— Ти не можеш мати дітей! Навіщо ти така для мого сина! — голос свекрухи вдарив по вухах. Людмила стояла посеред кухні, тримаючи в руках медичну довідку, і відчувала, як земля йде з-під ніг.
Три роки. Три довгих роки вона терпіла докори Раїси Павлівни, її постійні натяки й порівняння з першою дружиною Ігоря. Але це… це переходило всі межі. Довідка тремтіла в її руках — звичайний документ із жіночої консультації, який вона забула в кишені халата. Свекруха знайшла його, коли прийшла без попередження й почала господарювати в їхній квартирі.
— Раїсо Павлівно, це наша з Ігорем справа, — Людмила намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло від образи.
— Наша? — свекруха пирхнула. — Та яке ж воно ваше, коли квартира на мене записана? Я вас тут з милості тримаю! Думала, онуків дочекаюся, а ти… Знати б раніше, ніколи б не дозволила Ігореві на тобі одружитися!
Людмила відчула, як до горла підкочує клубок. Так, квартира справді належала свекрусі. Після розлучення Ігоря з першою дружиною Раїса Павлівна викупила в неї частку, щоб син не залишився на вулиці. Відтоді вона не втомлювалася нагадувати про це при кожній зручній нагоді.
— Мамо, годі! — у дверях з’явився Ігор. Він щойно повернувся з роботи й застав кінець розмови. — Що ти собі дозволяєш?
— А що я такого сказала? — Раїса Павлівна миттю змінила тон на ображений. — Просто констатувала факт. Три роки минуло, а результату жодного. Може, проблема не в часі, а в твоєму виборі?
Ігор підійшов до дружини й обійняв її за плечі. Людмила відчула, як він тремтить ледь стримуючи емоції.
— Мамо, йди. Зараз же.
— Це ще що за тон? — свекруха випросталася, як кобра перед кидком. — Ти забув, у чиїй квартирі живеш?
— У нашій з Людою. Ми платимо комуналку, робимо ремонт, утримуємо це житло…
— На папері вона моя! — відрізала Раїса Павлівна. — І якщо ти будеш так зі мною розмовляти, можете шукати собі інший дах над головою!
Вона розвернулася й вийшла, голосно грюкнувши дверима. У квартирі зависла важка тиша.
— Людо, не слухай її, — Ігор притиснув дружину до себе. — Вона просто…
— Вона має рацію, — тихо сказала Людмила. — Ми справді живемо в її квартирі. І вона може вигнати нас будь-якої миті.
— Не вижене. Це просто слова.
Але Людмила знала — це були не просто слова. Раїса Павлівна звикла контролювати життя сина, і квартира була її головним козирем. Кожен візит перетворювався на нагадування про те, хто тут справжній господар. Свекруха могла прийти будь-коли, відчинити двері своїм ключем і почати переставляти меблі, викидати речі Людмили, які їй не подобалися, приносити свої фіранки та покривала.
Наступного ранку Людмила прокинулася з твердим рішенням. Вона більше не могла так жити. Образи, постійний контроль — усе це руйнувало їхнє сімейне життя. Потрібно було щось змінювати.
— Ігорю, давай знімемо квартиру, — запропонувала вона за сніданком.
— Людо, ти ж розумієш, що це дорого? У нас кредит за машину, платити залишилося пів року, ми не потягнемо, а знімати…
— Я знайду другу роботу. Буду брати замовлення додому, шити. Що завгодно, тільки давай підемо звідси.
Ігор задумливо помішував каву. Він розумів почуття дружини, але практична сторона питання йому не подобалася. Вони обоє працювали, але зарплати ледь вистачало на життя. Відкладати не виходило — усе йшло на їжу, одяг, медичні обстеження Людмили.
— Давай подумаємо, — ухильно відповів він. — Може, мама заспокоїться…
Але Раїса Павлівна не заспокоїлася. Навпаки, після тієї сварки її візити стали ще частішими й неприємнішими. Вона приходила з подругами, показувала їм квартиру, як свою власність, обговорювала при Людмилі, який ремонт вона зробить, «коли ці з’їдуть».
