— Син — наш спадкоємець, а ти крутися сама. У тебе чоловік є, нехай тебе і утримує, — заявили батьки.
— Ми квартиру на Сергія переписали одразу ж, як ти заміж вийшла, — оголосила дочці Зоя Костянтинівна, — ми з батьком порадилися і вирішили, що дачу теж залишимо синові. Світлано, не дивись так на мене! Сергієві потрібен міцний фундамент. Тобі-то добре, ти за чоловіковою спиною живеш, усім забезпечена, а він одружитися надумає, що буде робити? Куди дружину приведе? Я сподіваюся, ти з моїми доводами згідна?
Світлана завжди знала, що молодшого брата батьки люблять більше. Погляд матері наповнювався теплом, коли вона дивилася на сина, Сергієві було дозволено абсолютно все. Молодшому батьки робили поблажки, не сварили навіть за двійки, у той час як Світлані влітало за сімки.
— Ти чому нормально не вчишся? — питала Зоя Костянтинівна, — кому ти потрібна будеш без освіти? Хочеш прибиральницею працювати, як тьотя Клава із сусідньої квартири?
Багато років Світлана намагалася перед батьками вислужитися: вчилася краще за всіх, грала в студентському театрі, у школі займала призові місця на олімпіадах. А потім вона втомилася, зрозуміла, що жодне її досягнення не було гідно оцінене, мати з батьком їх просто не помічали.
Заміж Світлана вийшла рано, за хорошого хлопця. Вадим був старший за неї на 8 років і до 30 років досяг багато чого — мав власне житло і стабільний заробіток. Світлана одразу прийняла його пропозицію і з’їхала від батьків.
На весілля дочки Зоя Костянтинівна розщедрилася, подарувала цілих п’ятдесят тисяч гривень. Світлана цьому була рада, вона взагалі не звикла щось вимагати в батьків. Щоправда, через пару днів Зоя Костянтинівна зателефонувала дочці й попросила повернути половину:
— Світлано, Сергієві двадцять п’ять тисяч терміново потрібні. Ти ж знаєш, що хлопчик вчиться, йому треба за півріччя заплатити. Грошей не вистачає.
Світлана усміхнулася:
— Він на першому курсі, як ви далі його збираєтеся вчити?
— Тебе це не стосується, — відрізала Зоя Костянтинівна, — просто гроші братові привези і все. І не смій Сергія життю вчити, ти його з настрою збиваєш!
Світлана гроші віддала. Хотіла від образи повернути весь подарунок, але потім подумала, що жля її молодшого брата – це занадто щедрий подарунок.
З кожним роком стосунки Світлани з батьками ставали дедалі гіршими, хоча молода жінка й докладала зусиль до того, щоб виправити ситуацію.
Рік тому Зоя Костянтинівна запросила дочку в гості. Світлана здивувалася: мама раніше не виявляла особливої гостинності, тільки з великих свят кликала її й Вадима до себе. Світлана поїхала, хоча чоловік і вмовляв її цього не робити:
— Знову тебе навантажать проблемами, зіпсують настрій, до сліз доведуть, — говорив дружині Вадим, — Світлано, мені твої стосунки з матір’ю нагадують одне прислів’я «миші плакали, але гризли кактус». Чому ти не можеш кордони встановити?
— Не знаю, — знизувала плечима Світлана, — я так звикла. Та й раптом, Вадиме, їм і справді моя допомога потрібна?
— Знаю я цю допомогу! Знову потрібно, мабуть, Сергієчку в зубах щось принести! Забула, скільки ти пів року тому витратила грошей, сил і часу, щоб брата з першого курсу на другий перевели? Ледве-ледве хвости закрили! Мати твоя чомусь цим займатися не захотіла, все на тебе скинула!
Світлана розуміла, що чоловік правий, але нічого з собою вдіяти не могла — її ніхто не навчив відмовляти батькам. Зоя Костянтинівна дійсно хотіла від дочки фінансової допомоги:
— Ми з батьком плануємо купити дачу, — здалеку почала мати, — заощадження в нас є, але, на жаль, на хороший будинок їх не вистачає. Світлано, поговори з чоловіком, хай Вадим нам двісті тисяч гривень додасть!
Світлана здивувалася:
— Мамо, навіщо вам дача? Начебто ні ти, ні тато ніколи особливої любові до грядок не мали. Я пам’ятаю, з яким небажанням ви до бабусі їздили.
— Тут ситуація інша. Ми шукаємо будинок у передмісті, щоб можна було жити цілий рік. Мрію про двоповерховий, звісно, та де грошей на нього взяти? Розбивати город не збираємося, він нам не потрібен. Просто хочемо усамітнення, тиші та спокою. А то стільки років живемо в багатоповерхівці…
— Мамо, щось ти темниш, — засумнівалася Світлана, — кажи правду. Чому ви вирішили переїжджати?
