це був не живий, хоч і колючий організм, а сміття.
Лєра знову зітхнула. Цього разу в її зітханні промайнула ледве вловима нота, не те щоб тривоги, а скоріше дивного передчуття. Жінка глянула на годинник. До повернення чоловіка залишалося 6 годин переустрою світу свекрухи. До вечора квартира перетворилася до невпізнання. Вона стала чужою, холодною, вилизаною, незручною. Але свекруха сяяла. Вона накрила на стіл, приготувавши Мішин улюблений неймовірно жирний борщ, який Лєра не варила принципово, стежачи за його здоров’ям.
Все було готове до тріумфу. Вона доведе синові, як має виглядати справжня турбота. Ключ клацнув у замку рівно о 8-й. Міша увійшов стомлений з сумкою у руці. Його зустрів неприродний блиск паркету та могутня хвиля освіжувача.
— Мамо, ти що тут робиш? — здивувався він, цілуючи її в щічку.
— Порядок наводила, синочку. Подивись, як тепер чисто, красиво, — свекруха повернула його за плечі, демонструючи результати праці.
Міша окинув поглядом кімнату. Його погляд ковзнув по порожніх підвіконнях, по неприродно рівних диванних подушках. Він зустрівся з очима Лєри, яка мовчки сиділа у кріслі з чашкою чаю. В її погляді він прочитав втому і ще щось, чого не міг зрозуміти.
— Квіти? А куди поділися квіти? — запитав він.
— Я цю дрянь викинула, — весело відгукнулася свекруха. — Повітря вони псують, та й пил на них. Я тобі свій привезла, цілющий. — І свекруха вказала на свій кактус. Міша зблід. Він не став питати про фікус або пеларгонію. Його погляд спрямувався в бік кабінету.
— Мамо, а ти в кабінет не заходила?
— Я усе там вимила, витерла, і той твій колючий бур’ян на столі прибрала. Зовсім він тобі, синочку, не до лиця. Не солідно.
Міша, не дослухавши, великими кроками пройшов у кабінет. Свекруха, сяючи, поплелася за ним. Лєра повільно підвелася й пішла за ними. Міша стояв посеред бездоганно чистого кабінету, і його погляд метався по столу, по полицях, по вікну.
— Де він? — Голос його був низьким, стисненим.
— Та кажу ж тобі, викинула. Сміттєвий пакет на смітник віднесла ще вдень. Чого ти так, синочку? Кактус він і є кактус. Купиш новий.
— В якому смітнику?! — крикнув Міша. І від його крику навіть свекруха відсахнулася. Вона ніколи не чула, щоб її стриманий спокійний син так кричав.
— В нашому, надворі, контейнер сірий, Мішенька, а що таке? Через якогось горщика?
— Це був не якийсь горщик. — Міша схопився за голову. — Там… там була заначка. Моя заначка. 26 тисяч гривень, на нову машину, яку я Лєрі на ювілей хотів подарувати. В конверті, в целофані, в землі.
Повисла тиша. Сяюче обличчя свекрухи спершу вкрилося рум’янцем, потім стало восково-білим. Її губи безпорадно заворушилися. “Двадцять шість…”
— Ти що, з розуму з’їхав? В кактусі гроші зберігати? — вирвалося в неї, але вже без колишньої впевненості, з тремтінням у голосі.
— Що б ти не знайшла, мамо. Щоб ти не перетрушувала мої речі, як робила це завжди. Щоб був хоч один куток в моєму житті, куди ти не сунеш свій ніс. — Міша говорив стримано, але кожна фраза била, як батіг. — Я знав, що ти будеш прибирати, але не знав, що ти дійдеш до тотального знищення всього, що тобі не подобається.
Він різко розвернувся, схопив зі стільця куртку.
— Куди ти? — пискнула свекруха.
— На смітник. Хоч би горщик знайти.
— Контейнер, кажеш, сірий… його… його ще о п’ятій вечора повинні були вивезти, — пролепетала Лєра з порога, вперше за весь день вставивши слово.
Міша завмер, стиснувши куртку в кулаках. Він заплющив очі. Було ясно — надії нема. Сміттєвоз уже давно зробив свою справу. Він повільно повернувся до матері. В його очах стояла не просто злість, стояло відчуження, холодне розчарування й гіркота.
— Вітаю, мамо. Ти показала, хто тут господиня. Ти знищила не тільки Лєрині квіти, які вона роками вирощувала. Ти знищила мою довіру, і ти вкрала в мене, в нас, велику суму грошей і мрію про подарунок. Ласкаво просимо до мого ідеально чистого дому.
Свекруха захиталася. Її перемога обернулася поразкою. Вона хотіла виставити Лєру марнотратною й легковажною, а тепер сама виглядала вандалом і злодійкою в очах сина. Вона хотіла довести свою вищість, а відштовхнула його на роки.