— А це кімната для онуків, — говорила вона, відчиняючи двері до кабінету Людмили. — Щоправда, поки тут усякий мотлох, але я це виправлю.
Людмила сиділа за швейною машинкою й удавала, що не чує. Вона взяла кілька замовлень і тепер шила вечорами, відкладаючи кожну гривню на майбутній переїзд.
— Ой, а це що, шиєш? — одна з подруг свекрухи зазирнула через плече. — Треба ж, хоч на щось придатна.
— Та яка з неї швачка, — махнула рукою Раїса Павлівна. — Так, аматорство. Перша дружина Ігоря, ота так — золоті руки були. І готувала, і шила, і дітей хотіла…
Людмила різко встала, мало не перекинувши стільця.
— Вибачте, мені треба відійти.
Вона замкнулася у ванній і довго плескала в обличчя холодну воду, намагаючись заспокоїтися. Так більше тривати не могло. Вона набрала номер Ігоря.
— Людо? Щось сталося?
— Твоя мати знову тут. З подругами. Обговорює, як облаштує квартиру, коли ми з’їдемо.
— Я зараз приїду.
— Не треба, Ігорю. Просто… подумай над моєю пропозицією. Про знімну квартиру.
Увечері, коли гості пішли, а Раїса Павлівна забралася геть, вони сіли обговорювати ситуацію серйозно. Ігор дістав калькулятор, почав рахувати доходи й витрати. Цифри не сходилися.
— Людо, навіть якщо ти будеш шити цілодобово, нам не вистачить на оренду нормальної квартири.
— Тоді знімемо кімнату. Або однушку на околиці.
— І жити в тісноті? Ми ж мріяли про дітей…
— Про яких дітей може йти мова, коли твоя мати ображала мене, що я не можу мати дітей? — Людмила не витримала, і сльози покотилися по щоках. — Ти думаєш, мені легко це чути? Думаєш, я не хочу дитину? Але як я можу завагітніти в постійному стресі?
Ігор обійняв її, почуваючись абсолютно безпорадним. Він любив матір, незважаючи на її характер, але й дружину любив також. Розриватися між ними ставало дедалі важче.
Тієї ночі вони майже не спали, обговорюючи варіанти. На ранок рішення, здавалося, було знайдено — вони візьмуть кредит і знімуть квартиру подалі від Раїси Павлівни. Нехай буде важко, зате спокійно.
Але вранці на них чекав неприємний сюрприз. На кухонному столі лежав листок, написаний знайомим почерком свекрухи: «Попереджаю офіційно — даю вам місяць на виїзд із моєї квартири. Р.П.»
Людмила перечитала записку кілька разів, не вірячи своїм очам. Ігор зблід.
— Вона не може…
Але Раїса Павлівна налаштована була снрйозно. За день прийшов офіційний документ — повідомлення про виселення. У свекрухи були всі права — квартира належала їй, а вони жили там без договору оренди, просто за усною домовленістю.
— Мамо, ти з глузду з’їхала? — Ігор увірвався до матері додому. — Ти хочеш вигнати рідного сина на вулицю?
— Я хочу, щоб ти отямився, — спокійно відповіла Раїса Павлівна, попиваючи чай. — Розлучися з цією і можеш повертатися. Я навіть наречену тобі пригледіла — дочку моєї подруги, молода, здорова.
— Мамо, та як ти можеш?
— А що такого? Перший раз, чи що? З Мариною розлучився й нічого, живий лишився. І з цією розлучишся. Тільки швидше вирішуй, бо залишишся й без квартири, і з цим тягарем на шиї.
Ігор дивився на матір і не впізнавав її. Жінка, яка виростила його, яку він вважав доброю й турботливою, перетворилася на сувору маніпуляторку.
— Я ніколи не розлучуся з Людою. Ніколи, чуєш?
— Тоді збирайте речі. Місяць уже пішов.
Ігор повернувся додому спустошений. Людмила зустріла його з несподівано спокійним обличчям.
— Я все чула. Вона дзвонила, хотіла зі мною поговорити. Запропонувала мені грошей, щоб я сама пішла від тебе.
