Світлана знала, що вона не рідна. Від рідної матері у неї залишилася тільки фотографія, сама по ній вона й шукала маму. Тільки зустріч для Свєти була зовсім не передбаченою.
Від мами лишилася лише фотографія. Дивно, чітка й зовсім не вигоріла. Мама трохи повернулася вбік, але обличчя все одно добре розгледіти можна.
— Вона відмовлялася фотографуватися, — розповідала мама Зіна. — Варто було їй побачити мильницю, одразу ховалася. Я тоді ще подумала: може, ховається від кого? У ті роки, знаєш, всяке бувало…
Мама Зіна познайомилася з нею на морі. Жінці ніде було жити, мама Зіна пустила її до себе.
— Батько тоді зняв нам будиночок, та йому самому довелося поїхати — якісь проблеми почалися, я не вдавалася в подробиці. Будиночок хороший, недалеко від пляжу: Ігор же слабенький з’явився на світ, лікарка сказала, що йому треба на море. От ми й поїхали на море.
Зараз, дивлячись на Ігоря, складно уявити, що він колись був слабенький: бугай той ще! Але на фотографіях видно, що хлопчик і справді худусенький і блідий, принаймні на перших знімках. До кінця літа Ігор загорів і зміцнів, і вони зі Світланою схожі на двох циганят: вона кудрява, темнувата.
— Одного разу я прокинулася, а її нема. Думала, може, в магазин вийшла чи вирішила вранці в морі купатися. Трохи дивно, звичайно, хоч би попередила — ти ж зовсім мале ще була. Плакати почала. Ну а я що — Ігоря кормлю, ти поруч плачеш. Я вас обох і нагодувала. А вона так і не повернулася. Зникла, ніби крізь землю провалилася. Не знаю я, доню, що з нею сталося, але, здається мені, вона просто поїхала. Прилаштувала тебе в хороші руки й зникла.
Світлані ніколи не хотілося знайти рідну матір. Маму Зіну вона любила, тата Васю теж, а вже з Ігорем вони були нерозлий вода. Але, після того як народилися близнюки, все змінилося.
З Антоном її познайомив Ігор. Мама Зіна вважала, що з весіллям вони поспішили, але якщо і так усе ясно, то чого тягнути? Світлані здавалося, що вона зустріла того самого — вони з Антоном ніби робили одне одного цілісними, доповнювали там, де треба. І обом здавалося, що дитина просто необхідна їхній молодій, але такій чудовій родині.
— Діти, майте на увазі — я сидіти з онуками зараз не зможу! — повідомила мама Зіна. — Щойно влаштувалася на роботу нормальну. Досить, я вас стільки років ростила — тепер хочу й для себе пожити!
Світлана запевняла, що допомога їй не буде потрібна. Та ж вона не знала, що в неї будуть близнюки! Коли вони з’явилися на світ, Світлана почала скаржитися мамі, що не справляється.
— Ну й що з того, що близнюки? — не розуміла мама Зіна. — Вас у мене теж двоє було! Це ж зручно — нехай грають один з одним.
Так воно так. Тільки от Світлана підозрювала, що вони з Ігорем зовсім інші були. Сини ж вимотували їй усі нерви з самого народження: спали вони мало, причому по черзі, завжди плакали. Світлана уявляла себе ніжною й уважною мамою, яка займатиметься розвитком своїх дітей і радіє. На ділі вона дратувалася, сривалася на чоловіка й часто плакала.
Не те щоб мама Зіна зовсім не допомагала, допомагала: приїжджала на вихідні, гуляла з хлопчиками, готувала котлети й супи, підлогу мила. Але в будні Світлана просто не витримувала. Ще й чоловік пізно став повертатися, і через це вони вперше в їхньому сімейному житті стали сваритися.
— Ти мені зовсім не допомагаєш! — скаржилася Світлана. — Я тут сама з ними, як білка в колесі, а тобі байдуже!
— А як мені вас утримувати? Не я винуватий, що замість однієї дитини, у нас одразу дві!
— А хто винуватий, я?
Подібні перепалки стали звичною справою. Але ображалася Світлана тепер не на Антона, а на маму Зіну. Ось якби в Ігоря були близнюки, вона б кинула свою роботу! І допомагала б йому точно — він же рідний син, це Світлана прийомна.
Світлану почали відвідувати думки про те, що треба знайти рідну маму. Напевно, та вже давно вирішила всі свої проблеми й, швидше за все, навіть покаялася, що кинула тоді дочку. Вони б зустрілися, поплакали: мама попросить пробачення, а Світлана скаже, що давно її простила. Адже так у фільмах буває?
