Пиловий запах старої квартири на Подолі зустрів Світлану ще в тамбурі. Вона прийшла за своїм дитячим фотоальбомом і тими самими порцеляновими слониками, які мама збирала все життя. Але щойно ключ повернувся у замку, вона зрозуміла: щось не так.
У вітальні, серед стопок старих газет, сидів незнайомий чоловік у сірому костюмі з портфелем. Батько, Ігор Петрович, урочисто підписував якийсь папірець.
— Світлано? Ти чого так рано? — Батько навіть не підвів очей.
— Тату, я ж казала, що заїду. А це хто? У нас пограбування за розкладом чи ти вирішив продати антикваріат?
— Це нотаріус, — сухо відрізав батько.
— Нотаріус? У неділю? Тату, тобі сімдесят п’ять, а не дев’яносто п’ять. Ти що, вирішив замовити пам’ятник за життя?
Нотаріус кашлянув, ховаючи документи в папку.
— Я вже закінчив, Ігоре Петровичу. Всі формальності дотримано. До побачення.
Коли двері за гостем зачинилися, Світлана скинула туфлі й пройшла в центр кімнати, склавши руки.
— Ну? Викладай. Що це було?
— Заповіт переписав, — кинув батько, наливаючи собі холодний чай. — Але не на тебе, не переживай!
Світлана відчула, як у вухах задзвеніло.
— Тобто як «не на мене»? Ти зараз серйозно? Ти вирішив залишити квартиру державі? Чи, може, тій твоїй сусідці, яка тобі пиріжки носить з капустою, від якої в тебе печія?
— Не твоє діло, Світлано. Ти тут не з’являлася три місяці. А квартира — моя. Що хочу, те й роблю.
— Три місяці! Я була у відрядженні! Я тобі дзвонила щовечора, а ти бурчав, що я відволікаю тебе від перегляду новин про врожай соняшника!
— Дзвонити — це не те саме, що прийти й підлогу помити. Ти тільки за речами своїми бігаєш. Ось і сьогодні: прийшла не до батька, а за слониками. Думаєш, я не бачу?
— Тату, припини цей театр! — Світлана підвищила голос. — Я твоя єдина донька. Хто тебе возив по лікарях минулої осені? Я! Хто оплачував ремонт даху на дачі? Я! А тепер ти кажеш, що переписав спадок на когось іншого? На кого? На кота Мурчика?
Ігор Петрович підвівся, його очі недобре блиснули.
— На того, хто заслуговує. На того, хто не рахує гроші в моїй кишені, поки я ще дихаю! Ти вже подумки стіни тут знесла і зробила свій «мінімалізм», так? Викинула б мої книги, мої спогади?
— Я б зробила тут порядок! Тут не квартира, а склад макулатури! Але це не дає тобі права викреслювати мене з життя! Це просто підло. Це ницо!
— Ницо — це чекати мого кінця, щоб вигідно продати нерухомість у центрі міста! — крикнув батько. Його обличчя почервоніло. — Я все вирішив. Тепер тут буде… освітній центр для молодих шахістів!
Світлана на мить заніміла, а потім вибухнула істеричним сміхом.
— Шахістів? Ти віддаєш трикімнатну квартиру на Подолі дітям з дошками? Ти з глузду з’їхав! Вони ж тобі всі підвіконня поб’ють! Ти ж ненавидів гамір, ти скаржився на сусідську дитину, яка просто плакала за стіною!
— Шахісти не галасують, вони думають! На відміну від тебе, яка тільки й знає, що вимагати!
— Я нічого не вимагала! Я просто розраховувала на справедливість! Яка ж ти егоїстична людина, тату. Ти завжди думав лише про свої жести.
«Подивіться на мене, я меценат!» А те, що твоїй рідній дитині немає де розвернутися в іпотечній однушці — це байдуже?