— Що?
— Тридцять тисяч гривень. Сказала, що я маю зрозуміти — без квартири нам не вижити, а якщо я піду сама, то принаймні отримаю компенсацію.
Ігор сів на стілець і закрив обличчя руками. Його світ руйнувався. Мати, яку він обожнював, виявилася здатною на таке. Він почувався зрадженим, розчавленим.
— Людо, вибач мені. Вибач за все. За те, що дозволяв їй так із тобою поводитися. За те, що не захищав тебе.
— Не треба, Ігорю. Ти не винен у тому, яка в тебе мати.
Вони обійнялися й довго сиділи мовчки. Обидва розуміли — на них чекають важкі часи. Але відступати було нікуди.
Наступні дні пройшли в пошуках житла. Вони обдзвонили десятки оголошень, подивилися безліч варіантів. Усе впиралося в гроші — завдаток, оплата за два місяці наперед, комісія агентству. Сума виходила непідйомна.
— Є один варіант, — сказала Людмила, повернувшись із чергового перегляду. — Кімната в комуналці. Недорого, без завдатку. Господиня згодна зачекати з оплатою.
— Комуналка… — Ігор похитав головою. — Ми ж не студенти.
— У нас є вибір?
Вибір був. Вони почали пакувати речі. Раїса Павлівна з’явилася за тиждень до виселення — перевірити, як ідуть збори.
— Опам’яталися? — спитала вона з порога.
— Ні, мамо. Ми з’їжджаємо, як ти й хотіла.
— Я хотіла, щоб ти розлучився з цією… і повернувся додому.
— Це більше не мій дім.
Раїса Павлівна пройшла квартирою, оглядаючи свої володіння.
— Меблі залишите. Вона ж моя.
— Звісно, — спокійно відповіла Людмила. — Ми забираємо тільки особисті речі.
— І ключі не забудьте здати. Всі комплекти.
У день переїзду прийшли друзі Ігоря з роботи — допомогти перевезти речі. Раїса Павлівна стояла в дверях, спостерігаючи за виносом коробок. На її обличчі не було й тіні сумніву чи жалю.
— Коли отямишся, приходь, — кинула вона синові. — Але тільки сам.
Ігор пройшов повз, не відповівши. Людмила зупинилася перед свекрухою.
— Раїсо Павлівно, ви робите величезну помилку. Ігор — ваш єдиний син. Невже квартира й контроль важливіші за його щастя?
— Не тобі мене вчити. Іди вже, годі місце займати.
Комуналка зустріла їх запахом старості й чужого життя. Кімната була маленькою, з облізлими шпалерами й скрипучим полом. Сусіди — літня пара й дивнувата жінка з кішками — дивилися на них із цікавістю.
— Ну що, ласкаво просимо до нашого нового дому, — спробував пожартувати Ігор, але усмішка вийшла кривою.
Людмила поставила коробку на підлогу й озирнулася. Так, це було далеко від їхньої колишньої квартири. Але тут не було Раїси Павлівни з її вічними докорами й образами.
— Знаєш що? Мені тут подобається, — сказала вона. — Це наше. Нехай маленьке, нехай тимчасове, але наше.
Перші тижні були важкими. Звикнути до спільної кухні, до черги у ванну, до чужих людей за стіною виявилося непросто. Але поступово життя налагодилося. Людмила влаштувалася на другу роботу — в ательє, де платили більше. Ігор узяв підробіток — робив дрібний ремонт комп’ютерів вечорами.
Вони навчилися економити на всьому, але при цьому не почувалися нещасними. Навпаки, позбувшись постійного тиску свекрухи, Людмила немов розквітла. Нормалізувався сон, повернувся апетит.
Про Раїсу Павлівну вони не говорили. Ігор не дзвонив матері, та теж не шукала зустрічей. Тільки через спільних знайомих доходили чутки, що свекруха вже привела в квартиру ту саму «наречену» й знайомить її з родичами як майбутню дружину Ігоря.
— Нехай знайомить, — знизав плечима Ігор, коли Людмила розповіла про це. — Мені байдуже.
