Світлана сиділа за старим дерев’яним столом у своїй затишній, але трохи захаращеній кухні. На плиті кипів борщ, наповнюючи кімнату ароматом буряка і кропу.
Вона нервово теребила край вишитої серветки, поглядаючи на годинник. Її син, Олексій, мав ось-ось повернутися з роботи.
Слова свекрухи, Марії Степанівни, досі гуділи в голові, наче рій бджіл: «Або твій син буде давати мені машину, коли мені потрібно буде, або хай іде жити окремо. Йому вже 23 роки, не маленький!»
Світлана зітхнула. Вона знала, що Марія Степанівна — жінка сувора, але справедлива. Її слова не були просто погрозою — це був ультиматум.
Проблема полягала в тому, що Світлана ніяк не могла набратися сміливості поговорити з Олексієм. Він був її єдиним сином, і хоча йому справді було 23, вона досі бачила в ньому того малого хлопчика, який бігав за нею з іграшковим трактором.
Але цього разу уникнути розмови не вдасться — «добрі люди», як казали в селі, уже донесли Олексію слова бабусі. І тепер він, напевно, прийде додому розлючений.
Двері грюкнули, і в кухню зайшов Олексій. Його темне волосся було скуйовджене, а на обличчі читалася суміш роздратування й утоми. Він кинув рюкзак на стілець і, не дивлячись на матір, пішов до холодильника.
— Олексію, сідай, борщ готовий, — м’яко сказала Світлана, намагаючись розрядити атмосферу.
— Не хочу я твій борщ, мамо, — відрізав він, дістаючи пляшку води. — Що це за історії я чув від кума Івана? Бабуся хоче, щоб я їй машину давав, коли їй заманеться? Це що, я тепер її особистий водій?
Світлана зніяковіла. Вона знала, що Олексій дізнається, але не думала, що так швидко.
— Сину, ти ж знаєш бабусю. Вона… ну, вона просто хоче, щоб усе було по-її. Ти ж знаєш, як вона любить порядок.
— Порядок? — Олексій різко повернувся, його очі блиснули. — Це не порядок, це шантаж! Мені 23 роки, я працюю, я купив ту машину на свої гроші, а вона мені ультиматуми ставить? Хай живе окремо, каже? Та я й сам не проти!
Світлана не хотіла, щоб усе зайшло так далеко.
— Олексію, не гарячкуй. Давай поговоримо спокійно. Бабуся просто…
— Просто що? — перебив він. — Хоче, щоб я бігав за нею, як цуценя? Мамо, я не проти допомогти, але це вже занадто. Вона думає, що я досі школяр, який має слухатися?
Світлана опустила очі. Вона знала, що Олексій правий, але водночас розуміла і свекруху.
Марія Степанівна була вдовою, і машина Олексія була для неї чи не єдиною можливістю дістатися до міста чи до лікарні. Але вимагати її так категорично… Це було в стилі свекрухи.
— Може, ти з нею поговориш? — тихо запропонувала Світлана. — Поясниш, що ти не проти допомагати, але…
— Поговорити? — Олексій гірко розсміявся. — Мамо, ти ж знаєш бабусю. Її не переговориш. Вона або отримує, що хоче, або влаштовує скандал.
Світлана зітхнула. Вона знала, що син правий. Марія Степанівна була не з тих, хто йде на компроміси. Але й Олексій не з тих, хто легко поступається. Вона відчувала, що ця ситуація може розірвати їхню сім’ю.
Наступного дня Світлана вирішила поговорити зі свекрухою сама. Марія Степанівна сиділа на ґанку, в’язала шкарпетки і гуділа собі під ніс якусь пісню.
— Доброго дня, Маріє Степанівно, — привіталася Світлана, намагаючись звучати невимушено.
— О, Світлано, — свекруха відклала в’язання і пильно глянула на невістку. — То що, поговорила з Олексієм? Дасть він мені машину чи ні?
Світлана зніяковіла. Вона сіла на лавку поруч і спробувала підібрати слова.
— Він… він не проти допомагати, але, знаєте, у нього своя робота, свої справи. Може, можна якось домовитися? Ну, щоб і вам зручно було, і йому?
Марія Степанівна фиркнула.
— Домовитися? Світлано, я його ростила, коли ти з чоловіком на заробітках була. Я йому пелюшки міняла, я його до школи водила. А тепер він мені машину пошкодує? Та я ж не щодня прошу! Мені до лікарні треба, до базару, до церкви. Хіба це так багато?
— Не багато, — зітхнула Світлана. — Але він молодий, хоче своє життя будувати. Машину він сам купив, ви ж знаєте.
— Купив, бо я йому грошей дала на перший внесок! — відрізала свекруха. — Чи він це забув? Я ж не чужа людина, я його бабуся!
Світлана відчула, як розмова заходить у глухий кут. Вона знала, що Марія Степанівна має рацію — вона справді допомагала Олексію, коли той купував машину. Але й син мав право на своє життя. Ситуація ставала дедалі напруженішою.
