Світлана стояла на порозі старої п’ятиповерхівки, де колись вони з Петром були щасливі. Тепер це місце виглядало так само сіро, як і її думки.
В руках тремтів телефон: вона набрала номер вже вшосте, і вшосте ніхто не відповів. Богдана лежала вдома з температурою, кашель, а швидка сказала: «Черга на три години, чекайте».
Грошей на приватну клініку не було. Зарплати вистачало хіба що на їжу й комуналку. Останньою надією залишався Петро. Він хоч і пішов до іншої п’ять років тому, але ж донька в нього одна.
Вона натиснула дзвінок. Двері відчинила нова дружина Петра, Олена. Молода, струнка, з ідеальним манікюром і холодним поглядом.
«О, це ти,» сказала Олена, не приховуючи презирства. «Чого треба?»
«Олено, добрий вечір. Мені треба Петра. Терміново. Богдана дуже захворіла.»
«Петро зараз у душі. І взагалі, Світлано, ти вже п’ятий рік не його дружина. Не звикай бігати сюди, коли тобі щось треба.»
«Це не мені треба. Доньці.»
Олена хотіла закрити двері, але в коридорі з’явився Петро. У халаті, з мокрим волоссям.
«Світлана? Ти що тут робиш?»
Вона зробила крок уперед.
«Петре, Богдана горить. Температура не спадає третій день. Я всюди дзвонила, скрізь черги. У мене немає грошей на лікарів. Ти ж її батько…»
Петро насупився.
«Стоп. Стоп одразу. Я чув цю пісню вже сто разів. То на гурток, то на зуби, то на шкільну форму. А тепер на лікарів? Ти серйозно думаєш, що я тобі банк?»
«Петре, я тебе благаю…»
«Світлана, припини свою дешеву виставу,» розлючено перебив він. «Чи ти хочеш моїм коштом свої проблеми вирішити? Я нічим ні тобі, ні Насті, ні Богдані не винен. Хіба що допомогти з організацією прощання, якщо що…»
Він вимовив це так легко, ніби говорив про чужу дитину. Світлана відчула, як всередині щось обірвалося.
«Ти… ти що побажав власній дочці?» прошепотіла вона.
«Я нічого не побажав. Я просто констатую факт»
Світлана розвернулася й пішла. Сльози котилися по щоках, але вона їх не витирала. Треба було поспішити додому. До Богдани.
Вдома було темно й тихо. Настя, старша донька, сиділа біля ліжка сестри й тримала її за руку.
Світлана кинулася до доньки. Обличчя Богдани було сірим, губи посиніли.
«Богданко! Доню, чуєш мене?»
Вона набрала 103. Цього разу трубку взяли швидше.
Через двадцять хвилин приїхала швидка. Лікарі працювали швидко: кисень, укол, крапельниця прямо в машині.
«Дуже запущено. Чому так пізно?» запитав лікар.
Світлана мовчала. Що вона могла сказати?
Сказали чекати в коридорі. Вона сиділа на холодній лаві, стискаючи в руках телефон. Хотіла подзвонити Петру, сказати, що донька в реанімації. Але не набрала. Навіщо? Він уже все сказав.
Минуло три дні. Богдана лежала, лікарі казали: шанс є, але маленький. Світлана не відходила від лікарні. Спала на стільцях, їла бутерброди, які приносила Настя.
На четвертий день її викликали до завідувача відділення.
«Світлано Василівно, ми робимо все можливе, але… готуйтесь.»
Вона кивнула. Всередині все ніби вимкнулося.
Вона вийшла на вулицю. Сніг падав великими пластівцями. Світлана набрала номер Петра.
Він відповів одразу
«Чого ще?» голос був роздратований.
«Петре… Богдана…лікарі кажуть… можливо, не витримає.»
Тиша. Потім важкий видих.
«І що ти від мене хочеш? Гроші на лікування? Я ж сказав — немає.»