Але Людмила бачила, як йому важко. Зрада матері ранила його глибоко, хоча він намагався не показувати цього.
Минуло три місяці. Вони вже звикли до своєї комуналки, обжилися, навіть потоваришували з сусідами. Літня пара виявилася милими людьми, а дивнувата жінка з кішками — відомою в минулому художницею.
Одного вечора Людмила почувалася погано. Запаморочилося в голові, нудило. Ігор злякався, хотів викликати лікаря, але вона відмовилася.
— Просто втомилася. Завтра вихідний, відпочину.
Але наступного дня краще не стало. І через день теж. Ігор настояв на візиті до лікаря. Людмила неохоче погодилася, взяла направлення на аналізи.
Результати прийшли за три дні. Вона сиділа в коридорі поліклініки, тримаючи в руках листок, і не могла повірити своїм очам. Вагітність. Вісім тижнів.
Додому вона летіла на крилах. Ігор зустрів її в коридорі комуналки — він тільки повернувся з роботи.
— Ну що, все гаразд?
Замість відповіді Людмила простягнула йому аналізи. Ігор читав, і його очі ставали дедалі ширшими.
— Це… це правда?
— Правда.
Він підняв її на руки й закружляв у вузькому коридорі. Сусідка з кішками визирнула з кімнати.
— Що за шум?
— У нас буде дитина! — вигукнув Ігор.
— Ох, любі, вітаю! — розпливлася в усмішці сусідка. — Давно час! Ви ж така гарна пара!
Звістка облетіла всю комуналку. Літнє подружжя притягло домашнє варення «для майбутньої матусі», сусідка-художниця подарувала одну зі своїх картин «на щастя».
Увечері вони сиділи у своїй маленькій кімнаті й будували плани. Звісно, ростити дитину в комуналці буде складно, але вони впораються. Будуть копити на окрему квартиру, хай маленьку, хай на околиці, але свою.
— Знаєш, — сказала Людмила, притискаючись до чоловіка, — а адже твоя мати мала рацію в одному. У тій квартирі я справді не могла мати дітей. Надто багато негативу. А тут, у цій кімнаті, де немає нічого, крім нас двох і нашої любові, сталося диво.
— Не згадуй про неї, — попросив Ігор. — Вона зробила свій вибір.
Але доля розпорядилася інакше. За тиждень у двері їхньої кімнати постукали. На порозі стояла Раїса Павлівна. Вона дуже змінилася за ці місяці — схудла, змарніла, в очах з’явилася туга.
— Можна ввійти? — тихо спитала вона.
Ігор хотів зачинити двері, але Людмила зупинила його.
— Нехай зайде.
Раїса Павлівна озирнулася навсібіч, і на її обличчі відбився страх.
— Ви… ви справді живете тут?
— Як бачите, — сухо відповів Ігор.
— Але як же… Я думала, ви знімете нормальну квартиру…
— На які гроші? — усміхнувся Ігор. — Ти ж чудово знала наше фінансове становище, коли виганяла нас.
Раїса Павлівна опустилася на єдиний стілець. Вона виглядала загубленою й нещасною.
— Я прийшла… я хотіла… Ігорю, повертайтеся. Квартира порожня, мені самотньо.
— А як же твоя нова невістка? — спитала Людмила з цікавості.
— Яка невістка? — Раїса Павлівна махнула рукою. — Дурниці все це. Ніхто Ігоря не замінить.
— Мамо, ти вигнала нас. Назвала мою дружину… навіть повторювати не хочу. Пропонувала їй гроші, щоб вона від мене пішла. І тепер ти хочеш, щоб ми повернулися?
— Я була неправа, — насилу видушила свекруха. — Вибачте мені.
Людмила й Ігор перезирнулися. У словах Раїси Павлівни не було щирого каяття — тільки страх самотності й бажання повернути контроль над сином.
— Раїсо Павлівно, — м’яко сказала Людмила, — ми не можемо повернутися. Надто багато було сказано й зроблено. Але ви можете приходити в гості, якщо хочете. Ми не тримаємо зла.
— В гості? Сюди? — свекруха оглянула убогу кімнатку. — Та я не можу дивитися, як ви живете!
