Червневе сонце пекло так, ніби хотіло виплавити весь сором із душ спадкоємців баби Ганни. На подвір’ї, де колись пахли матіоли, тепер пахло валідолом і люттю.
— Ти мені зуби не заговаривай, Валер’яне! — Тамара вперла руки в боки, від чого її квітчаста сукня натягнулася, як вітрило на штормі. — Я бабі Ганні щомісяця передачі возила! Я їй тиск міряла, коли ти по своїх закордонах хвости заносив! Хата — моя!
Її брат, Валер’ян, чоловік у випрасуваній сорочці, що вже встигла прилипнути до спини, витер піт носовичком.
— Передачі вона возила! Огірки солоні, які баба сама ж і закручувала? — він іронічно примружився. — А хто дах перекривав у п’ятнадцятому році? Хто гроші на свердловину давав? Ти, Тамаро, тільки й знала, що погреби обчищати, а тепер на спадщину рота роззявила? Не вийде! Я тут зроблю дачу з басейном!
— Басейном?! — з крику на ганок вискочила третя претендентка, племінниця Світлана, з манікюром кольору «стигла вишня».
— Тут буде ретрит-центр! Я вже з дизайнером говорила! Ця хата має ауру предків, а ви її своїм хлором хочете залити
Сварка перейшла в хату. Духота посилювала роздратування. Кожен намагався схопити щось «своє».
— Куди ти тягнеш цей самовар? — верескнула Тамара, хапаючи Валер’яна за лікоть. — Це сімейна реліквія!
— Це шматок міді, який я здам на реставрацію! — відбивався брат. — Ти його в перший же день на базар віднесеш, щоб собі черговий гарнітур купити!
— Ах ти ж жадібна душа! — Тамара вхопила стару подушку й замахнулася. — Я за цю хату здоров’я поклала на грядках!
— На грядках вона поклала! — Світлана зневажливо пихнула. — Бачили ми твої грядки — три кущі помідорів і море бур’яну для фотосесій у фейсбуці! Ви обидва хочете просто продати землю забудовникам! А я хочу зберегти коріння!
— Своє коріння ти в салонах краси фарбуєш! — Валер’ян зачепив ногою стару скриню, і та з гуркотом відчинилася. — Дивіться, ось воно, бабине багатство! Ганчір’я!
Вони кинулися до скрині, розкидаючи вишиті рушники. Раптом Тамара завмерла. Під купою полотна лежав старий затертий конверт. На ньому твердою рукою баби було написано: «Тому, хто залишиться людиною».
— Віддай! — Світлана першою схопила конверт. — Я молодша, мені цікавіше!
— Ану поклади! — гаркнув Валер’ян. — Я — старший чоловік у роду! Я маю читати волю покійної!
Вони ледь не розірвали папір на три частини. Нарешті, важко дихаючи, сіли за старий стіл, де ще стояв запах чебрецю.
Валер’ян тремтячими пальцями дістав лист.
«Рідні мої вовченята, — почав читати він уголос, і його голос здригнувся. — Знаю, що стоїте зараз у цій хаті і ділите кожен цвях. Знаю, що Тамара вже порахувала ціну землі, Валер’ян — кубатуру бетону, а Світланка — лайки в інтернеті. Ви все шукаєте спадщину в стінах.
Але спадщина — це не ця трухлява хата. Справжній скарб я закопала під старою грушею в саду. Там лежить те, що зробить вас справді багатими. Тільки дивіться: ділити треба порівну, інакше прокляття жадібності вас погубить».
Лист випав із рук. Настала тиша, яку переривало тільки дзижчання мухи на вікні.
— Під грушею… — прошепотіла Тамара.
— Скарб! — скрикнула Світлана.
Вони вилетіли з хати, збиваючи один одного з ніг. Валер’ян вхопив лопату, Тамара — граблі, Світлана намагалася копати руками, псуючи свій дорогий манікюр.
Вони рили годину. Сварилися, кидалися землею, звинувачували один одного в тому, що хтось уже переховав золото.
Нарешті лопата Валер’яна дзенькнула об щось металеве.
— Є! — вигукнув він.
З ями дістали стару іржаву коробку з-під печива. Відкрили. Всередині не було ні золота, ні діамантів. Там лежав… ще один лист і пожовклі чорно-білі фотографії. На одній — вони маленькі, всі троє, замурзані варенням, обіймаються на цій самій лавці. На іншій — молода баба Ганна з дідом, усміхнені й щасливі.
А в листі було лише кілька рядків:
«Скарб — це те, що ви щойно зробили. Ви годину працювали разом, не згадуючи про гроші, а думаючи про сім’ю. Я лишаю хату тому, хто перший згадає, як звали собаку, що ми врятували взимку.
А гроші… гроші я давно за заповітом віддала на ремонт сільської школи. Будьте людьми, діти. Це дорожче за цеглу».
Сонце почало сідати. Тамара сиділа на траві, витираючи брудне обличчя краєм рушника.