— Іпотека загартовує характер! А легкі гроші розбещують! — Батько стукнув кулаком по столу. — Розмова закінчена. Бери своїх слоників і йди. Шахісти чекати не будуть.
Світлана схопила сумку, закинула туди нещасних порцелянових звірів, які ледь не побилися об дно.
— Знаєш що? Грай у свої шахи сам. І не дзвони мені, коли в тебе закінчиться заварка або зламається кран. Нехай тобі ферзь допомагає!
Вона грюкнула дверима так, що з полиці в коридорі впала стара батькова кепка. Вибігши на вулицю, вона ковтнула холодне повітря, намагаючись не розплакатися від образи.
А у вітальні Ігор Петрович повільно сів у крісло, дістав із теки другий примірник документа, який не показав доньці, і сумно посміхнувся.
У заповіті було вказано лише одне ім’я — Світлана. А історія про шахістів… Ну, треба ж було якось змусити цю зайняту жінку приїжджати частіше, бодай заради сварки.
Минуло два тижні. Світлана принципово не брала слухавку, коли бачила на екрані «Тато». Вона лютувала. Вона переставляла меблі у своїй тісній квартирі, уявляючи, як юні гросмейстери розливають чай на дубовий паркет її дитинства.
Але в суботу ввечері пролунав дзвінок з незнайомого номера. — Світлано Ігорівно? Це Артем, той самий нотаріус. Ваш батько… він просив передати вам один конверт. Сказав, що «шаховий турнір скасовується через дискваліфікацію головного арбітра».
Світлана відчула, як серце пропустило удар. Вона примчала до батька за двадцять хвилин, ледь не збивши по дорозі кур’єра. Двері були відчинені. Батько сидів на кухні й спокійно чистив картоплю, наче нічого не сталося.
— Ти живий! — вигукнула вона з порогу, важко дихаючи. — А що, ти вже замовила траурний оркестр із шахістів? — батько навіть не повернувся. — Тату, ти старий маніпулятор! Ти змусив нотаріуса мені дзвонити! Що це за жарти зі здоров’ям?
Світлана вихопила з рук батька ніж і кинула його в мийку. — А тепер слухай сюди. Я забрала слоників. Я забрала фотоальбом. Твоя квартира — твій замок, роби з нею що хочеш! Хоч притулок для голубів відкрий! Але не смій так лякати мене!
Батько повільно витер руки об фартух і дістав із кишені той самий документ, що підписував минулого разу. — Читай, «шахістко». Тільки вголос.
Світлана вихопила папірець. Її очі бігали по рядках, заповнених юридичними термінами. — «…все моє майно, нерухомість та заощадження заповідаю моїй єдиній доньці, Світлані Ігорівні…» — вона замовкла, кліпаючи очима. — Але ти ж сказав… Ти сказав, що не на мене!
— Я сказав: «Заповіт переписав. Але не на тебе, не переживай». Я мав на увазі, що переписав умови догляду за квартирою після мене, щоб ти не могла її продати перші п’ять років. Бо я знаю, що ти її любиш, просто зараз бісишся через іпотеку. А те, що ти подумала, ніби я віддам хату чужим людям… Світлано, ти справді вважаєш свого батька таким дурнем?
— Ти брехав мені в очі! Ти змусив мене повірити, що я тобі ніхто! — Я не брехав. Я просто недоговорив. А ти за п’ять хвилин викреслила мене з життя через стіни та квадратні метри. Ти кричала про «справедливість», але жодного разу не спитала:
«Тату, а як ти тут сам у цій порожнечі?»
Світлана відчула, як гнів виходить із неї, залишаючи лише важку втому. Вона сіла на табурет навпроти батька.
— Ти міг просто попросити мене частіше приїжджати. Без цього цирку з нотаріусом. — Я просив. Ти казала: «У мене звіт», «У мене дедлайн», «Я забіжу на п’ять хвилин за речами». От я і вирішив, що речі тобі дорожчі за власника.