— Я… я не знала, — почала вона.
— У тому-то й річ, мамо, — обурився Міша. — Ти ніколи не знаєш і не питаєш. Ти завжди права. Ти завжди краще знаєш, як нам жити. Ну ось, насолоджуйся результатом.
Він вийшов із кабінету, важко опустився на диван у вітальні й уткнувся обличчям у долоні. Лєра мовчки принесла йому склянку води. Їхні погляди зустрілися, і цього разу він прочитав в її очах не докір, а розуміння й навіть частку того самого дивного сумного передчуття, яке помітив раніше.
Свекруха залишилася стояти в кабінеті. Маленька, раптом сильно постаріла. Її царство тривало менше доби й закінчилося повною поразкою. Вона дивилася на порожнє місце на столі, де стояв бур’ян. Вона викинула не кактус, вона викинула сина зі своєї картини світу, де вона була головною режисеркою, і зворотньої дороги, судячи з його очей, не було.
Минуло хвилин десять важкої мовчанки. Свекруха, не дивлячись ні на кого, вийшла в передпокій, стала мовчки тремтячими руками збиратися, наділа пальто, зав’язала хустку. Міша не поворухнувся. Лєра вийшла в передпокій і мовчки спостерігала.
— Я… я, мабуть, поїду, — тихо сказала свекруха, не підводячи очей. У її голосі не залишилося й сліду від ранкової переможної впевненості. Тепер це був голос зламаної, наляканої жінки.
— Так пізно? — автоматично запитала Лєра. Без тіни злорадства, швидше за звичкою. — Так, електричка ще є. Мені… мені тут не місце.
Свекруха відчинила двері й вийшла, не попрощавшись.
Лєра повернулася до вітальні, сіла поруч із чоловіком, обійняла його за плечі.
— Прости, — хрипко сказав він. — Я мав попередити тебе, сховати… але я аж ніяк не міг подумати, що вона… що вона отак, до самого горщика…
— Ніхто не міг цього передбачити, — тихо відповіла Лєра. — Гроші шкода, звичайно, але це лише гроші. Їх можна заробити знову. Та забудь про машину. Мені вона не потрібна. Мені потрібен дім. Наш дім.
Він подивився на порожні підвіконня, на вилизаний до стерильності інтер’єр.
— Який тут уже дім, казарма.
— Підвіконня ми заселимо наново, — сказала Лєра з легкою усмішкою. — А знаєш, що найіронічніше? Що вона викинула все, але залишила свій кактус, той самий цілющий. Він тепер єдиний володар підвіконь.
Міша хмикнув, і в цьому хмиканні вперше за вечір пробився слабкий відгомін звичайного домашнього сміху.
— Викинемо його завтра.
— Ні, — несподівано сказала Лєра. — Залишимо. Нехай стоїть, як нагадування.
— Угу. Про те, як моя мама спалила всі мости.
— Про те, що будь-яка влада рано чи пізно закінчується, і що найміцніші фортеці іноді будуються не з порядку й контролю, а з довіри, яку, на жаль, дуже легко викинути разом зі старим горщиком.
Лєра встала, підійшла до вікна, погладила поверхню підвіконня.
— А про заначку я дещо підозрюю. Ти ж не найоригінальніший. Пам’ятаєш стару банку з кавою на верхній полиці?
Міша здивовано підвів на неї очі.
— Ту, яку ми роками не відкривали. Саме там, в глибині, зарита банка з моєю заначкою на відпустку, про яку ти мріяв. Теж 15 000. Правда, не гривень, а євро. Просто я теж хотіла зробити сюрприз.
Міша дивився на неї, і поступово лід в його очах танув, змінюючись подивом, теплом і якоюсь новою, ще глибшою ніжністю.
— Так ми обидва таємно копили один на одного, ховаючи гроші в найбанальніших місцях.
— Здається, так. Мабуть, сімейна традиція. Просто моя банка з кавою виглядала менш підозріло, ніж твій колючий бур’ян.
Він засміявся цього разу по-справжньому і потягнув її до себе.
— А знаєш що? Мама в своєму прагненні все контролювати ненароком нас збагатила. Не грошима, а розумінням, наскільки ми ідіоти і наскільки ми підходимо одне одному.
А на підвіконні під холодним світлом вуличного ліхтаря самотньо темнів потворний кактус свекрухи. Він більше не здавався трофеєм. Він був схожий на маленький жалюгідний пам’ятник чужій поразці. Пам’ятник тому, як бажання панувати без розуміння і поваги призвело до тотального програшу. І Лєра, дивлячись на нього, знову зітхнула. Але цього разу це зітхання було легким, звільнюючим. Буря минула, і дім, хоч і спустошений, був знову їхній, спільний, справжній. Місце, де можна буде виростити нові квіти і, можливо, знайти нові, надійніші схованки.
