Христина стояла посеред кухні в старенькому халаті, з телефоном, притиснутим до вуха плечем, і грюкала каструлями так, що сусідський пес за стіною почав гавкати в такт.
На столі — майже порожня банка з-під молока, яку вона щойно вивернула догори дном. Крапля ще висіла на краю, ніби насміхалася.
— Світлано Богданівно! Та як ви могли?! Я ж дітям хотіла кашу з молоком зварити!
З того боку слухавки пролунав спокійний, трохи хрипкуватий голос свекрухи:
— Христино, та чого ти кричиш мені у трубку? Я ж тільки трохи взяла. Для своєї кішки Соні. У неї ж гастрит, ветеринар сказав — тільки свіже молочко, а в магазині черга до неба.
— Трохи?! — Христина аж підстрибнула. — Та ви майже все забрали! Я не те що кашу не зварю, а й просто напитись дітям не маю чим дати! У мене літра стояла, а лишилося півсклянки! Це «трохи»?!
— Ну пів літра, — спокійно уточнила Світлана Богданівна. — Я ж банку свою принесла, не в твою лила.
— Ви в мою лили! Я бачила! Ви ще й кришечку мою забрали, ту синю, з котиком!
— Та кришечка сама відскочила, я її просто підібрала, щоб не валялася.
Христина затулила очі долонею. Їй хотілося або кричати далі, або просто сісти на підлогу й ревіти. Діти вже прокинулися: шестирічний Матвійчик виглядав із-за дверей у піжамі з динозаврами, а дворічна Соломійка голосно вимагала «молочка-а-а!».
— Світлано Богданівно, — Христина зробила глибокий вдих, намагаючись говорити спокійніше, — ми з вами вже третій місяць живемо в одному дворі, в двох хатах через паркан.
Я розумію, що ви одна, що пенсія маленька, що Соня ваша — член сім’ї. Але ж є межа! Ви вчора мої яйця «на омлет для Соні» взяли, позавчора — півбуханки хліба «бо черствий, а кішці можна», а тиждень тому мою нову сковорідку «на пять хвилин» — і досі не повернули!
— Сковорідку я завтра віддам, — чемно пообіцяла свекруха. — Я ж її тільки на млинці спробувала, дуже зручна, ручка не гріється.
— Ви млинці на ній пекли?! — Христина ледь не впустила телефон. — Це ж тефлонова, дорога! Я її місяць збирала!
— Ну то що, що тефлонова? Я ж акуратно, лопаточкою дерев’яною.
Христина відчула, що зараз або вб’є когось, або вб’ють її. Вона поклала слухавку, набрала повітря і крикнула в коридор:
— Матвійчику, бери Соломію, вдягаємося — йдемо до бабусі Світлани по молоко!
Через п’ятнадцять хвилин вони вже стояли перед хатинкою свекрухи. Ділянка в Світлани Богданівни була як з журналу:
троянди, виноград, гойдалка, альтанка. І посеред усього цього — величезна руда кішка Соня, яка лежала на лавочці й пила молоко з глибокої тарілки. Тарілка була Христинина. Синя, з білими горохами.
— Доброго ранку, — холодно сказала Христина, відчиняючи хвіртку.
Світлана Богданівна вийшла на ґанок у квітчастій хустці й фартусі. Усмішка — ширша за Чорне море.
— Ой, а я вже чайник поставила! Заходьте, діточки!
Матвійчик одразу побіг до Соні, Соломійка потягнулася ручками до тарілки з молоком.
— Бабусю, а можна я Соні дам печивко? — спитав Матвій.
— Звісно, сонечко, бери в тій синій вазочці на столі. Там вчора спекла.
Христина зайшла слідом за дітьми й завмерла. На столі стояла її синя ваза. Поруч — її синій чайник. І її синій рушник висів на спинці стільця.
— Світлано Богданівно… — почала вона небезпечно тихим голосом.
