Ой, Маринко, ти не повіриш, що у нас тут на селі трапилося! Слухай, ну я ж думала, що після того, як ми тут будинок купили, всі пригоди вже залишилися позаду. Звичайно, був той скандал із парканом, потім ще пара дрібних сварок із сусідами, та й плітки навколо нас вилися — ну, як же без цього! Але ми якось все вирішили, махнули рукою на дрібниці, нерви дорожче, як то кажуть. А тут така історія під’їхала, ти не уявляєш!
Останнім часом я стала помічати, що сусіди на мене дивляться якось зі співчуттям, немов у нас щось трапилося страшне. Підходжу до сусідки, питаю:
— Що сталося, що ви всі на мене так дивитесь?
А вона так, з притиском:
— Та ні, нічого… Живіть, як знаєте, мені що.
І пішла. Я спочатку не звернула уваги, думаю, мало що люди собі там говорять. Роботи багато, доньку в садок відвезти, у справах треба, а сумки плету на замовлення, відправляти через Нову Пошту доводиться. Ну, коротше, ніколи було розбиратися.
А тут свято настало — День села. Запросили нас сусіди на застілля. Ну, ми з Михасем, як порядні, пішли, чого ж не піти? Сідаємо, їмо, все весело, музика, сміх. І тут підходить до мене пані Катерина, сусідка наша і починає нахвалювати свого сина. Ну так, знаєш, демонстративно:
— Ой, Сашо, ти б знала, який у мене син! Роботящий, рукодільний і вдома не сидить, по світу їздить, гроші заробляє!
Я спочатку не звернула уваги, думаю: ну, хвалиться і нехай. Але тут вона продовжує, дивиться прямо на мене й додає:
— Та він і розлучений нещодавно, все ще молодий, от би йому гарну дружину. Ти б придивилася до нього!
Я оторопіла. Він майже мій ровесник! Та й доньці нашій, навіть старшій, явно не підходить, вже дорослий чоловік, а вона дитина ще. І тут до мене доходить, що пані Катерина прямо при моєму чоловікові Михасеві намагається сватати свого сина мені!
Уявляєш, Маринко?! Я правду кажу! Сидимо ми, виходить, за столом, Михась мій поруч, а вона мені другого чоловіка пропонує! Я тільки глянула на Михайла, а він сидить, мовчить, посміхається в бороду, ніби йому це ще й весело.
— Та ні, – кажу, – пані Катерино, дякую, але в мене вже є чоловік, он він сидить. А вона так, з підозрою:
— Та що там чоловік твій… Він же не працює зовсім! Цілими днями вдома сидить, за комп’ютером щось клацає, гроші, мабуть, не заробляє зовсім!
І тут до мене дійшло, що вони, ці сусіди, взагалі не розуміють, що Михась — вебдизайнер! У їхньому розумінні, якщо ти не на заводі або фермі, то роботи у тебе немає! А я ж доньку в садочок вожу, потім сумки плету на замовлення, у справах та на пошту їздила. Тобто, я в їхніх очах така “заробітчанка”, а чоловік вдома “сидить”. Та яка різниця, що він цілими днями працює, якщо це не “фізична” робота?
Я тільки посміялася й кажу:
— Ні-ні, мені ваш син не потрібен, я вже свого другого весілля не планую!
— Як це не потрібен мій син? – обурилася жінка.
Сперечатися мені з нею не хотілося, тим більше, тому я вирішила мовчати. Тільки жінка не втихала:
— Та за нього, будь-яка у нашому селі піде! Тільки рукою поманить, жінка вже його буде. Давай, погоджуйся.
Думала змовчу, але не втрималася:
— Так, нехай ваш син і бере будь-яку іншу жінку з нашого села, тільки мене не чіпає. Де ж він сам є? Що такий несміливий, що матір послав його сватати?
— Є мій син. Сергію, де ти є. Йди но сюди, вона майже погодилася.
— Я не погоджувалась. Ви не так мене зрозуміли! – намагалась викрутитись я.
Жінка продовжила:
— Ось, скажу Сергію, щоб зайшов до тебе днями, поговорити де житимете.
Я заперечила:
— Мені ваш син не потрібен, нехай вибере якусь іншу жінку. Я свого чоловіка люблю.
Всі за столом засміялися, а пані Катерина ображено замовчала. А я подумала: “Може, якось і варто провести сусідам роз’яснювальну роботу про сучасні професії. А може, й ні…” Така от комедія в нашому селі, уявляєш?