— Бровко, — тихо сказала вона. — Його звали Бровко. Я йому лапу перев’язувала.
Валер’ян сів поруч і поклав руку їй на плече.
— А я пам’ятаю, як він твій тапок з’їв, і ти плакала три дні.
Світлана, розглядаючи зламаний ніготь, раптом шмигнула носом:
— А я пам’ятаю, як ми в цій хаті ховалися від грози. І було не страшно, бо ми були разом.
Вони сиділи під старою грушею. Хата за їхніми спинами здавалася тепер не об’єктом нерухомості, а великим старим кораблем, який нарешті пришвартувався.
— Ну що, ретрит-центр? — усміхнувся Валер’ян.
— Та ну його, — відмахнулася Світлана. — Давайте просто вікна помиємо. І пирогів напечемо. Як баба.
Спадщина була прийнята. Не в кабінеті нотаріуса, а під грушею, де земля пам’ятала їхні босі ноги.
— Тамаро, якщо ти ще раз капнеш білою фарбою на мої нові кросівки, я замурую твій телефон у фундамент! — Валер’ян стояв на драбині, намагаючись відшкребти столітній шар кіптяви зі стелі.
— Ти фарбуєш стіну чи робиш імітацію снігопаду в антарктичній пустелі?
Тамара, чиє обличчя було вкрите дрібними білими цятками, як у леопарда-альбіноса, лише люто тицьнула валком у бік брата.
— Мої кросівки! Подивіться на нього! Пан приїхав! Ти краще дивись, куди ти старий тиньк кидаєш! У мене внизу відро з чистим розчином, а ти туди сміття сиплеш, як у прірву!
— Це не сміття, це автентичні залишки минулого! — огризнувся Валер’ян. — Світлано! Де тебе чорти носять? Ми тут задихаємося, а вона там селфі з лопухами робить?
Світлана з’явилася на порозі, тримаючи в руках стару засмальцьовану книгу, яку знайшла на горищі.
— Перестаньте гавкати! Ви подивіться, що я знайшла в коробці з-під старого взуття. Це ж зошит баби Ганни з рецептами… і якимось дивними записами про «борги сільської ради».
Вони покинули щітки й відра, зібравшись посеред напівпорожньої кімнати. Світлана почала читати:
— «1992 рік. Петро з сільради забрав у школи три верстати, сказав — на зберігання. Не повернув. 1995 рік. Гроші на нові вікна для першого класу пішли на паркан голови. Гріх. Я ті гроші переховала, де ніхто не знайде, крім моїх, якщо розум матимуть».
— Що?! — Валер’ян ледь не впав із драбини. — То скарб під грушею був лише розминкою? Баба реально сховала касу сільської школи?
— «Гроші під дошками, де знання сплять», — прочитала Світлана далі. — Це що, метафора? Вона що, поеткою на старість стала?
— Які знання? Які дошки? — Тамара почала гарячково озиратися. — Бібліотека! Баба Ганна тридцять років працювала прибиральницею в школі. Вона знала там кожну мишачу нору!
Замість того, щоб дофарбовувати хату, троє дорослих людей під покровом ночі (бо соромно ж перед селом!) прокралися до старої будівлі початкової школи, яка вже рік стояла зачинена на ремонт — той самий ремонт, на який баба Ганна нібито віддала гроші.
— Якщо нас зловить дільничний, я скажу, що я вас не знаю, — шепотів Валер’ян, підсаджуючи Тамару у вікно.
— Ти мене тримай міцніше, стратег! — шипіла сестра. — Світлано, світи ліхтариком на підлогу, а не мені в око!
Вони опинилися в покинутому класі. Запах пилу, старих підручників і крейди.
— «Де знання сплять»… — Світлана повела променем ліхтарика по полицях. — Дивіться! Стара шафа з енциклопедіями. Вона ж намертво прикручена до підлоги.
Валер’ян підійшов, підчепив монтуванням одну з дощок під шафою. Дерево зі скрипом піддалося. Під дошками лежав загорнутий у клейонку пакунок.
Коли вони розгорнули його вдома, на столі перед ними виявилася не гора золота, а… пачки облігацій і ощадкнижки на ім’я сільської школи, а також товстий стос листів-вимог до районної адміністрації, які баба писала роками, але так і не отримала відповіді.
А зверху лежала записка: «Ці гроші я збирала з кожної своєї пенсії, і те, що вибивала з чиновників — по крихті. Це на спортзал. Якщо ви це знайшли — значить, школа ще стоїть, а в вас прокинулася совість».
Ремонт у хаті закінчили через тиждень. Але тепер це була не просто дача.
Валер’ян, використовуючи свої зв’язки, змусив районну владу «згадати» про ремонт школи. Тамара організувала сільських жінок, і вони за три дні відмили школу так, що вона сяяла.
А Світлана вела стрім у соцмережах, зібравши за вечір суму, якої вистачило на нові м’ячі та мати для залу.
Вони сиділи на ганку своєї — тепер уже точно спільної — хати.