— Та сідай, Христинко, чаю вип’ємо, — свекруха вже розставляла її сині чашки. — Я ж кажу — я все поверну. Просто в мене якось усе синє поламалося, а в тебе гарний сервіз, ось я й подумала…
— Ви подумали, що можна взяти без дозволу?!
— Та який там без дозволу, — свекруха махнула рукою. — Ти ж мені не відмовиш. Я ж не чужа людина.
Христина сіла. Не тому що хотіла чаю, а тому що ноги підкосилися.
— Світлано Богданівно, давайте домовимося раз і назавжди. Я не проти допомагати. Але є різниця між «допомогти» і «взяти все, що погано лежить».
Свекруха зітхнула, налила чай у синю чашку й поставила перед Христиною.
— Ти молода ще, Христинко. Не розумієш. Я ж не для себе. Для Соні. Вона в мене замість дитини. Ти ж знаєш, що Богдана мого не стало, син в Німеччині, … Соня — це все, що в мене лишилося.
Христина подивилася на кішку. Соня саме вилизувала тарілку до блиску й виглядала дуже задоволеною життям.
— Я розумію, — тихо сказала Христина. — Але в мене двоє дітей. І я теж хочу, щоб у них було молоко. І свої тарілки. І мама, яка не кричить щоранку.
Світлана Богданівна замовкла. Довго дивилася у вікно, де цвіли її троянди.
— Знаєш, — нарешті сказала вона, — коли я була молодою, у нас у селі корова була спільна на три хати. І ніхто ніколи не казав «моє-твоє». Брала сусідка молоко — значить треба. Бо завтра в неї може не бути, а в мене буде.
— То було в селі, — відповіла Христина. — А ми в місті. І в мене немає корови.
Свекруха підвелася, пішла до холодильника й дістала півлітрову банку молока. Поставила перед Христиною.
— На, забирай. Я Соні кефір розведу, вона й так їстиме.
Христина подивилася на банку, потім на свекруху.
— А решту речей коли повернете?
— Завтра зранку все винесу на паркан, — пообіцяла Світлана Богданівна. — І сковорідку, і рушник, і чашки. І навіть кришечку з котиком.
Христина взяла банку, але не пішла.
— Світлано Богданівно… А може ми по-іншому зробимо?
— Як?
— Ви приходьте до нас щодня на сніданок. З Сонею. Ми разом кашу варитимемо. І молоко буде всім вистачати. І тарілки не треба носити туди-сюди.
Свекруха завмерла. Очі в неї раптом стали мокрі.
— Ти серйозно?
— Серйозно. Тільки з умовою: Соня сидить на стільчику, а не на столі. І яйця ви більше не «позичатимете».
Світлана Богданівна всміхнулася. Вперше за весь час — щиро, без тієї трохи лукавої усмішки.
— Домовились, доню.
Наступного ранку о сьомій Христина почула стук у вікно. На паркані сиділа Соня з бантиком на шиї, а поряд стояла Світлана Богданівна з кошиком.
— Доброго ранку! — гукнула вона. — Я яєць принесла. Свіжі, від сусідки. І масло домашнє. І сметану. І хліб вчора спекла. І ще пирога з яблуками.
Христина розсміялася. Відкрила хвіртку.
— Заходьте. Каструля вже на плиті.
Так почалася їхня нова традиція. Щодня о сьомій — стук у вікно. Соня спала на підвіконні, Матвійчик годував її шматочками ковбаси, Соломійка тягала бабусю за хустку, а Христина зі Світланою Богданівною варили кашу на чотирьох.
І молока завжди вистачало.
А синя ваза так і залишилася в свекрухи — бо «гарно пасує до моїх фіранок». Христина більше не сперечалася.
Бо зрозуміла: іноді «моє-твоє» — це просто слова.
А сім’я — це коли вранці хтось стукає у вікно з пирогом і посміхається так, ніби весь світ належить вам обом.
Світлана Малосвітна