Тим часом Олексій сидів у кафе в центрі села з своїм другом Миколою. Вони пили каву, і Олексій виливав другу своє обурення.
— Уявляєш, Коль, бабуся хоче, щоб я їй машину давав, коли їй заманеться! — він нервово постукував пальцями по столу. — Я ж не проти, але це ж моя машина! Я за неї ще кредит виплачую!
Микола, широкоплечий хлопець із добродушною усмішкою, задумливо кивнув.
— Слухай, Льошо, я тебе розумію. Але ти ж знаєш бабу Марію. Вона як танк — якщо щось задумала, то не відступить. Може, тобі з нею поговорити? Пояснити, що ти не проти допомагати, але щоб вона не вимагала?
— Поговорити? — Олексій скривився. — Та вона мене не слухає! Для неї я досі малий, який має робити, що вона скаже.
— Ну, тоді є два варіанти, — Микола відхилився на стільці. — Або ти здаєшся і стаєш її водієм, або… переїжджаєш. Вона ж сама сказала — хай живе окремо. Може, це твій шанс?
Олексій замислився. Переїхати? Ідея звучала заманливо, але водночас лякала. Він ніколи не жив окремо від матері. Та й у селі всі знали одне одного — куди він піде? Але думка про незалежність застрягла глибоко в думках у хлопця.
— Знаєш, Коль, а це ідея. Може, я й справді з’їду. Хай бабуся тоді сама вирішує, як їй до міста добиратися.
Микола розсміявся.
— Ого, Льошо, ти серйозно? Ну, якщо що, в мене є знайомий, який здає квартиру в місті. Недорого. Хочеш, поговорю з ним?
Олексій кивнув, хоча в душі ще сумнівався. Він не був готовий до такого різкого кроку, але відчував, що зволікати далі не можна.
Через кілька днів Світлана організувала сімейну вечерю, щоб спробувати примирити Олексія і Марію Степанівну. Вона приготувала улюблені страви обох — вареники з картоплею для сина і голубці для свекрухи. Але атмосфера за столом була напруженою.
— То що, Олексію, подумав? — почала Марія Степанівна, відкладаючи виделку. — Будеш мене возити?
Олексій стиснув губи. Він знав, що ця розмова неминуча.
— Бабусю, я не проти допомагати. Але я не можу бути на кожному твоєму поклику. У мене робота, у мене плани. Може, ми складемо якийсь графік?
— Графік? — свекруха підняла брови. — Ти мені ще розписку напиши! Я твоя бабуся, а не таксист, якого за графіком викликати треба!
— А я не таксист, якого можна викликати, коли тобі заманеться! — не витримав Олексій. — Це моя машина, я за неї плачу, я її обслуговую. Якщо тобі так треба, можу інколи підвозити, але не вимагай її, коли захочеш!
Світлана спробувала втрутитися.
— Льошо, Маріє Степанівно, давайте спокійно. Ми ж сім’я, можна ж домовитися.
— Сім’я? — фиркнула свекруха. — Сім’я — це коли один одному допомагають, а не коли онук бабусі машину шкодує!
Олексій різко встав із-за столу.
— Знаєш що, бабусю? Ти сама сказала — або я даю тобі машину, або живу окремо. То я обираю друге. Я з’їжджаю.
Світлана ахнула, а Марія Степанівна лише пильно глянула на онука.
— Ну, подивимося, як ти там сам упораєшся, — холодно сказала вона. — Без мами, без бабусі. Побачимо, чи надовго тебе вистачить.
Наступні тижні були для Олексія справжнім випробуванням. Він знайшов невелику квартиру в місті, завдяки Миколі, і почав облаштовувати своє нове життя.
Перші дні були сповнені ейфорії — він відчував себе вільним, незалежним. Але незабаром з’явилися труднощі: рахунки, прибирання, готування їжі.
Світлана телефонувала щодня, переживаючи, чи син їсть, чи не мерзне, чи все у нього гаразд.
— Льошо, може, повернешся? — благала вона одного вечора по телефону. — Я поговорю з бабусею, вона вже заспокоїлася.
— Мамо, я не повернуся, — твердо сказав Олексій. — Мені треба вчитися жити самому. І знаєш, мені подобається. Важко, але я справляюся.
Світлана зітхнула, але в її голосі відчувалася гордість. Її син ставав дорослим.
Тим часом Марія Степанівна, хоч і не подавала вигляду, почала сумувати за онуком. Вона звикла, що Олексій завжди поруч, що він допомагав їй по господарству, жартував. Одного дня вона не витримала і зателефонувала йому.
— Олексію, — почала вона, і її голос був незвично м’яким. — Може, заїдеш до мене? Я голубці зробила, твої улюблені.
Олексій усміхнувся. Він знав, що це була пропозиція миру.
— Добре, бабусю. Заїду. Але машину тобі не дам, — пожартував він.
Марія Степанівна розсміялася, і вперше за довгий час у їхній сім’ї запанувала згода.
Наталія Веаелка