Батько підсунув їй тарілку з нарізаною картоплею. — Смаж. А я піду дістану шахи. Будеш вчитися ходити конем, раз уже так звикла до моїх маневрів.
Світлана дивилася на нього — старого, впертого і неймовірно самотнього у своїй хитрості. — Я тебе ненавиджу, тату. — Я теж тебе люблю, доню. Став пательню, меценатка.
На старій дерев’яній шахівниці, де лак уже давно потріскався, розігралася справжня драма. Світлана люто виставила пішака, ніби хотіла пробити ним дірку в столі.
— Ти знову це робиш! — вигукнула вона. — Чому твій кінь завжди опиняється там, де я збираюся поставити ферзя? Ти підглядав у мої думки?
— Світлано, у шахах, як і в житті, треба думати на три кроки вперед, а не просто махати руками, — Ігор Петрович спокійно пересунув фігуру. — Шах.
Світлана завмерла. Вона подивилася на дошку, потім на батька, який переможно примружився.
— Знаєш, тату, я весь цей час думала… Ти ж не просто так вигадав цю історію з нотаріусом саме зараз. Ти ж міг переписати умови заповіту тихо. Навіщо було влаштовувати це»?
Батько зітхнув, і його погляд став серйозним. Він відкинувся на спинку стільця.
— Бо ти стала копією своєї матері, Свєто. Ольги. Така ж затята, така ж ділова… і така ж забудькувата щодо того, що справді має значення.
— Не чіпай маму! — різко відрізала Світлана. — Вона була неймовірною жінкою.
— Вона була моїм життям. Але вона пішла, так і не вибачивши мені того старого боргу перед її братом. Пам’ятаєш дядька Миколу? Того, що виїхав у Канаду і більше не дзвонив?
Світлана насупилася. Вона пам’ятала лише уривки сварок за зачиненими дверима кухні, коли їй було вісім.
— Я думала, він просто не хотів з нами спілкуватися.
— Ні, Свєто. Це я не дав йому грошей на операцію сина. Побоявся за наші заощадження. Думав — «нам потрібніше», «ми на квартиру збираємо». А він продав усе, поїхав і викреслив нас. Ольга так і пішла у засвіти, не дізнавшись, що я винен у тому розриві. Вона думала, це Микола такий гордий. А це я був скупий.
У кухні запала тиша. Чути було тільки, як цокає старий годинник на стіні. Світлана відчула, як холод пробіг по спині.
— То ти тому… тому влаштував цей цирк із «шахістами»? Боявся, що я стану такою ж, як ти тоді?
— Саме так. Я побачив у твоїх очах цей блиск «квадратних метрів». Ти прийшла за речами, а не до мене. Я злякався, що на моєму похороні ти будеш думати не про те, яким я був батьком, а про те, скільки коштує сотка землі під Києвом.
Батько простягнув руку і накрив її долоню своєю — сухою та зморшкуватою.
— Гроші — це папір. Квартира — це стіни. А ми з тобою — це все, що залишилося від нашої родини. Не будь як я тоді, доню. Не чекай, поки хтось помре, щоб зрозуміти, що ти втратила.
Світлана мовчала. Її очі наповнилися слізьми. Вона подивилася на шахівницю, де її король був затиснутий у кут.
— Ти виграв, тату. В усіх сенсах.
— Ні, — Ігор Петрович лагідно посміхнувся і перекинув свого короля на дошці. — Здаюся. Сьогодні перемогла дружба. А тепер іди-но подивися в ту шухляду під дзеркалом. Там лежить те, що я насправді хотів тобі віддати.
Світлана підійшла до комода, висунула шухляду і завмерла. Там лежала маленька оксамитова коробочка з маминою обручкою і лист.
На конверті було написано: «Віддати Світлані в день, коли вона знову навчиться сміятися разом зі мною».
Галина Червона
