Світлана сиділа на старому дерев’яному стільці в своїй маленькій кухні, тримаючи в руках чашку з трав’яним чаєм. За вікном лив літній дощ, а в кімнаті панувала тиша, порушувана лише тиканням старого годинника на стіні.
Їй було погано – голова боліла, а кашель не давав спокою вже третій день. Лікар порадив лежати в ліжку, пити багато рідини та уникати навантажень. “Відпочинок, Світлано Петрівно, відпочинок – ваш найкращий друг зараз”, – наголосив він.
Але як відпочинеш, коли живеш сама в маленькому селі на Полтавщині, де кожен день – це боротьба з господарством?
Раптом задзвонив телефон – старенький мобільний, який лежав на столі. Світлана подивилася на екран: “Тетяна сусідка”. Вона зітхнула.
Тетяна була її найближчою сусідкою, жінкою років п’ятдесяти, енергійною, як вихор, і балакучою, як радіо. Вони жили поруч уже двадцять років, і за цей час Тетяна встигла стати частиною життя Світлани – іноді на користь, іноді на шкоду.
Світлана натиснула зелену кнопку.
— Алло, Тетянко? – тихо сказала вона, намагаючись не кашляти.
Але Тетяна не дала їй і слова вставити. Її голос у слухавці був гучним, як завжди, ніби вона говорила не по телефону, а через весь город.
— Світланко, привіт! Ой, ти навіть не уявляєш, яка в мене новина! Ми з Миколою нарешті їдемо у відпустку! Уявляєш? До моря, до Одеси! Давно мріяли, а тут така нагода – путівки дешеві, погода обіцяє бути супер! Я вже все спакувала: купальники, креми від засмаги, шорти, сукні – ой, стільки речей!
Микола каже: “Тетяно, ти що, весь гардероб береш?” А я йому: “А як же? Треба ж виглядати на всі сто!” Ха-ха, ти ж знаєш, як він бурчить, але без мене нікуди!
Світлана відкрила рота, щоб сказати про свою хворобу, але Тетяна продовжувала, не роблячи паузи.
— І от, Світланко, ми їдемо на два тижні, може, навіть на три, якщо все складеться. А ти ж знаєш, у нас той город – огірки, помідори, кабачки, все цвіте і плодоносить! Не можна ж залишити без догляду, правда? От я і подумала: ти ж поруч, і в тебе часу багато, бо ти ж одна живеш, без чоловіка, то чому б тобі не приглянути за нашим городом? Поливати там, бур’яни виривати, урожай збирати. А як ми повернемося, то прийдемо з Миколою за готовими закрутками!
Я тобі дам рецепти, якщо треба, хоча ти ж майстриня на консервацію. Пам’ятаєш, минулого року твої мариновані огірки – просто смакота! От і зроби нам банки з помідорами, огірками, може, ще варення з вишень, бо дерево в нас вродило цього року на славу!
Світлана спробувала вставити слово, її голос був слабким, але наполегливим.
— Тетянко, послухай, я…
Але Тетяна не чула, або не хотіла чути. Вона продовжувала тараторити, ніби на автопілоті.
— Ой, і не відмовляйся, Світланко! Це ж не важко, ти ж любиш городи, я знаю. Ми тобі потім віддячимо – привеземо з моря сувенірів, може, ракушок чи чогось смачного.
Микола вже машину готує, каже: “Тетяно, не забудь про город!” А я йому: “Та Світланка все зробить, вона ж золото, не те що деякі сусіди!” Ха-ха, пам’ятаєш, як у тітки Марії кози все з’їли? От у нас такого не буде, бо ти ж наглянеш. І поливати треба щодня, бо спека така, що все висохне. А огірки – ой, вони ростуть, як на дріжджах! Збирай маленькі, для маринування, великі – на салати, а якщо забагато, то сусідам роздай, або собі візьми. Ми не жадібні!
Світлана кашлянула, намагаючись перервати потік слів.
— Тетянко, я захворіла, я не можу…
— Ой, і про курчат не забудь! – продовжувала Тетяна, ніби не чуючи. – У нас там курник, п’ятеро курочок, вони несуть яйця щодня. Збирай, бо інакше пропадуть.
Микола каже: “Тетяно, курям корм треба давати вчасно!” А я йому: “Світланка знає, вона ж у селі виросла!” Ти ж усе вмієш, правда? І квіти на клумбі полий, бо мої троянди – гордість села! Пам’ятаєш, як на святі села я виграла приз за найкращий сад? Отож! Не дай їм зав’янути. А як ми повернемося, то влаштуємо чаювання, я тобі розкажу про море, про хвилі, про медуз – ой, стільки вражень!
