На той момент Юля розпродала майже все: вінтажні парфуми в неймовірних флаконах, найтонші шовкові хустки всіх відтінків зеленого. Чомусь бабуся найбільше любила саме зелений колір. У хід уже пішли статуетки: не тому, що вони були Юлі важливіші за парфуми та хустки, їх взагалі ніяк не застосуєш, хоча в цих хустках і парфумах, що пахли милом, вона теж себе не уявляла. Просто ціну хусток і парфумів було простіше визначити, а ці фігурки… Піди вгадай, скільки кожна з них може коштувати!
Звісно, Юля думала іноді про те, як її поведінку розцінює бабуся. Напевно, сидить на хмарі зеленого відтінку із запахом гальбануму й пилового ірису. По ліву руку дідусь, простий радянський фермер, по праву — Валерій Петрович, режисер театру, який закохався в бабусю на старості літ і зробив із неї справжню світську даму. Всі втрьох вони осудливо хитають головою:
— Ех, Юлю, бабуся так любила ці парфуми! Ну навіщо ти продала їх, тим більше цій штучній ляльці, що вона може тямити в справжніх парфумах?
Гроші були потрібні для батьків. І для життя, тому що зарплати вічно не вистачало. Бабуся спеціально написала заповіт на Юлю, знала, що мама квартиру прогавить. Але мама вважала, що це підступна Юля через її голову загарбала квартиру і тепер радіє. Нічого Юля не раділа.
Щоразу, відвідуючи маму, вона залишала на холодильнику гроші з продажу хусток і парфумів. Мама приймала їх як щось само собою зрозуміле. Прогулювала їх із батьком, влаштовувала скандал, іноді потрапляючи в хроніку соціальних мереж, дзвонила Юлі й просила про допомогу.
Одного разу Юля поцікавилася в бабусі:
— Чому мама й тато весь час сваряться?
Сваряться – слабо сказано, вони не сварилися – скандалили, втягуючи у свої розборки сусідів, родичів, викликаючи поліцію й швидку допомогу.
— Тому що любові в них немає, – відповіла бабуся, підтискаючи губи. – Те, що вони називають любов’ю, і не любов зовсім. Інстинкт.
Юля завмерла, забуваючи дихати: як і всіх інших дівчаток, любов її страшенно цікавила.
— А любов, дитинко, це коли ви заодно. Що б не трапилося. Ось у нас із дідом: він раз украв теля в колгоспі, так я його мало сковорідкою не пригріла. Діда твого, тобто. А потім ховала його в бані, коли голова перевірку запустив. Теля, тобто, не діда.
З бабусиної розповіді Юля нічого не зрозуміла. Але засвоїла одне: любов – це коли заодно. І вона теж хотіла так. Хотіла, щоб її любили, як любила хіба що бабуся: від батьків любові Юля так і не дочекалася, все життя вони дивилися або одне на одного, або крізь Юлю, вважаючи її прикрим непорозумінням, побічним ефектом їхнього африканського кохання.
Щоразу Юля помилялася, обираючи зовні зовсім несхожого на батька чоловіка, але на ділі виявлявся втіленням усіх його недоліків.
Першим був Юрко-однокласник. Кожного року він дарував Юлі на 8 березня дві листівки, підкреслюючи її особливість перед усіма іншими. У дев’ятому класі вони почали зустрічатися. Юрко приносив бляшані банки з напоями у рюкзаку, і вони йшли прогулювати уроки, тиняючись у торгових центрах і найближчих парках. Коли обоє завалили іспити, мати Юри прийшла до бабусі й влаштувала скандал:
— Ваша внучка збиває зі шляху істинного мого Юрочку!
— Та ваш Юрочка сам кого завгодно зіб’є! – обурилася бабуся.
— Що ви таке кажете! Юрочка – наївний хлопчик, а дівка ваша йому мізки запудрила!
Іспити Юля пересклала. Пішла до коледжу, де познайомилася з Генкою. Той був поетом із брудним довгим волоссям, який примудрявся здавати сесії, практично не відвідуючи навчальний заклад. Вони ховалися в маленьких кав’ярнях, де пили каву з однієї чашки на двох, він читав їй вірші, а вона розчісувала його волосся.
Коли Юлю підвіз до дому хлопець подруги на старих жигулях, Генка влаштував сцену ревнощів, якій могла б позаздрити мама Юлі: батько в цьому був добрий, примудряючись ревнувати її навіть до акторів, але до Генки йому було однак далеко, той цілу поему написав, де викривав усі Юлині принади.
— У ліфчику її поролону більше, ніж у матраці моєї бабусі! – написав він.
Із коледжу довелося піти. В іншому Юля довго прикидалася ботаном, навіть окуляри купила, щоб ні з ким не знайомитися: Генка сильно зачепив її самолюбство й розвінчав віру в любов. Але потім вона зустріла Вовку. Юля була на заняттях, коли мама подзвонила й повідомила, що бабусі нестало. Тоді Вовка відпоював її валер’янкою, викликав таксі й довіз до дому, не відходив ні на крок, анітрохи не лякаючись усього, що відбувалось навколо
— Я завжди буду з тобою! – обіцяв він.
У них із Вовкою все було добре. Роки зо два, поки він не придумав одружитися. Юля трохи ображалася, що Вовка ніяк не познайомить її з батьками, хоч ті жили в сусідньому місті, але коли він привіз її як наречену, вона зрозуміла, чому: їй дісталася класична свекруха, яка вважала, що не для того вона синочка ростила, щоб він дістався цій недостойній дівці.
