Вечір у старій дачі під Києвом обіцяв бути затишним, але запах паленої кави та наелектризоване повітря натякали: бути шторму. Світлана, відчуваючи, що ситуація виходить з-під контролю, не вигадала нічого кращого, як заритися з головою під величезний вовняний плед на дивані.
Павло стояв посеред вітальні, стискаючи в руках роздруковані скриншоти. Його дихання було важким, ніби він щойно пробіг марафон.
— Світлано, вилазь. Це не гра в хованки, — голос Павла тремтів від стримуваної люті. — Ти думаєш, цей кокон тебе врятує від пояснень? Я бачу твої підбори, що стирчать знизу. Це смішно!
Плед ворухнувся. З-під нього почулося глухе:
— Мене тут немає. Я в іншому вимірі. І взагалі, підглядати в чужі телефони — це низько, Павле! Це моральне дно!
— Моральне дно?! — Павло аж підскочив. — Моральне дно — це обговорювати зі своїм колишнім, який я «нудний консерватор», поки я готую тобі сніданки! Світлано, я чекаю на відповідь!
У цей момент двері терраси відчинилися, і до кімнати неквапливо зайшов Дмитро. Він тримав келих і виглядав максимально задоволеним собою. Саме він був тим «колишнім», який випадково (чи ні) опинився в тій самій компанії на вихідних.
Павло різко розвернувся до нього:
— А ти? Ти, «друже» сім’ї! Ти що тут забув? Я ж просив тебе триматися подалі від нашого дому.
Дмитро лише підняв брову, відпив ковток і спокійно промовив:
— Пробач, Павле. Не втримався. Світлана надто емоційно скаржилася на твій новий графік прибирання пилу, і я просто мусив висловити співчуття.
Світлана нарешті відкинула ковдру. Розпатлана, з палаючими щоками, вона виглядала як розгнівана фурія.
— Дмитре, замовкни! Ти не допомагаєш! — крикнула вона, а потім перевела погляд на Павла. — А ти, великий інквізиторе, чому ти поводишся так, ніби я вчинила державну зраду? Ми просто листувалися! Про архітектуру!
— Про архітектуру?! — Павло кинув папери на стіл. — «Твій фундамент застарів, тобі потрібна реновація почуттів» — це, по-твоєму, про будівництво, Світлано? Це прямий натяк на те, що наш шлюб потребує знесення!
— Це була метафора! — вигукнула Світлана, підводячись з дивана. — Ти став нестерпним. Ти рахуєш хвилини, коли я повертаюся з роботи. Ти перевіряєш чеки з магазинів. Ти перетворив наше життя на бухгалтерський звіт!
— Я намагаюся тримати все в порядку! — парирував Павло. — Бо якщо я розслаблюся, ти знову витратиш сімейний бюджет на курси «дихання маткою» або почнеш переписуватися з кожним зустрічним, хто вміє зв’язати два слова про мистецтво!
Дмитро вставив свої п’ять копійок, спираючись на одвірок:
— Знаєш, Павле, твоя проблема в тому, що ти намагаєшся приручити вітер. Світлана — це стихія. А ти — залізобетонна паля. Не дивно, що вона шукає… більш пластичних співрозмовників.
— Пластичних співрозмовників? — Павло підійшов до Дмитра впритул. — Ти маєш на увазі себе? Ти, людино без постійного місця роботи і принципів? Ти просто маніпулятор, який живиться чужими чварами. Йди геть звідси, поки я не згадав, що я ще й майстер спорту з боксу, а не тільки бухгалтер!
— О, типова поведінка людини, якій нічого запропонувати, крім грубої сили, — Дмитро навіть не здригнувся, хоча очі його видавали легкий неспокій.
— Досить! — Світлана затулила вуха руками. — Ви обидва поводитеся як першокласники, що не поділили лопатку в пісочниці! Один стежить, інший підбурює. Павле, якщо ти мені не довіряєш — навіщо ми взагалі тут? Дмитре, якщо ти приїхав сюди лише для того, щоб розважитися за рахунок моїх нервів — двері там!
— Я приїхав, бо ти сама мені написала, що тобі сумно! — вигукнув Дмитро.
— Я написала «мені сумно», а не «приїжджай і розвали мою сім’ю до біса»! — відповіла Світлана, хапаючи подушку і жбурляючи її в Дмитра.
Павло завмер.
— Ти йому написала? Сама?
— Так, написала! Бо ти вчора весь вечір мовчав і дивився свій канал про риболовлю, хоча я тричі намагалася розповісти тобі про конфлікт з начальником! Мені потрібен був хтось, хто просто вислухає, а не скаже: «Треба було діяти згідно з посадовою інструкцією».