Світлана відчула, як голова йде обертом. Вона лягла на диван, тримаючи телефон біля вуха, і спробувала ще раз.
— Тетянко, будь ласка, вислухай мене. Я лежу з температурою, лікар заборонив…
Але Тетяна була невблаганна.
— І ще одне: якщо дощ піде, то накрий помідори плівкою, бо інакше потріскаються. А кабачки – рви, поки молоді, бо великі – як дрова!
І про собаку – наш Рекс, він прив’язаний, але годуй його двічі на день, м’ясні обрізки або каша. Він добрий, не бійся. Ой, Світланко, ти така добра душа, що погоджуєшся! Дякую тобі величезне! Ми завтра рано виїжджаємо, ключ від хати залишу під килимком. Бувай, цілую!
І трубка замовкла. Тетяна поклала слухавку, не давши Світлані сказати ні слова. Світлана сиділа, дивлячись на телефон. “Що це було? – подумала вона. – Вона навіть не почула, що я хвора. Як завжди, Тетяна говорить, а інші – слухають”.
Світлана зітхнула і лягла в ліжко. Їй було 52 роки, вона жила одна після того, як чоловіка не стало десять років тому. Тетяна з Миколою були сусідами, і хоч Тетяна була надто нав’язливою, вони допомагали один одному.
Але цього разу… Світлана відчувала себе зрадженою. “Як я буду доглядати город, якщо ледве встаю? – міркувала вона. – Але якщо не зроблю, Тетяна образиться, весь село розкаже, яка я погана сусідка”.
Наступного дня Світлана прокинулася з ще гіршим самопочуттям. Температура піднялася до 38, кашель мучив. Але вона змусила себе встати, одягнулася і пішла до сусідського двору.
Ключ був під килимком, як обіцяла Тетяна. Город виглядав ідеально: рядки огірків, помідорів, капусти, все зелене і соковите.
“Ой, скільки роботи”, – подумала Світлана.
Вона почала поливати, але сили швидко закінчилися. “Тетянко, чому ти не послухала? – бурмотіла вона собі під ніс. – Я ж намагалася сказати. ‘Захворіла’, ‘не можу’ – але ні, ти тільки про своє море”.
Тим часом Тетяна з Миколою вже їхали до Одеси. У машині Тетяна не вгавала.
— Микола, уявляєш, як добре, що Світланка погодилася! Вона така надійна. Я їй все пояснила, вона навіть не заперечувала!
Микола, міцний чоловік років шістдесяти, тримав кермо і посміхався.
— Тетяно, ти їй хоч дала слово сказати? Ти ж говориш, як кулемет!
— Ой, та що ти! Вона ж знає, що я маю на увазі тільки добре. А як повернемося, заберемо закрутки – і все буде супер!
Але в селі почалися пригоди. Першого дня Світлана зібрала трохи огірків, але ввечері лягла з високою температурою. На другий день дощ пішов, і вона мусила бігти накривати помідори. “Тетянко, твої помідори – як діти, – думала вона, кашляючи. – Але я ж не нянька!”
Третього дня з’явилася проблема: сусідські кози прорвалися в город. Світлана почула шум і вибігла.
— Геть, геть звідси! – кричала вона, махаючи руками. Кози жували кабачки. “О Боже, що скаже Тетяна? ‘Світланко, ти не доглянула!'”
Вона подзвонила до тітки Марії, власниці кіз.
— Тітко Маріє, ваші кози в городі Тетяни! Прийдіть, заберіть!
Марія прибігла, сміючись.
— Ой, Світланко, вибач! Вони такі пустотливі. А ти чого така бліда? Хвора?
— Так, хвора, – зізналася Світлана. – Але Тетяна попросила доглядати, а я не встигла відмовитися.
— Та Тетяна! Вона завжди так – говорить, не слухає. Давай я допоможу.
Марія допомогла вигнати кіз і полагодити огорожу. “Дякую, тітко”, – сказала Світлана.
Але проблеми не закінчилися. Четвертого дня Рекс, собака, зірвався з ланцюга і побіг по селу. Світлана мусила шукати його, кашляючи і чхаючи.
— Рексе, Рексе! – кликала вона. Знайшла його аж біля річки, де він грався з дітьми.
