У маленькому селі на Полтавщині, де поля золотилися пшеницею влітку, а взимку все вкривалося білим снігом, жила дівчина на ім’я Світлана.
Вона була найстаршою з трьох сестер у родині, де батько працював на тракторі, а мати доглядала за господарством: корови, кури, город.
Світлана з дитинства мріяла про щось більше, ніж щоденна рутина села.
“Мамо, я хочу побачити світ за межами цих пагорбів,” – казала вона, дивлячись на горизонт, де сонце ховалося за лісом.
Мати, Ганна, тільки зітхала: “Доню, село – це наше коріння. Куди ти поїдеш? Тут все знайоме, безпечне.”
Але Світлана не слухала. Вона закінчила школу з відзнакою і вирішила поїхати до Києва на навчання.
“Я вступлю до університету, вивчуся на вчителя або бухгалтера, – мріяла вона. – А потім повернуся і допоможу селу.”
Батьки неохоче погодилися, позичили гроші в сусідів на дорогу. Так, у вісімнадцять років, Світлана вперше сіла в потяг до столиці. Вагон гойдався, а за вікном проносилися поля, села, міста.
“Це початок нового життя,” – шепотіла вона собі, тримаючи в руках маленьку валізу з речами.
Київ зустрів її шумом, людьми, високими будинками. Вона оселилася в гуртожитку педагогічного університету, де швидко знайшла подруг.
Навчання було важким, але Світлана старалася. Вечорами вона працювала офіціанткою в кафе, щоб надсилати гроші додому.
“Світлано, як ти там? – дзвонила мати щотижня. – Не забувай про нас.” – “Мамо, все добре. Місто чудове, стільки можливостей!” – відповідала дочка, ховаючи втому.
Одного вечора в кафе зайшов Антон. Він був міським хлопцем, сином інженера, працював програмістом у великій компанії.
Високий, з модною зачіскою, у стильному светрі. “Дівчино, принесіть, будь ласка, каву з молоком,” – сказав він, посміхаючись.
Світлана відчула, як серце забилося швидше. “Звичайно, зараз,” – відповіла вона, намагаючись не червоніти. Антон став постійним відвідувачем. Вони розмовляли: про книги, фільми, мрії.
“Ти з села? – запитав він якось. – Це круто, свіже повітря, природа.” – “Так, але тут, у місті, все інакше. Життя кипить,” – сміялася Світлана.
Їхні побачення почалися з прогулянок Хрещатиком. Антон показував їй Київ: Майдан, Андріївський узвіз, ботанічний сад.
“Світлано, ти особлива. Не як міські дівчата, ти щира,” – казав він, тримаючи за руку. Вона закохалася.
“Антоне, ти мій принц з казки,” – жартувала вона. Через рік, після закінчення університету, вони одружилися. Весілля було скромним: з друзями Антона і подругами Світлани.
Батьки приїхали з села, мати плакала: “Доню, ти тепер міська пані.” Антон обіцяв: “Я подбаю про неї, тітко Ганно.”
Життя в місті було як мрія. Вони зняли квартиру в центрі, Антон добре заробляв, Світлана знайшла роботу в школі вчителькою молодших класів.
“Антоне, уявляєш, наші діти зростатимуть тут, з усіма можливостями,” – казала вона, обіймаючи його. Він сміявся: “Звичайно, кохана. Місто – наше майбутнє.”
Вони подорожували: до Львова, Одеси, навіть до Польщі на вихідні. Світлана забула про село, тільки дзвонила додому раз на місяць. “Мамо, ми щасливі. Антон такий турботливий,” – розповідала вона.
Але одного дня все змінилося. Дзвонила сестра: “Світлано, мама занедужала. Треба доглядати.” Світлана заплакала: “Я приїду.” Вона поїхала до села на тиждень.
Мати лежала в ліжку, бліда. “Доню, не хвилюйся, це старість,” – шепотіла Ганна. Але Світлана бачила: село змінилося. Батько постарів, сестри працювали важко. “Я не можу їх кинути,” – подумала вона.
Повернувшись до Києва, Світлана сказала Антону: “Коханий, мамі погано. Може, переїдемо до села? Я догляну за нею, ти знайдеш роботу в райцентрі.”
Антон здивувався: “Світлано, ти жартуєш? Я міський, не уявляю життя без інтернету, офісів. Ми можемо надсилати гроші.”
Вона наполягала: “Але мама мене потребує. Ти ж обіцяв бути зі мною.” Почалися сварки. “Антоне, поїдьмо разом. Село не таке страшне,” – просила вона. Він відповів: “Ні, я не поїду. Це твоя ідея.”
Світлана думала, що вмовить його. Готувала улюблені страви, розповідала історії з дитинства. “Пам’ятаєш, як ти казав, що село круто? Давай спробуємо.” Але Антон ставав холоднішим.
“Світлано, ти мене розчарувала. Будемо прощатися. Невже ти думала, що ти мене вговориш і я поїду?”
Світлана поїхала. Село зустріло дощем. Мати в хаті: “Доню.” Лікарі: “Потрібен догляд.” Світлана допомагала: варила їжу, давала ліки. “Мамо, я не покину тебе,” – казала вона.
Повернувшись, сказала Антону: “Треба переїжджати.” Він: “Ні, Світлано. Місто – мій дім.”