— Це наш вибір, — твердо сказав Ігор. — Ми тут щасливі.
— Щасливі? У цій дірі?
— Так, мамо. І знаєш що? У нас буде дитина.
Раїса Павлівна застигла. На її обличчі промайнула ціла гама почуттів — здивування, радість, досада, образа.
— Дитина… Але як же… Ти ж казала…
— Видно, проблема була не в мені, а в тій атмосфері, в якій ми жили, — спокійно відповіла Людмила.
Свекруха підвелася зі стільця. Її обличчя знову стало непохитним.
— Я оформлю квартиру на Ігоря. І на онука. Повертайтеся.
— Ні, — відрізав Ігор. — Ми не повернемося. І квартира нам не потрібна.
— Не дурій! Ти хочеш, щоб мій онук pic у комуналці?
— Наша дитина ростиме в любові та повазі. А де — у комуналці чи в палаці — не так важливо.
Раїса Павлівна дивилася на них і, здається, вперше по-справжньому бачила. Не маріонеток, якими можна керувати, а дорослих, самостійних людей, які зробили свій вибір.
— Ви пошкодуєте про це, — кинула вона, прямуючи до дверей.
— Можливо, — відповіла Людмила. — Але це буде наш вибір і наша відповідальність.
Свекруха пішла, так і не попрощавшись. Більше вона не приходила. Через знайомих вони дізналися, що Раїса Павлівна продала квартиру й поїхала до сестри в інше місто.
Минув рік. Людмила сиділа на лавочці у дворі, погойдуючи візочок. Їхній син — маленький Артем — солодко спав, прицмокуючи уві сні. Ігор влаштувався на нову роботу з гарною зарплатою, вони збирали на початковий внесок за іпотекою. Ще трохи, і в них буде своя квартира. Маленька, у новобудові на околиці, але своя.
— Людо! — Ігор махав їй від під’їзду. — Іди сюди, в мене новина!
Вона підкотила візочок до чоловіка. Він сяяв від радості.
— Пам’ятаєш, я розповідав про той конкурс у компанії? На найкращий проєкт?
— Звісно.
— Я виграв! І знаєш, який приз? Сертифікат на початковий внесок за іпотекою! Людо, у нас буде квартира!
Вони обійнялися просто там, біля під’їзду старої комуналки.
— Знаєш, — сказала Людмила, витираючи сльози радості, — я вдячна твоїй матері.
— За що? — здивувався Ігор.
— Якби вона не вигнала нас, ми б так і жили під її контролем. Не дізналися б, що можемо впоратися самі. Не стали б по-справжньому сім’єю. І Артемка б у нас не було.
Ігор кивнув. У словах дружини була правда. Той розрив звільнив їх. Дав можливість будувати своє життя, приймати свої рішення, нести відповідальність за свій вибір.
За півроку вони в’їхали в нову квартиру. Однокімнатна, з крихітною кухнею й суміщеним санвузлом, але своя. На новосілля прийшли всі сусіди по комуналці — вони стали справжніми друзями. Художниця подарувала ще одну картину, літнє подружжя — плед ручної роботи.
Коли гості розійшлися, Людмила й Ігор стояли біля вікна, дивлячись на вогні міста. Артем спав у своєму ліжечку — подарунок від колег Ігоря.
— Ми впоралися, — тихо сказала Людмила.
— Так. І знаєш що? Я ні про що не шкодую.
Десь там, в іншому місті, жила його мати. Жінка, яка обрала контроль замість любові, гордість замість сім’ї. Ігор іноді думав про неї, але без злості. Кожен зробив свій вибір і отримав те, що вибрав. Раїса Павлівна — свою свободу від «непотрібної» невістки. А вони — свою свободу від токсичних стосунків і можливість побудувати справжню сім’ю.
Артем заворушився уві сні й усміхнувся. Людмила підійшла до ліжечка, поправила ковдру. У цю мить вона точно знала — вони зробили правильний вибір. І нехай їхня квартира в сто разів менша за ту, з якої їх вигнали, зате тут живе любов. А це дорожче за будь-які квадратні метри.
