— Своїм спадком я розпоряджуся сама! І ваші накази мені не потрібні! — різко відповіла я свекрусі.
Я завжди почувалася Попелюшкою на чужому балу в цій родині Романових. З того самого дня, коли Артем уперше привів мене знайомитися зі своєю мамою, Надією Павлівною, я зрозуміла: їй я не сподобалася. Її погляд пронизував мене наскрізь, наче рентген, що шукає вади. Мені здавалося, я не пройшла кастинг на роль ідеальної невістки.
Після весілля нічого не змінилося — навпаки, стало ще гірше. Надія Павлівна критикувала все: мої кулінарні спроби, які вона величала «досліди на кухні», мій одяг, прибирання, навіть те, як я вітаюся з сусідкою по сходах!
— Дашенько, ну що це за ганчірка на вас? Ви ж дружина успішного чоловіка! Хоч би раз вдягли щось пристойне! — щебетала вона, а в очах тим часом блищав лід.
Артем завжди намагався мене заспокоїти:
— Дашо, ну ти ж знаєш маму. Вона така з усіма. Не бери близько до серця.
Але я бачила різницю! З Оленою, дружиною його старшого брата Сашка, свекруха сюсюкалася, мов із рідною донечкою. А до мене — була холодною, але ввічливість. Я почувалася чужорідною деталлю в їхній бездоганно налагодженому сімейному механізмі.
— Оленочко, яка ти розумничка! Які пиріжки спекла — дуже смачні! — розносилося по дому на сімейних посиденьках.
А коли я намагалася приготувати щось смачне, одразу лунало:
— Дашенько, ну що це за неподобство? Готувати зовсім не вмієте! Артем у мене звик до справжньої кухні!
Минуло п’ять років. Я звикла до холодної реакції свекрухи. Тримала дистанцію, бачилася з нею лише на свята.
— І добре, — казала собі. — Головне, що у нас з Артемом усе гаразд.
А потім задзвонив телефон. У слухавці — сухий, офіційний голос:
— Дар’є Сергіївно? Вас турбує нотаріус Іван Петрович. Просимо вас прибути до нотаріальної контори у справі спадку від Сергія Павловича Романова.
Сергій Павлович… Дід Артема. Я бачила його кілька разів у житті — поважний чоловік у віці, мовчазний, який завжди сидів у кутку й майже ні з ким не розмовляв. Що я могла від нього успадкувати?
— Вибачте, але я, здається, не розумію… Яка спадщина? — пробелькотіла я.
— Приїжджайте, і я вам усе поясню, — сухо відрізав нотаріус і поклав слухавку.
Наступного дня я сиділа в його кабінеті, розглядаючи заповіт. Два мільйони гривень. Я ніколи в житті не тримала таких грошей у руках.
— Сергій Павлович усе життя збирав гроші, — пояснив нотаріус. — Перед тим, як його не стало, він продав дачу, гараж, машину, поклав гроші на депозит. У заповіті чітко зазначено: кошти переходять Дарії Сергіївні — єдиній у родині людині, яка ніколи нічого від нього не просила.
Я вийшла з контори наче у тумані. Два мільйони гривень! Що з ними робити? Увечері вдома розповіла Артему. Спершу він не повірив, перепитував, попросив показати документи. Прочитав — аж присвиснув:
— Дід завжди здавався економним, а он як вийшло!
— Але чому мені? Чому не тобі чи Сашкові? — здивувалася я.
Артем знизав плечима:
— Дід завжди казав, що рідні від нього тільки грошей і чекають. А ти, мовляв, ніколи нічого не просиш.
Я думала. У нас і так усе було добре — квартира в гарному районі, без іпотеки; машина, хоч і не нова, але справна. Може, купити ще одну квартиру й здавати? Або вкластися в бізнес?
Минув тиждень — і на порозі з’явилася Надія Павлівна.
— Дашенько, треба поговорити, — почала вона таким солодким голосом, що в мене аж по спині мурахи побігли.
— Про що саме? — насторожилася я.
— Про спадок, звісно. Я вважаю, що гроші слід поділити між усією родиною. Порівну.
— А я так не вважаю. Вибачте, але моя сім’я — це я й Артем, — відповіла я спокійно.