Сварки: “Ти егоїст!” – кричала вона. “Ти не розумієш!” – відповідав він. Вона думала: “Вмовлю.” Готувала борщ, як у селі. “Смакуй, коханий. Пам’ятаєш, як ти хвалив?” Але Антон: “Це не змінить нічого.”
Але історія не закінчилася. Світлана повернулася до села одна. Доглядала матір, працювала в школі. “Доню, дякую,” – казала Ганна. Антон дзвонив: “Вибач.” Але вона: “Пізно.”
Час у селі плинув неквапливо, наче річка, що текла за пагорбами. Світлана повернулася до рідної хати після розриву з Антоном.
Її було аажко але вона знала: життя не зупиняється. Мати, Ганна, поволі одужувала завдяки догляду доньки.
“Світлано, ти моя рятівниця,” – казала вона, тримаючи її за руку. Світлана посміхалася, але в очах світилася туга. “Мамо, я вдома. Тут моє місце,” – відповідала вона, хоча думки про Київ іноді поверталися.
Світлана влаштувалася вчителькою в місцевій школі. Її учні, діти з сусідніх хат, любили її за доброту і вміння розповідати історії.
“Пані Світлано, розкажіть ще про море!” – просили вони. Вона ділилася спогадами про подорожі з Антоном, але швидко змінювала тему. “Діти, давайте вчити дроби,” – казала, ховаючи сум у посмішці.
Одного дня до школи прийшов новий учитель – Петро. Молодий, із добрими очима і легкою посмішкою, він викладав історію та географію.
“Добрий день, я Петро, новий колега,” – привітався він, простягаючи руку. Світлана відчула тепло в його голосі. “Рада познайомитись,” – відповіла вона.
Вони швидко знайшли спільну мову: обговорювали уроки, ділилися книжками.
Петро був родом із сусіднього села. Його батьки тримали невелике господарство, а він мріяв навчати дітей.
“Я хочу, щоб вони бачили світ ширше, ніж наші поля,” – казав він. Світлана слухала і думала: “Він не такий, як Антон. Він розуміє село.”
Їхні розмови тривали після уроків. Петро допомагав Світлані носити зошити, вони гуляли стежками, де вона бігала в дитинстві.
“Світлано, ти особлива. Ти повернулася, коли могла залишитися в місті,” – сказав він одного вечора, коли сонце сідало за лісом. Вона зітхнула:
“Це був важкий вибір.” Тоді вона розповіла про Антона, про мрії, про розчарування. Петро слухав уважно. “Він не зрозумів тебе. Але я розумію,” – тихо сказав він.
Їхнє кохання росло тихо, як квіти на лузі. Одного дня Петро запросив її до річки. “Світлано, ти моя,” – сказав він, тримаючи її руки.
Вона посміхнулася: “Петре, ти робиш мене щасливою.” Через пів року вони одружилися. Весілля було в селі: музика, танці, сусіди гуляли до ранку. Ганна, уже здорова, плакала від радості: “Доню, ти знайшла своє щастя.”
Світлана і Петро оселилися в хаті біля батьків. Народилася донька, Оленка, а через два роки – син, Іванко. “Мамо, подивися, які вони гарні,” – казала Світлана, показуючи дітей Ганні. Мати гладила онуків: “Життя продовжується.”
Петро був чудовим батьком. Він майстрував іграшки, розповідав дітям казки. “Тату, а дракон справжній?” – питала Оленка. “Може, і справжній, якщо вірити,” – сміявся він. Світлана дивилася на них і думала: “Це моє справжнє щастя.”
Вони з Петром працювали в школі, разом писали плани уроків, організовували свята. Село оживало: діти брали участь у виставах, сусіди приходили на концерти. “Світлано, ти повернула нам радість,” – казала вчителька-пенсіонерка.
Іноді Світлана згадувала Антона. Він писав їй листи: “Вибач.” Вона не відповідала. “Він залишився в іншому світі,” – думала вона, дивлячись на поля.
Одного разу він приїхав до села. “Світлано, я хочу поговорити,” – сказав він на порозі. Вона запросила його до хати.
Антон виглядав втомленим, у дорогому костюмі, але без колишньої впевненості.
“Я шкодую,” – почав він.
“Пізно, Антоне. Я щаслива тут,” – відповіла вона спокійно. Він кивнув і поїхав.
“Мамо, хто це був?” – запитала Оленка. “Старий друг,” – відповіла Світлана, обіймаючи доньку.
Роки йшли. Світлана стала директоркою школи. Вона запровадила нові програми: комп’ютери, англійська. “Наші діти матимуть шанс,” – казала вона Петру. Він підтримував: “Ти молодець, кохана.”
Ганна дожила до вісімдесяти, оточена онуками. “Доню, я пишаюся тобою,” – сказала вона перед смертю. Світлана плакала, але знала: мати прожила щасливе життя.
Оленка і Іванко виросли. Оленка поїхала вчитися до Києва, як колись Світлана. “Мамо, я повернуся,” – обіцяла вона. Світлана посміхнулася: “Я вірю.” Іванко залишився в селі, став фермером. “Тату, я хочу, як дідусь, працювати на землі,” – казав він.
Світлана і Петро постаріли разом. Вони сиділи на ганку, тримаючись за руки, дивилися на захід сонця. “Життя – як річка, тече далі,” – сказала Світлана. Петро додав “І ми пливемо разом.”
Олеся Срібна