У кімнаті запала тиша. Чути було лише цокання старого годинника. Павло опустив плечі.
— Посадова інструкція… — тихо повторив він. — Можливо, я дійсно перегнув палицю з правилами. Але це не дає тобі права впускати цього… змія-спокусника в наш особистий простір.
— Я не змій, я просто дзеркало ваших проблем, — буркнув Дмитро, поправляючи сорочку. — Добре, я зрозумів. Атмосфера тут стала занадто токсичною навіть для мене. Доїдайте свій перчик самі.
Дмитро поставив келих на стіл і вийшов, грюкнувши дверима. Світлана знову сіла на диван і закуталася в плед, залишивши тільки очі.
Павло підійшов ближче, сів на край дивана і зітхнув.
— Світлано?
— Що?
— Я викинув той скриншот про реновацію фундаменту. Але якщо я ще раз побачу його в нашому дворі…
— То що? — вона визирнула з-під ковдри.
— То я справді згадаю про бокс. А зараз… вилазь. Треба вирішити, що робити з тією кавою, яку ти спалила, поки ховалася.
Світлана посміхнулася — вперше за вечір. Сварка випалила все зайве, залишивши тільки втому і слабку надію на те, що «фундамент» ще можна зміцнити без сторонньої допомоги.
Наступний ранок почався не з аромату кави, а з крижаного мовчання. Павло демонстративно вивчав інструкцію до нової кавоварки, хоча знав її напам’ять, а Світлана зосереджено різала сир так тонкими скибками, ніби це були ювелірні вироби.
Мир був крихким, як яєчна шкаралупа. І саме в цей момент на кухонний стіл приземлилося сповіщення на телефоні Світлани.
Екран засвітився, показуючи повідомлення від Дмитра: «Забув у тебе на терасі свій улюблений штопор. Заїду о десятій. Каву можеш не готувати, я зі своєю».
Павло повільно перевів погляд з інструкції на телефон. Його обличчя почало набувати відтінку стиглого томата.
Раунд другий: Битва за територію
— О десятій? — процідив Павло. — Яка пунктуальність для людини, що не має навіть годинника на руці. Світлано, це що, план «Б»? Ти вирішила домовитися про візит, поки я спав?
— Павле, не починай знову! — Світлана кинула ніж на дошку. — Я поняття не маю про його штопор! Ти ж бачиш, він просто провокує. Він хоче, щоб ми перегризли одне одному горлянки!
— І в нього чудово виходить! — вигукнув Павло, підхоплюючись зі стільця. — Чому він взагалі пише тобі? Чому не мені? Ах, точно, я ж «бетонна паля». Зі мною про штопори не говорять, зі мною говорять про санкції!
— Ти зараз поводишся як підліток, у якого відібрали приставку! — Світлана вперлася руками в стіл. — Якщо ти такий впевнений у собі, чому ти так боїшся одного невдахи з келихом?
— Я не боюся! Я гидую! Це як тарган у цукорниці: шкоди небагато, але апетит псує на весь день.
Несподіваний гість
Рівно о 10:00 під вікнами почувся гучний рев мотора. Дмитро прикотив на старому яскраво-червоному кабріолеті, який виглядав так само зухвало, як і його власник. Він не став стукати — він просто зайшов, тримаючи в руках паперовий пакет з круасанами.
— Всім доброго ранку! Сподіваюся, ніхто не постраждав від нічних заморозків у стосунках? — Дмитро сяяв, як нове євро.
Павло заступив йому шлях, схрестивши руки.
— Штопор на терасі. Забирай і зникай. Швидко.
— Ой, Павле, ти такий гостинний. Аж зуби зводить, — Дмитро недбало кинув пакет на стіл прямо перед Світланою. — Це тобі, Світлано. З мигдалем. Твої улюблені, які «хтось» вічно забуває купити, бо вони не входять у затверджений список продуктів.
— Слухай, ти… — Павло зробив крок вперед, але Світлана раптом різко втрутилася.
— Досить! Обидва! — вона схопила пакет із круасанами і… викинула його у відро для сміття. — Дмитре, твій штопор у смітнику біля воріт.
Я сама його туди винесла п’ять хвилин тому. Павле, а ти… якщо ти зараз же не сядеш і не з’їси те, що я приготувала, не сказавши жодного слова про «списки» чи «інструкції», я поїду в місто сама.
Обидва чоловіки заціпеніли. Світлана виглядала так, ніби була готова підпалити цю дачу разом із ними.
— Світлан, ну це ж було марнотратство… — почав Дмитро, вказуючи на смітник.
— Геть! — гаркнула вона.
