Це була та сама «остання крапля», яка зазвичай топить цілі кораблі. Світлана стояла посеред кухні, де закипав старий чайник — одна з небагатьох речей, які Степан ще не встиг прибрати до рук. Його дріб’язковість останнім часом перетворилася на справжнє мистецтво.
— Знаєш що? — Світлана раптом відчула дивну легкість, ніби всередині щось обірвалося. — Досить. Бери, що хочеш. Просто збирай речі, забирай усе, що вважаєш своїм, і щоб духу твого тут не було.
Степан, який саме ретельно витирав крихти зі столу, повільно підняв голову. Його очі звузилися.
— Усе, що хочу? Ти впевнена, Світлано? Бо потім будеш бігати й кричати, що я тебе обікрав.
— Бери все! — вигукнула вона, перекрикуючи свист чайника. — Мені дорожче спокій моїх дітей, ніж цей мотлох. Ми з дівчатами йдемо в парк на три години. Коли я повернуся, ключі залиш у поштовій скриньці.
Світлана гуляла з дітьми довго. Вона купувала їм цукрову вату, дозволяла бігати по калюжах і намагалася не думати про те, що тепер буде «одиначкою».
Вона вірила, що Степан, попри свій важкий характер, має бодай краплю совісті. Все ж таки, у них двоє малих доньок, яким треба на чомусь спати і з чогось їсти.
Коли вони повернулися, у під’їзді пахло порожнечею. Світлана відімкнула двері й завмерла на порозі.
— Мамо, а де наш килимок? — запитала мала Софійка, дивлячись на голий бетон під ногами.
У квартирі було відлуння. Буквально. Світлана пройшла до вітальні й відчула, як у горлі стає ком. Степан зрозумів її слова «бери що хочеш» занадто буквально. Не було не лише телевізора чи комп’ютера. Не було штор. Навіть гачки від карнизів він познімав.
— Це що, жарт такий? — прошепотіла вона, заходячи на кухню.
Там не було посуду. Взагалі. Він забрав навіть відкривачку для консервів і стару солонку. У дитячій кімнаті зникли навіть нічники.
Раптом двері відчинилися — це Степан повернувся за останньою коробкою.
— О, ви вже тут? — спокійно сказав він, піднімаючи з підлоги єдиний залишений рушник. — Якраз забирав залишки.
— Степане, ти при своєму розумі? — Світлана заступила йому шлях. — Ти забрав покривала з дитячих ліжок! Ти забрав ложки! Діти чим мають вечеряти — пальцями?
— Ти сама сказала: «Бери, що хочеш», — він холодно зиркнув на неї. — Я порахував: цей посуд ми купували на гроші, які мені подарували на тридцятиріччя. Покривала — це бартер з моєї роботи. Отже, це моє.
— Але ж тут діти! Твої діти! — Світлана ледь не зривалася на крик. — Ти залишив порожні стіни! Ти навіть лампочки в коридорі викрутив!
— Лампочки енергоощадні, дорогі, — відрізав Степан. — У тебе є своя зарплата — купиш нові. Я не збираюся спонсорувати твоє нове життя. Ти ж хотіла волі? От і май її. Воля — вона легка, без зайвих речей.
Світлана дивилася на чоловіка, з яким прожила вісім років, і не впізнавала його. Перед нею стояв чужий, дрібний чоловічок, який тримав у руках пакунок із туалетним папером та мильницею.
— Тобі не соромно? — тихо запитала вона. — Ти забираєш навіть дитячий стільчик?
— Він трансформер, я його перепродам на сайті оголошень, — буркнув він, намагаючись оминути її. — Мені теж треба на чомусь будувати новий побут.
— Ти не будуєш побут, Степане. Ти просто грабуєш власних доньок. Подивися на Оленку, вона плаче, бо ти забрав її улюблену лампу-ведмедика!
— Нічого, звикне до темряви. Темрява загартовує характер, — кинув він уже з порога.
Коли двері за ним зачинилися, Світлана сіла на підлогу — на єдиний старий матрац, який він, мабуть, просто не втиснув у машину. Вона чекала болю, але замість нього прийшло дивне відчуття огиди. Вона зрозуміла: те, що він забрав речі — це дрібниця. Головне, що разом із тими виделками та шторами він виніс із її життя свою дрібну, задушливу присутність.
— Мамо, ми тепер будемо жити як у наметі? — запитала Софійка, притуляючись до неї.
— Ні, сонечко, — Світлана посміхнулася, витираючи сльози. — Ми будемо жити як у палаці. Просто ми зараз робимо перестановку. Почнемо з того, що купимо найкрасивіші чашки у світі. На три персони.
Вона дістала телефон і заблокувала номер Степана. Тепер у її квартирі було порожньо, але вперше за багато років там було чим дихати. А ложки… ложки — це просто метал. Душу за них не купиш.