Спочатку Світлана пробувала шукати сама: закинула фотографію в пошуковик і переглядала запропоновані сторінки. Але нічого з цього не вийшло, звісно: це лише в детективних серіалах таке працює, а в житті — ні. І тоді Світлана звернулася до Ігоря.
— Ти з глузду з’їхала? Мама, знаєш як образиться!
— Ну й нехай ображається! Могла б допомагати мені з хлопчиками.
— Свєто, ну ти чого? Вона допомагає.
— Ага. Ось будуть у тебе діти, подивимось, так само вона тобі допомагатиме чи інакше.
— Не видумуй. Що ти таке говориш! Мама любить тебе. Просто їй і справді цікаво на роботі. Вона все життя нас годувала, вчила, по гуртках возила. Тато теж, сама знаєш, гірший за дитину — подай принеси…
— То ти допоможеш мені чи ні?
— Гаразд, допоможу…
Ігор запропонував подивитися різні групи, де можна розмістити оголошення. І Світлана там просто пропала: стало так цікаво все це читати. Вона так захопилася, що не помітила, як сусідку затопили: встигли воду на кухні відкрити. Сусідка прийшла сваритися: з виду начебто такий божий одуванчик, а сварила Світлану, як завуч у школі.
— Ельвіро Борисівно, скажіть скільки вам за ремонт віддати, я віддам! — ледь не плакала Світлана. — Я не винувата, що діти бешкетують. Вони ж маленькі ще.
— Маленькі. Якщо маленьких не навчити себе вести, то що з великими буде!
Мати не знаходилася, чоловік усе пізніше повертався додому, мама Зіна не допомагала, Ігор поїхав до Києва брати участь у крутому проєкті. Світлана сварилася на дітей, сварилася з чоловіком і сердилася на весь світ.
«Мабуть, мама Зіна мала рацію, — думала вона. — Рано я заміж вийшла!».
У той день все пішло не так: Світлані хтось написав, що бачив схожу жінку, причому в її місті, але відповісти Світлана не встигла — у цю мить вимкнулося електрика. Телефон у неї сів. Подзвонити нікому не можна, зарядитися ніде. Від образи вона заплакала.
— Так, діти! Йдемо в магазин, купимо морозива!
Незрозуміло, чому вони так любили морозиво. Але це слово мало прямо-таки магічний ефект: хлопчики одразу кинулися одягатися.
У торговельному центрі Світлана підключила телефон до зарядки. Близнюки тим часом їли морозиво й бігали навколо колони. Жінка повернулася й тут помітила її. Здавалося б, як можна впізнати жінку з фотографії? Тим більше через стільки років? Але Світлана її впізнала. Від хвилювання у неї спітніли долоні й пересохло в горлі: потрібно було встати, підійти до мами й щось сказати. Але Світлана не знала що, вона не підготувалася.
Мама майже зовсім не змінилася: та сама зачіска, жодного сивого волоска. Чи вона їх фарбує? Обличчя доглянуте, одяг дорогий. Значить, усе в неї добре. А Світлана так і думала. Якби була неблагополучна — просто залишила б її на лавці. А так — знайшла родину, можна сказати. Прилаштувала. На ватних ногах Світлана підійшла до мами й незграбно промовила:
— Добрий день. Вибачте. Я хотіла запитати.
Жінка подивилася на неї байдужими темними очима.
— Так?
— Ви не відпочивали влітку дев’яносто четвертого року в Затоці?
Жінка мовчки дивилася, а Світлана ніяк не могла підібрати потрібних слів. І тут вона згадала про фотографію: на щастя, з того часу, як вона почала свої пошуки, фотографію Світлана завжди носила з собою.
— Зараз, почекайте!
Вона взялася ритися в сумці. Жінка демонстративно зітхнула.
— Ось! — простягнула Світлана фотографію. — Це ж ви? Розумієте, я… Я Світлана. Ваша дочка, виходить.
Губи чомусь задрижали, голос зірвався. Світлана чекала, що зараз мама збентежиться, візьметься виправдовуватися, здивується. Але обличчя жінки майже не змінилося. Тільки брова піднялася.
— Ти що, стежиш за мною?
— Ні! — сказала Світлана. — Я випадково… Це ж такий збіг, що в одному місті, одному торговельному центрі… Ніби доля виходить, так? Он там мої хлопчики — Марк і Максим. Вони зазвичай не такі галасливі, — збрехала Світлана.
Мама навіть не поглянула в їхній бік.
— Послухай… Я не знаю, як ти мене знайшла, але я нічого не хочу про це знати.