— Тітко Світлано, це ваш собака? – запитав малий Петрик.
— Ні, сусідський. Дякую, що не втік далеко.
Повернувшись, Світлана лягла, але думки не давали спокою. “Чому Тетяна така? – міркувала вона. – Ми ж подруги. Пам’ятаю, як вона допомогла, коли мій чоловік хворів. Приносила їжу, говорила слова підтримки. Але її балакучість… Вона не дає іншим говорити”.
Флешбек: Десять років тому, коли чоловік Світлани відійшов у засвіти, Тетяна прийшла першою.
— Світланко, бідненька! Як же так? Він був таким хорошим! Я тобі борщу наварила, їж, бо сили треба. А пам’ятаєш, як ми разом на городі працювали? Він завжди жартував: “Тетяно, ти говориш швидше, ніж працюєш!” Ха-ха. Не плач, я з тобою.
Тоді Тетяна говорила багато, але то було на користь – відволікала від горя.
Тепер же… Світлана вирішила: “Коли повернеться, поговорю з нею по-справжньому”.
Тим часом у Одесі Тетяна насолоджувалася морем.
— Микола, дивись, які хвилі! Ой, а медузи – фу, страшні! Світланко, напевно, вже огірки маринує. Я їй подзвонила б, але сигнал поганий.
Микола засміявся.
— Тетяно, дай людині спокій. Може, в неї свої справи.
— Та які справи? Вона ж одна!
Але в селі справи йшли своїм ходом. П’ятого дня Світлана почувалася краще, ліки подіяли. Вона зібрала урожай: відра огірків, помідорів. “Зроблю закрутки, – подумала. – Але не для них, для себе. Ні, ні, зроблю, як просила”.
Вона варила, маринувала. Сусіди приходили допомагати.
— Світланко, давай я банки помию, – сказала тітка Марія.
— Дякую. Тетяна не знає, як мені важко.
— Скажи їй, коли повернеться. Вона ж не зла, просто… Тетяна.
Шостого дня нова біда: шкідники на помідорах. Світлана обприскувала, кашляючи.
— Чортів колорадський жук! – лаялася вона. – Тетянко, твій город – як поле бою!
Вона подзвонила до знайомого агронома.
— Дядьку Іване, порадьте, що робити.
— Обприскай оцтом, Світланко. І відпочивай, ти ж хвора.
— Не можу, сусідка попросила.
Сьомого дня Світлана вирішила відпочити, але курочки захворіли. Одна не неслася, інша чхала.
— Ой, тільки не це! – заплакала Світлана. Подзвонила ветеринару.
— Приїдьте, будь ласка.
Ветеринар приїхав, дав ліки.
— Стрес від відсутності господарів, – сказав. – Доглядай уважно.
Восьмого дня все налагодилося. Урожай збирався, закрутки стояли в ряд. Світлана сиділа на ганку, дивлячись на захід сонця.
— Може, Тетяна не така погана, – подумала. – Просто не думає про інших.
Дев’ятого дня подзвонила Тетяна.
— Світланко, привіт з моря! Як справи? Город цілий?
Світлана нарешті мала шанс.
— Тетянко, послухай…
Але Тетяна перебила.
— Ой, тут такі хвилі! Ми з Миколою плаваємо, як рибки! А в тебе все гаразд? Огірки зібрала? Закрутки робиш?
— Тетянко, я хвора була! Кашляла, температура! Я ледь встала!
Пауза. Тетяна здивувалася.
— Ой, а ти не казала! Чому мовчала?
— Я намагалася! Ти не слухала!
Тетяна замовкла на мить.
— Вибач, Світланко. Я така… балакуча. Ми повернемося через тиждень, все компенсую. Дякую тобі!
Світлана зітхнула.
— Добре, Тетянко. Відпочивай.
Останні дні Світлана доглядала город з допомогою сусідів. Вона навіть посадила нові квіти на клумбі.
Коли Тетяна з Миколою повернулися, вони застали ідеальний город і стоси банок з закрутками.
— Світланко! – вигукнула Тетяна, обіймаючи. – Ти чарівниця! Вибач, що не послухала. Я обіцяю: наступного разу слухатиму!
Микола додав:
— Дякуємо. Прийди на вечерю, розкажеш, як було.
Світлана усміхнулася.
— Добре. Але пам’ятай: слухати треба обох.
З того часу Тетяна намагалася менше говорити і більше слухати. А Світлана зрозуміла: сусіди – як родина, з усіма вадами.
Валентина Довга