Уже потім подруги говорили, що Юлі пощастило, що свекруха не знала про квартиру. Вовка був упевнений, що квартира залишилася матері Юлі, та поводилася на похороні як господиня: пересталяла меблі, розповідала, як усе тут обставить. А Юля не спеціально йому не казала, просто боялася, що він, як і мама, подумає, що вона навмисне бабусю підмовила.
Побралися вони після того, як Юля вступила в спадщину. Тому квартиру не довелося ділити при розлученні, хоча Вовка віддер плінтуси, які прибивав, а його мати зняла блакитні шпалери в квіточку, які Юля з Вовкою купили, взагалі-то, на весільні гроші.
— Подарунок був спільний! – кричала свекруха. – Я знайду, куди такі гарні шпалери прилаштувати, ти й так усе життя моєму хлопчику зіпсувала!
Цей шлюб і подальше розлучення додали Юлі розчарування в любові. Дедалі частіше вона дивилася на діточок, відчуваючи незнайоме щемливе почуття, але тут же згадувала своє дитинство, коли вона намагалася помирити батьків, не могла заснути від їхніх скандалів, шукала бодай крихту уваги, але не знаходила, поки бабуся не забрала її до себе, і вирішувала: ніяких дітей, не хоче вона, щоб вони жили так само.
Парфуми залишилися останні, від запаху якого сльозилися очі. Юля зробила фото й виклала на дошці оголошень, прикинувши попередньо за іншими, скільки за це можна просити. Накинула ще за вінтажність, але сумнівалася, що хтось вирішить купувати цю отруту. Хіба що, тарганів відлякувати.
Написали їй за годину. Молодий чоловік, судячи з аватарки, хоча, може, за нею ховається бабуся типу її бабусі, кому ще можуть знадобитися такі парфуми?
— Це точно оригінал?
— Не подобається, не беріть, – відповіла Юля. – Я не нав’язуюсь.
— Та я просто запитав. Мама підробку одразу розпізнає.
Все ж таки й справді молодий чоловік. Або не дуже молодий, може, фотографії сто років в обід.
— Бабусині ще. Мабуть, справжні, в ті часи ще не підробляли.
— Я беру.
Він приїхав сам, Юлі навіть не довелося бігти до метро, як завжди. Фотографія виявилася свіжою. Його усмішка й ямочка на щоці бентежили Юлю, але вона згадала про його маму й вирішила: це ми вже проходили.
Звали його Микита. Він базікав без упину, сміявся і, як здалося Юлі, залицявся. Дізнавшись, що вона працює менеджеркою в поліграфічній фірмі, сказав, що йому якраз треба дещо надрукувати, і стрельнув номер. Юля подумала: чому б і ні, не заміж же кличе? Ні, заміж вона точно не піде, а от на побачення… Все ж усмішка в нього була просто чарівна!
Радіючи тому, що вдалося позбутися смердючих парфумів і заодно розжитися грошима, Юля прихильно відповіла на його пропозицію випити кави, коли він написав їй наступного дня. І сама не зрозуміла, як за першою кавою пішла друга, третя, і якось непомітно Микита перебрався до неї в квартиру.
— Вперше без матері живу, – зізнався він. – Таке класне відчуття, наче крила за спиною!
Із мамою він Юлю теж не поспішав знайомити, і це напружувало. Але Юля пам’ятала минуле знайомство, коли свекруха зневажливо оглядала її сукню й робила зауваження, що Юля неправильно тримає виделку, а Вовка шипів на вухо, що він же просив одягнутися пристойніше і не ганьбити його, і знайомитися з мамою Микити не поспішала. До того ж заміж він її й не кликав начебто.
— У п’ятницю мама приїде, – недбало повідомив він якось. – Хоче подивитися, кому віддає свого дорогоцінного хлопчика.
— Просто флешбеки якісь, – похмуро відповіла Юля.
— Ти про що?
— Та так. І що, як мені готуватися?
— Навіщо готуватися? Ну, хіба що вечерю можна забабахати. Мама в мене любить поїсти, але сама готує просто огидно.
— І що вона любить?
— Та просте все. Борщ, вінегрет, шарлотку. Умієш?
— Звісно.
— Тільки це… Борщ без капусти, від неї живіт болить, вінегрет без огірків. У шарлотку грецьких горіхів додати. Ну, в кафешках вона так просить, принаймні.
Юля непогано готувала, тож хвилювалася не сильно. Але хвилювалася: хотілося цього разу сподобатися, хотілося вже заміж і дітей, ховати теля в бані, а не викликати поліцію.
У п’ятницю він кілька разів запитав про вечерю: борщ без капусти, вінегрет, пиріжки з яблуками.
— Сподіваюся, ти не забула про солоні огірки? – запитав він.
— Так, – неуважно відповіла Юля. – Звісно, я поклала огірки.
Він так подивився на неї, що стало ясно: їх чекає провал.
— Мама ненавидить солоні огірки! Я ж казав…
Миска з вінегретом зранку настоювалася в холодильнику. Поставивши миску на стіл, Юля почала діставати виделкою один шматочок солоного огірка за одним. Микита взяв другу виделку й теж виколупував їх, відправляючи собі до рота.
До приїзду його мами встигли. Вона виявилася огрядною й такою ж галасливою, як і Микита. Усмішка в неї була чарівна, і ямочка на щоці, як у нього, тільки з іншого боку.
— Як смачно пахне! – зраділа вона.
Від неї пахло зовсім несмачно: горілими шинами, Юля одразу впізнала запах тих парфумів.
У підсумку вечеря пройшла майже ідеально: мама хвалила Юлину страву й говорила, що син потрапив у надійні руки. Один шматочок огірка Юля все ж пропустила, але Микита вчасно це помітив: відволік маму, а Юля спритно підчепила його виделкою й з’їла. Це була перемога. І, здається, любов цього разу була справжня. Як у бабусі.