Перша ніч у «голому» домі була дивною. Повітря здавалося прохолодним не від протягів, а від відсутності звичних пилозбірників, які Степан так фанатично накопичував. Світлана постелила дітям на єдиному вцілілому матраці, вкривши їх своїм пальтом та кількома светрами.
— Мамо, а тато поверне ведмедика? — прошепотіла Оленка, засинаючи.
— Ні, люба. Тато забрав ведмедика, щоб той охороняв його новий дім. А ми собі заведемо справжнього дракона, — Світлана поцілувала доньку в чоло, відчуваючи, як всередині закипає холодна лють.
Вранці її розбудив не будильник, а сонце, яке безкарно заливало кімнату, бо штор більше не було. Вона піднялася, розім’яла затерплу спину і підійшла до вікна. Потрібно було діяти. Першим ділом вона зателефонувала братові.
Братська допомога та «сюрприз» для Степана
Андрій приїхав через годину, і його обличчя, коли він побачив порожню квартиру, витягнулося від подиву.
— Він що, навіть плінтуси відкрутив? — Андрій почухав потилицю, дивлячись на порожню кухню.
— Майже. Він забрав навіть сифон з-під раковини, Андрію. Я вранці хотіла вмитися, а вода потекла прямо на підлогу.
— Ну, знаєш, дріб’язковість — це хвороба, але це вже мародерство. Значить так, Світланко, збирай дітей. Поїдемо до мене, там у гаражі стоїть гарнітур, який ми з Оленою хотіли міняти. І посуд знайдемо. Але спочатку… давай-но наберемо нашого «колекціонера».
Світлана розблокувала номер Степана лише на хвилину. Він відповів одразу, голос був бадьорим, ніби він щойно виграв у лотерею.
— Що, Світлано, зрозуміла, як дорого коштує комфорт? Телефонуєш просити назад кавоварку?
— Ні, Степане, — спокійно відповіла вона. — Я телефоную сказати, що ти забув свій тренажер на балконі. І коробку з інструментами, яку ти сховав під підлогою в коморі.
— Що?! — голос Степана здригнувся. — Не чіпай інструменти! Це професійний набір, він коштує як твоя машина! Я зараз буду!
Він примчав через двадцять хвилин, червоний від хвилювання за своє майно. Він влетів у квартиру, очікуючи побачити розгублену дружину, але наткнувся на спокійного Андрія, який сидів на підвіконні.
— Де інструменти? — вигукнув Степан.
— У надійному місці, — відповів Андрій, повільно підводячись. — Слухай-но, «господарю». Ти забрав дитячі речі, ковдри й виделки. Це низько. Тому ми вирішили провести обмін.
— Який ще обмін? Це моє!
— Твої інструменти й тренажер залишаться в моєму гаражі доти, доки ти не повернеш усе, що належить дітям. І не просто повернеш, а піднімеш на поверх, розпакуєш і вибачишся.
— Ви не маєте права! — заверещав Степан. — Я викличу поліцію!
— Клич, — Світлана зробила крок вперед. — Поліція дуже зацікавиться списком речей, які ти вивіз. Я вже підготувала чеки на дитячі меблі та техніку, які були куплені за мої декретні кошти. Хочеш судитися за ложки? Давай. Але поки ти будеш бігати по судах, твої дорогі інструменти можуть випадково… заіржавіти.
Степан метався по порожній кімнаті як загнаний звір. Його жадібність боролася з гордістю, і перша перемогла.
— Добре! — гаркнув він. — Забирайте свій мотлох! Мені він і самому не потрібен, тільки місце в машині займав!
— От і чудово, — посміхнулася Світлана. — У тебе є дві години.
Весь вечір Степан під пильним наглядом Андрія тягав коробки назад. Він пихкав, пітнів і бурчав під ніс про те, яка Світлана невдячна. Він повернув усе: від фіранок до останньої чайної ложки. Коли він нарешті виніс останню порожню коробку,
Світлана простягнула йому його набір інструментів.
— Забирай. І більше ніколи не з’являйся тут без попередження.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він, виходячи. — Ти побачиш, як важко жити, коли немає кому лампочку закрутити!
— Степане, — гукнула вона йому навздогін, — я навчилася крутити лампочки ще тоді, коли ти почав рахувати, скільки я з’їла хліба за обідом. Іди вже.
Коли двері зачинилися востаннє, Світлана відчула, що квартира нарешті стала її домом. Вона повісила штори, заварила чай у своїй улюбленій чашці й подивилася на дітей, які радісно розкладали іграшки.
Попереду було багато роботи, розлучення та ремонт, але головне — у цьому домі більше не було місця для дріб’язкових людей.
Вона відкрила вікно, впускаючи весняне повітря, і вперше за довгий час щиро розсміялася. Порожнеча, якою її лякав чоловік, виявилася просто вільним простором для нового, щасливого життя.
Віра Лісова