Коли двері за Дмитром зачинилися (цього разу остаточно), Світлана повернулася до Павла. Він мовчав, розглядаючи свої руки.
— Знаєш, — тихо сказав він, — я справді забуваю про мигдалеві круасани. Бо я думаю про те, як виплатити кредит за цей будинок, щоб у тебе була ця тераса.
Світлана зітхнула і підійшла до нього, поклавши руку на плече.
— Павле, мені не потрібна тераса, на якій ми тільки сваримося. Мені потрібен ти, а не твій графік вивезення сміття.
Вечір п’ятниці мав стати актом капітуляції Павла перед романтикою. Він вирішив: якщо Світлані бракує «стихії», він влаштує їй справжній шторм із пелюсток троянд та високої кухні.
Він замовив доставку восьминога в соусі з чорнила каракатиці (хоча сам вважав це марнуванням грошей) і виставив на терасі стільки свічок, що дача стала схожа на злітну смугу.
Світлана вийшла на терасу в сукні, яку не одягала два роки.
— Павле… це що, справжній восьминіг? І ти навіть не провів тендер серед служб доставки, щоб знайти дешевше?
Павло гордо випнув груди, поправляючи метелика, який тиснув йому в шию.
— Сьогодні бюджет не має значення. Сьогодні є тільки ти, я і… — він відкрив пляшку. — І повна відсутність Дмитра в нашому житті.
Але всесвіт мав інше почуття гумору.
Грім серед ясного неба
Тільки-но Павло підніс келих до губ, як нічну тишу розірвав звук… баяна. Гучний, хрипкий і неймовірно фальшивий. З-за паркану почувся голос Дмитра, який явно перебрав зі «своєю кавою»:
— «Ой чий то кінь стоїть…» — затягнув він так голосно, що сусідські собаки почали підвивати в унісон.
Павло застиг з келихом. Його ліве око нервово сіпнулося.
— Це не він. Це галюцинація. Це стрес.
— Павле, він сидить на нашому паркані з баяном, — прошепотіла Світлана, ледь стримуючи сміх, який боровся з розпачем.
Дмитро перевалився через паркан і приземлився прямо в кущі елітних хост, які Павло підстригав щосуботи.
— Вечір у хату! — вигукнув Дмитро, заплутавшись у смичку (де він узяв смичок до баяна — лишалося загадкою). — Я подумав, що вашій вечері бракує культурного супроводу. Світлано, ти ж казала, що любиш живу музику!
Фінальна битва
Павло повільно поставив келих. Він не кричав. Його голос став надприродно спокійним.
— Дмитре. Ти зараз стоїш на моїх хостах «Блакитний ангел». Кожен кущ коштував шістсот гривень у розпліднику.
— Павле, не будь занудою! Глянь, яка ніч! Яка драма! — Дмитро спробував розтягнути міхи баяна, але видав лише жалібний писк.
— Це не драма. Це порушення приватної власності, — Павло почав закочувати рукави сорочки. — Світлано, відвернися. Зараз буде «реновація» обличчя.
— Чекайте! — вигукнула Світлана, виходячи вперед. — Досить. Дмитре, ти поводишся як паяц. Тобі не потрібна я, тобі просто подобається руйнувати те, що ти не можеш побудувати сам. А ти, Павле… ти дивишся на ціну кущів навіть тоді, коли в тебе на очах розвалюється вечір.
Вона підійшла до столу, взяла тарілку з восьминогом і… простягнула її Дмитру.
— На, їж. Це твоя плата за концерт. А тепер іди. Бо якщо Павло не викличе поліцію, то я викликаю твою маму. Я досі маю її номер.
Згадка про маму подіяла на Дмитра як відро холодної води. Він миттєво здувся, обійняв баян і, бурмочучи щось про «невизнаних геніїв», поплентався до хвіртки.
Тиша на терасі
Коли гуркіт його кабріолета стих вдалині, Павло і Світлана залишилися в темряві. Більшість свічок згасла від протягу.
— Вечерю зіпсовано, — похмуро констатував Павло. — Восьминіг пішов до ворога. Хости затоптані. Я — невдаха-романтик.
Світлана підійшла до нього, розв’язала його метелика і міцно обійняла.
— Знаєш, Павле… ти найсмішніша «бетонна паля» у світі. Але ти — моя паля. Давай просто замовимо звичайну піцу, сядемо під ту ковдру і подивимося фільм про риболовлю? Тільки без Дмитра. Назавжди.
Павло усміхнувся і притис її до себе.
— Про риболовлю? Справді?
— Справді. Але наступного разу круасани купую я. Без списків.
Тетяна Макаренко