— Як це “я й Артем”? У Артема є брати, у них — діти! Михайлу потрібна квартира, мені давно пора зробити ремонт у ванній! У мене таких грошей немає, а у тебе тепер є. Ти просто зобов’язана поділитися!
Я остовпіла від такої зухвалості.
— Надіє Павлівно, це мій особистий спадок. Сергій Павлович залишив гроші мені.
— Не будь егоїсткою! Ти повинна думати про інших! Ти ж частина нашої сім’ї!
— Частина вашої сім’ї? — я не витримала. — Ви мене ніколи не приймали! Завжди критикували! А тепер, коли у мене з’явилися гроші, я раптом стала “частиною сім’ї”?
— Не смій так зі мною розмовляти! Я ж тобі добра бажаю! Я тобі як рідна мати! — зашипіла вона.
— Ні, Надіє Павлівно. Ви мені не мати. І добра мені не бажаєте. А тепер, будь ласка, вийдіть.
— Я Артемові все розповім — як ти з його матір’ю поводишся!
— Розповідайте. А зараз — до побачення, — я стисла руки, щоб стриматися.
Увечері прийшов Артем.
— Мама дзвонила, казала, що ти її образила.
Я переповіла все, як було. Він мовчав, а потім сказав:
— Знаєш, Дашо, мама завжди думала, якщо в когось у родині з’являються гроші, то всі мають на них право.
— Але це мої гроші! І я сама вирішу, що з ними робити!
— Я з тобою цілком згоден, — кивнув Артем. — Це твій спадок. І я тебе в усьому підтримаю.
Я обняла його, відчуваючи величезне полегшення.
Після цього Надія Павлівна почала дзвонити щодня, умовляла Артема «повпливати на дружину». Потім периєдналися брати. Саша скиглив про квартиру, Денис натякав на «свято з нагоди збагачення». Я просто перестала відповідати на дзвінки.
Я почала вивчати ринок, радитися з фахівцями — і поступово зрозуміла, чого насправді хочу. Я завжди мріяла про власне туристичне агентство. Досвід, знання, знайомства — усе в мене було. Не вистачало лише стартового капіталу. А тепер він з’явився.
Я розповіла Артему про свою ідею. Він одразу мене підтримав. Разом ми розробили бізнес-план, знайшли приміщення для офісу. Через пів року відкрилися. Було важко: я працювала по дванадцять годин на день, Артем допомагав увечері — з документами, з клієнтами.
Наприкінці першого року агентство почало приносити стабільний прибуток. Невеликий, зате впевнений. Ми з Артемом працювали вдвох, раділи кожному замовленню, кожному вдячному клієнту. Спілкування з його родиною зійшло нанівець. Надія Павлівна трималася відсторонено, і мене це цілком влаштовувало.
Якось увечері, коли ми заповнювали звіти, Артем сказав:
— Знаєш, Дашо, дід був мудрим. Він розумів, що ти використаєш ці гроші з розумом.
— Так, я теж йому вдячна, — усміхнулася я. — Без його спадку я б ніколи не наважилася на власну справу.
— Ти б усе одно змогла, просто пізніше, — відповів Артем.
— Можливо. Але зараз усе склалося ідеально. Бізнес розвивається, ми стали ближчими, — я зітхнула. — І я відчуваю, що чиню правильно.
Минуло два роки. У нас було два офіси, кілька співробітників і постійні клієнти. Ми з Артемом були щасливими й спокійними за майбутнє. Надія Павлівна іноді телефонувала, розпитувала про справи, натякала на допомогу — але Артем завжди чемно відмовляв.
Одного вечора я сиділа на балконі, дивилася на вогні міста й думала, як багато змінилося. Спадок став для мене не просто грошима. Це був шанс почати все з чистого аркуша, збудувати власну справу, повірити у себе й навчитися відстоювати свої межі.
Повернувшись у кімнату, я побачила Артема за ноутбуком. Він підвівся, обійняв мене й прошепотів:
— Молодець, Дашо! Ти у мене справжня супержінка.
— Ми молодці, — поправила я. — Ми зробили це разом.
Він усміхнувся. І в ту мить я зрозуміла: наш спільний шлях — ось справжній скарб.
А Надія Павлівна… Що ж, вона так і залишилася у своєму світі, де всі зобов’язані ділитися. Просто тепер — без мене.