— Та я не шукала! — у голосі Світлани дзвеніли сльози. — Я прийшла сюди зарядити телефон, у нас світла вдома немає, виключили за графіком.
— Позбав мене подробиць, — перебила її жінка. — Я думаю, на цьому краще закінчити наше спілкування. Я тут випадково, проїздом, тож давай просто забудемо про все.
Вона відштовхнула Світлану, яка в незрозумілому пориві ступила до мами — то хотіла її затримати, то просто опинитися трохи ближче… Відштовхнула й поспішила до ліфта. А Світлана стояла посеред зали, і по щоках у неї текли сльози. Плюс до всього хлопчаки взялися голосити, знову щось не поділили.
Світлана опустилася на крісло й закрила обличчя руками. Треба було якось заспокоїтися й взяти себе в руки. Хтось обережно торкнувся її плеча. Світлана підняла заплакане обличчя. Перед нею стояла не мама, а сусідка — Ельвіра Борисівна.
— Вибач, дитино, — сказала вона. — Я випадково стала свідком вашого знайомства. У тебе там хлопчики бешкетують, треба б їх заспокоїти. Підемо купимо їм ще морозива?
Сперечатися сил не було. Сусідка купила хлопчикам морозиво, посадила їх за столик.
— Бургер зайшла собі купити, — по-змовницьки підморгнула вона. — Знаю, що шкідливо, але іноді так хочеться…
Світлана розсміялася: хто б міг подумати, що така жінка і купує бургери!
— А підемо до мене в гості? — запропонувала Ельвіра Борисівна. — У мене печиво є й чай.
У квартирі Ельвіри Борисівни пахло пральним порошком й геранню. Хлопчики обліпили величезного сірого кота, Світлана влаштувалася на кухні з чаєм. На стелі жовтіли розводи.
— Ваша робота, — зітхнула Ельвіра Борисівна.
Світлані стало соромно.
— Вибачте. Давайте я оплачу ремонт.
— Та не треба…
Світлана боялася, що сусідка почне розпитувати про маму й усе таке. Але вона не питала. Розповідала про дітей, які поїхали жити до Німеччини, про кота, який чудово ловить мишей — Ельвіра Борисівна випускає його погуляти, і він приносить їй мишей з підвалу. Хлопчики на диво притихли: коли Світлана заглянула в кімнату, вони спали в обіймах з котом.
— Давай серіал подивимося, — запропонувала Ельвіра Борисівна. — Турецький. Там таке відбувається… Не бачила? Я зараз тобі все розповім…
Звичайно, Світлана не могла залишитися невдячною й наступного дня принесла сусідці бургер. Вони пили чай, а хлопчики чіплялися до кота. Потім знову заснули, а Ельвіра Борисівна й Світлана дивилися серіал. Правда, другий день чоловік залишався без вечері, та чим пельмені не вечеря?
— Ти якась підозріло спокійна ці два дні, — обережно зауважив чоловік. — Така ти мені більше подобаєшся.
Світлана задумалася.
— Ну так. Я це, із сусідкою подружилася.
— З якою?
— Ну, з Ельвірою Борисівною.
— Ну ти даєш!
— Слухай, може, відремонтуємо їй стелю? А то залили тоді… Незручно.
— Побілимо, звичайно. Подивлюся на вихідних.
І якось усе налагодилося у Світлани. Про маму вона кілька разів думала: вела з нею діалог в думках, шукала слова, які мала тоді сказати, щоб зустріч пройшла інакше. А потім зрозуміла: ну яка вона мама? Мама в неї вже є. І якщо чесно — незрозуміло, як вона з ними двома справлялася. Тепер Світлана це розуміє. І ніхто її не просив дітей народжувати, Світлана сама на це пішла. І чого тепер скаржитися? Так, галасливі. Так, неслухняні. Але Ельвіра Борисівна права — якщо вона з ними маленькими не справляється, то що потім буде?
Світлана подзвонила мамі Зіні. Попросила вибачення й запитала поради: що робити, щоб слухалися, як домовлятися, якщо не слухаються. У Ельвіри Борисівни теж питала порад: і про дітей, і про чоловіка. Та виявилася з почуттям гумору, уміла вставити таку фразочку, що Світлану одразу відпускало. І якось непомітно діти стали спокійнішими, а Антон повертався з роботи раніше — зізнався, що втомлювався від криків дітей і Світлани, тому й затримувався там.
— Я не знав, що діти так складно, — поскаржився він.
— Я теж, — зітхнула Світлана й подумала: та жінка, яка тепер не мама, теж, мабуть, не знала. Тож не варто на неї ображатися, нехай живе своє життя. А у Світлани все добре.