— Знаєш, — сказала Тамара, дивлячись на чисте подвір’я. — Я б ту бабу Ганну зараз і обійняла, і лозиною побила. Це ж треба було такий квест влаштувати!
— Вона знала, що ми — як ті лебеді з байки, — відповів Валер’ян. — Кожен у свій бік тягнув. А тепер… тепер ми команда.
— Команда «Брудні нігті», — засміялася Світлана. — Але знаєте що? Це перший раз за десять років, коли мені не хочеться від вас втекти через п’ять хвилин розмови.
Над Великими Глеками піднімався місяць. Стара хата мовчала, але здавалося, що її стіни тепер тримаються не на соломі з глиною, а на чомусь значно міцнішому.
Коли до відкриття спортзалу залишалося два дні, на подвір’я бабиної хати заїхав чорний блискучий джип. З нього виплив чоловік, чиє обличчя нагадувало перепечену булочку — колишній голова сільради, той самий Петро, про якого баба писала в зошиті.
— День добрий, спадкоємці! — прохрипів він, намагаючись натягнути на обличчя усмішку. — Чув, ви там у школі порядки наводите? Благородно. Але я тут за своєю річчю прийшов. Ганна покійна мені одну… квитанцію винна була. Кажуть, ви в підлозі копирсалися?
Валер’ян повільно відклав молоток і вийшов наперед.
— А, пане Петро! То це ви ті верстати «на зберігання» брали? Квитанцію шукаєте? А ми знайшли дещо краще — опис усього, що ви з цієї школи вивезли за останні двадцять років. З датами й підписами свідків.
Петро зблід, а потім його обличчя налилося буряковим кольором.
— Ти мені не погрожуй, міський! Та Ганна була стара маразматичка! Те, що вона там накарякала, до суду не пришиєш! Віддайте зошит по-хорошому, бо я вам такий ремонт влаштую — хата до ранку згорить!
Тамара, яка в цей момент виходила з хати з величезним чавуном окропу (збиралася ошпарити банки для варення), зупинилася на ганку.
— Що ти сказав, іроде? Згорить? — її голос став тихим, як перед цунамі. — Ти тридцять років у дітей шматки хліба відбирав, а тепер прийшов погрожувати? Світлано, ти знімаєш?
Світлана висунулася з вікна другого поверху, тримаючи телефон на штативі.
— Прямий ефір, Петре Васильовичу! Три тисячі глядачів уже дивляться на ваші «щирі» обіцянки. Кажуть, ви дуже фотогенічний у стані люті.
— Ах ви ж… гадюче кодло! — закричав Петро, кидаючись до Валер’яна.
Але тут сталося те, чого не очікував ніхто. З-за сусідніх парканів почали виходити люди. Дід Опанас із вилами, баба Марія з сапкою, колишній вчитель фізкультури Миколайович, який тримав у руках старий футбольний м’яч, ніби гранату.
— Ану, Петре, заглохни, — пробасив Миколайович. — Ганна нам усім життя рятувала: кому словом, кому копійкою. А онуки її — наші. І школа — наша. Їдь звідси, поки колеса цілі.
Петро подивився на натовп, на камеру Світлани, на розпечену Тамару з чавуном — і зрозумів, що влада у Великих Глеках офіційно змінилася. Джип рвонув з місця так, що пил стояв до вечора.
День відкриття спортзалу став святом, яке село згадувало ще довго. Стрічку перерізали не чиновники, а найстаріша вчителька села та малий першокласник, який першим зафутболив м’яча в нове кільце.
— Дивіться, — прошепотіла Світлана, показуючи на стіну.
На почесному місці висів портрет баби Ганни — не похмурої старої в хустці, а молодої, усміхненої, з тими самими іскрами в очах, які тепер горіли у її спадкоємців.
Увечері, коли галас вщух, троє онуків повернулися до своєї хати. Вони витягли стіл у сад, під ту саму грушу.
— Знаєте, — сказав Валер’ян, наливаючи чай. — Я думав, що спадщина — це тягар. Що це треба продати і забути. А виявилося, що це… як зарядка для акумулятора.
— Це тому, що баба була мудра, — Тамара відкусила пиріг. — Вона знала: якщо дати нам гроші відразу, ми б перегризлися і розбіглися. А так — вона дала нам роботу. І один одного.
— І кавоварку! — засміялася Світлана. — До речі, Марк із твого першого проекту дзвонив, Валер’яне. Питав, чи не потрібен нам архітектор для нової сільської амбулаторії.
Марк і Олена, про яких ми згадували раніше, теж стали частиною цієї великої мережі незвіданих шляхів. Світ виявився маленьким, а плани Господні — набагато масштабнішими за будь-які креслення.
Вони сиділи в тиші, слухаючи цвіркунів. Хата за їхніми спинами більше не була «об’єктом». Вона була живим організмом, серце якого билося в унісон із їхніми.
Спадщина баби Ганни була офіційно прийнята — і це було найкраще будівництво в їхньому житті.
Світлана Малосвітна
