— Світлано, я ж чітко сказав: рушники мають висіти по кольорах! Якщо ти не здатна запам’ятати таку елементарну річ, то як я можу довірити тобі наш сімейний бюджет?
Світлана завжди вважала, що їй пощастило з Віктором. Поки подруги скаржилися на чоловіків, які розкидають шкарпетки і не вміють помити за собою тарілку, Світлана жила в ідеальному світі. Віктор був акуратистом до мозку кісток. Він працював архітектором, і його любов до чітких ліній та пропорцій плавно перетекла з креслень у їхню спільну квартиру.
Спочатку це захоплювало. Віктор сам спроектував кухню, де кожна поличка була підсвічена, а спеції стояли в ідентичних скляних баночках із лаконічними етикетками.
— Порядок у домі — порядок у голові, Світланко, — часто повторював він, акуратно розправляючи серветку на столі.
Але через три роки шлюбу Світлана почала відчувати, що живе не в квартирі, а в музеї, де вона — найменш досконалий експонат. Кожен її ранок починався не з кави, а з «іспиту».
— Свєто, чому зубна паста закручена не до кінця? — голос Віктора з ванної був спокійним, але в ньому відчувався метал. — Ти ж знаєш, кисень псує склад. І чому тюбик лежить криво відносно краю раковини?
Світлана зітхнула, заплющила очі й мовчки виправила «помилку». Сперечатися було марно — це призвело б до двогодинної лекції про повагу до праці та естетику побуту.
Віктор ввів у домі систему штрафів та правил. Це не було жартами. Він створив електронний календар, де зазначав «порушення».
— Це для нашого ж блага, — пояснював він. — Якщо ми не навчимося дисципліні в малому, ми ніколи не досягнемо великих цілей.
Правила стосувалися всього. Чашки в шафі мали стояти ручками в один бік. Вуличне взуття милося відразу після приходу, а підошва витиралася насухо спеціальною мікрофіброю. Світлана ловила себе на тому, що боїться повертатися додому. На роботі вона була успішним бухгалтером, керувала відділом, але переступаючи поріг квартири, ставала незграбною школяркою.
— Вітю, я сьогодні затримаюся на корпоративі, — обережно сказала вона одного разу.
— Добре. Але нагадую: після вечірки одяг потрібно відразу здати в хімчистку, щоб запах ресторану не в’ївся в гардеробну. І не забудь помити сумочку знизу — ти ж ставитимеш її на підлогу чи на стілець.
Світлана почала помічати, що Віктор контролює не лише речі, а й її простір у думках. Він міг перевірити історію її замовлень у супермаркеті не заради економії, а щоб прочитати нотацію про «неправильне поєднання продуктів».
— Ти купила сир до того, як ми доїли попередній. Це хаос, Свєто. Хаос веде до деградації.
Ситуація загострилася, коли до Житомира приїхав молодший брат Віктора — Олег. Олег був повною протилежністю брата: вільний художник, людина-хаос, який приїхав «пересидіти тиждень», поки шукає нове житло.
Світлана з жахом чекала на катастрофу, але Віктор, як не дивно, погодився.
— Можливо, моє оточення допоможе Олегу стати людиною, — заявив він.
Проте Олег приніс із собою не лише фарби та розкидані футболки. Він приніс у дім життя. Він міг голосно сміятися, готувати яєчню, заляпавши плиту, і не бачив трагедії в тому, що рушник висить криво.
— Слухай, ти серйозно? — сміявся Олег, коли Віктор почав міряти лінійкою відстань між тарілками на столі. — Це ж просто вечеря, а не злітна смуга для Боїнга!
Світлана вперше за довгий час відчула солідарність. Вона бачила, як Віктора починає «тіпати» від присутності брата. Його перфекціонізм зіткнувся з некерованою стихією.
Криза настала в суботу. Віктор запланував «генеральну ревізію» комори. Світлана мала допомагати йому вісім годин поспіль — перебирати крупи, перевіряти терміни придатності та переклеювати етикетки.
Але Олег запропонував інше:
— Свєто, кидай цей мотлох. Поїхали на Тетерів, там зараз неймовірний захід сонця, я хочу ескізи зробити, а ти хоч подихаєш!
Світлана подивилася на Віктора. Він стояв у білих рукавичках із пінцетом для виймання зайвих зернят із банок.
— Світлано, у нас графік. Комора чекає. Олег може їхати куди завгодно, він і так живе як тварина в лісі.
У цей момент у Світлани щось клацнуло. Вона подивилася на свої руки — вони були сухими від постійного використання антисептиків, якими Віктор змушував протирати все навколо.
— Знаєш що, Вітю? Нехай твоя комора чекає. Я їду з Олегом.
Віктор застиг. Його обличчя стало кам’яним.
— Якщо ти зараз вийдеш, ти порушиш структуру нашого дня. Це неповага до моєї праці. Ти розумієш, що це кінець порядку?
— Це початок життя, — відповіла вона.
Вона повернулася пізно ввечері, щаслива і з розпатланим волоссям. Віктор чекав її у вітальні. На столі лежали її речі. Кожна була акуратно складена в ідеальний прямокутник, загорнута в плівку.
— Я вирішив, що тобі краще піти, — сказав він без емоцій. — Ти не відповідаєш параметрам моєї родини. Ти — дефект у проекті.
Світлана не плакала. Вона відчула неймовірне полегшення. Вона забрала ці «ідеальні пакунки» і пішла до подруги. Через місяць вона подала на розлучення. Під час поділу майна Віктор вимагав компенсацію за «зіпсований дизайн», бо Світлана одного разу пролила каву на паркет і залишила ледь помітну пляму під диваном, яку він бачив лише під спеціальним кутом світла.
— Ти хворий, Вітю, — сказала вона йому в суді. — Тобі потрібен не ремонт у квартирі, а ремонт у душі. Але там не допоможуть лінійки і хімчистка.
Зараз Світлана живе в маленькій орендованій квартирі. На її кухні можуть стояти немиті чашки до вечора, а рушники висять так, як їм заманеться. Вона навчилася знову купувати продукти спонтанно і не звітувати за кожен витрачений сантиметр туалетного паперу.
Віктор знайшов собі нову жінку — тиху дівчину, яка боїться власної тіні. Кажуть, вона ходить по дому в бахілах і мовчить, коли він перевіряє її манікюр на відповідність стандартам «ідеальної дружини».
А Світлана… Світлана нарешті зрозуміла: справжній порядок — це не коли все на своїх місцях, а коли тобі не страшно бути собою у власному домі. Вона нарешті зробила свій головний ремонт — викинула з голови чужі лінійки і почала малювати власне життя яскравими, нерівними, але такими живими мазками.