«Я не прошу грошей. Просто… приїдь. Подивись на неї. Востаннє, може.»
«Я зараз на роботі. І взагалі — це твоя провина. Ти її не догледіла.»
«Петре… вона ж твоя донька.»
«Була колись. Поки ти її проти мене не налаштувала. Я їй п’ять років не потрібен був, а тепер раптом знадобився? Ні, Світлана. Я сказав усе, що думав.
Якщо — то дзвони. Допоможу. Це максимум, на що можеш розраховувати.»
Він скинув.
Світлана стояла посеред двору лікарні й тихо вила, як поранена тварина. Люди обходили її стороною.
Минуло ще два дні. Вночі пролунав дзвінок.
«Світлано Василівно… Приїдьте. Терміново.»
Вона зрозуміла все ще до того, як зайшла в палату.
Лікарка обняла її за плечі.
« Вибачте.»
Світлана сіла біля ліжка й узяла доньчину руку. Холодна. Як лід.
«Богданко… Прости маму… Прости…»
Вона просиділа так до ранку.
Потім поїхала додому. Настя зустріла її в сльозах.
«Мамо…»
«Все, доню… Більше немає Богданки…»
Вони обнялися й плакали разом.
Наступного дня Світлана набрала Петра.
Він відповів швидко, ніби чекав.
«Ну що?» коротко запитав.
«Пішла в засвіти. Вчора о 23:47.»
Тиша. Потім:
«Зрозумів.»
Світлана закрила очі.
«Я вже все організувала. Сама.»
«Тоді навіщо дзвониш?»
«Щоб ти знав. Щоб почув. Щоб запам’ятав кожне своє слово.»
«Я нічого поганого не сказав. Я попереджав.»
«Ти сказав, що допоможеш з похованням, якщо що. Отже, приїдь. Попрощайся з донькою. Хоча б зроби вигляд.»
Петро помовчав.
«Добре. Коли?»
Поховання призначили на середу. Маленька церква на околиці. Людей було небагато: сусіди, однокласники, кілька вчителів.
Петро приїхав останнім. У дорогому чорному костюмі, з букетом білих троянд. Підійшов, поклав квіти, постояв хвилину. Потім повернувся до Світлани.
«Все. Я зробив, що обіцяв.»
Вона подивилася на нього. Очі були сухі. Сльози закінчилися ще вночі.
«Ти навіть не плачеш,» тихо сказала вона.
«А чому я маю плакати? Я її п’ять років не бачив. Вона для мене чужа.»
«Ти її батько.»
«Біологічно — так. А по життю — ні. Ти сама так захотіла.»
Світлана кивнула.
«Добре. Іди.»
Він розвернувся й пішов. Не оглянувшись.
Після нова дружина Олена надіслала Світлані повідомлення:
«Нарешті все закінчилося. Сподіваюся, більше не потурбуєш.»
Світлана не відповіла.
Вдома вона знайшла щоденник Богдани. Останній запис був за три дні до того.
«Мама дуже хвилюється. Каже, що тато не захоче допомогти. Але я знаю: якщо він дізнається, що мені зовсім погано, він приїде. Він же мене любить. Просто не показує.»
Світлана закрила щоденник і вперше за тиждень закричала. Так голосно, що сусіди прибігли.
Через місяць вона прийшла на кладовище. Принесла нові квіти. Сіла біля могилки.
«Богданко… Прости мене. Я не змогла тебе врятувати. І не змогла змусити його любити тебе так, як ти цього заслужила.»
Вона сиділа довго. Поки не стемніло.
А десь у місті Петро з Оленою святкували появу спільної дитини.
«Нарешті в нас буде своя дитина. Справжня сім’я,» сказала Олена.
Петро кивнув і підняв келих.
«За наше майбутнє.»
Він навіть не згадав, що саме цього дня Богдані мало б виповнитися п’ятнадцять.
Віра Лісова