— Сергій хоче з дівчиною жити, — зізналася Зоя Костянтинівна, — а ми будемо заважати. Ось ми з батьком і вирішили, що час відправити Сергійка в доросле життя. Купувати ще одну квартиру сенсу не бачу, краще вже будинок. Щоб там могли збиратися і діти, і внуки. Ну то що, допоможеш?
Світлана зніяковіла:
— Мамо, я не знаю, чи є у Вадима при собі така сума. Ми нещодавно машину купили нову, в бюджет не вклалися, покупка нам обійшлася дорожче, ніж ми планували. Я звісно спитаю, але…
— Зроби ласку, Світлано, — суворо промовила Зоя Костянтинівна, — не кидай матір у складній ситуації! Я знаю, що ти чоловіка вмовити можеш. Вадька завди тебе слухається.
Світлана приїхала додому, окреслила Вадимові ситуацію і той одразу їй відмовив:
— Ще чого не вистачало! Знову твій брат хоче на чужому горбі в рай в’їхати? Виріс, одружитися надумав? То хай влаштовується на роботу, знімає квартиру і живе там із ким хоче! Чому знову за наш рахунок він хоче особисте життя влаштувати?
— Вадиме, та тут навіть не в Сергієві річ. Батьки хочуть жити ближче до землі, кажуть, що втомилися від міста. Якщо в нас є можливість, давай їм грошей на будинок додамо? Будь ласка, Вадику, я дуже тебе прошу! Будемо приїжджати туди, як на дачу, відпочивати у вихідні, на річці купатися. Наскільки я знаю, поруч із селищем, де батьки планують будинок купувати, навіть ліс є! Я люблю іноді походити серед дерев. Знову ж таки, ти знаєш, що я — грибник затятий!
— Та звісно, пустять вони нас туди. Авжеж! — бурчав Вадим, — Світлано, ти мене пробач, але грошей я не дам!
Майже місяць Світлана вмовляла чоловіка і Вадим усе ж погодився:
— Добре, Світлано, тільки заради тебе! Врахуй, це перший і останній раз, більше я таких великих сум ні твоїм батькам, ні вже тим паче твоєму братові не дам. Та й найближчим часом у мене таких грошей не з’явиться, знову доведеться відкладати.
Зоя Костянтинівна купила будинок мрії, на новосілля запросила і сина, і дочку з зятем. Обстановка Світлані сподобалася — будинок був великим, упорядкованим, з доглянутою територією та гарним палісадником. Ліс було видно з вікна.
За столом розмова торкнулася спадщини, батько Світлани, Трохим Сергійович, розповів історію свого знайомого. Розгорілося обговорення, і Зоя Костянтинівна несподівано промовила:
— Спадкоємців треба вибирати правильно! Ми, наприклад, з батьком давно вже вирішили, кому наше майно дістанеться.
Світлана промовчала, а Вадим несподівано поцікавився:
— І кому ж?
— Сергієві, — усміхнулася Зоя Костянтинівна, — він у нас єдиний син чоловік, у нього все життя попереду. За Світлану я не переживаю, вона не пропаде. У неї є ти. Квартиру ми вже оформили на сина, лишилося тепер тільки будинок переписати.
Світлані стало прикро: виходить, що батьків абсолютно не цікавить її майбутнє? Вона, Світлана, на думку матері, окремого житла не заслуговує?
Вадим недобро всміхнувся:
— А якщо зі мною щось трапиться? Або я візьму та розлюблю вашу дочку? Ми з нею розлучимося і зі своєї квартири я її вижену. Куди вона піде?
— Не знаю, — протягнула Зоя Костянтинівна, — влаштується якось. Вона працює, зарплату отримує, себе-то прогодувати точно зможе. Давайте тему змінимо? Ну чого ви про спадщину заговорили? Ми з батьком чудово себе почуваємо, на цьому світі плануємо ще пожити.
У розмову вліз Сергій:
— Вадиме, ти Свєтку не кидай, не підкидай мені проблем! Не вистачало ще, щоб вона мене потім смикала і свою частку вимагала!
Після слів брата Світлана одразу зазбралася додому. Дорогою вона плакала і в чоловіка питала, чому батьки так до неї ставляться:
— Заради пристойності навіть не сказали, що цей будинок мені залишать! Вадиме, зрозумій мене правильно, я ні на що не претендую, просто сам факт… Сам факт того, що вони мене навіть спадкоємицею своєю не вважають, мене до тремтіння доводить! Наче я їм не рідна!
— А я тебе попереджав, — не втримався Вадим, — та нічого, життєвий урок нам обійшовся в двісті тисяч гривень. Ще легко відбулися! Зі свого боку можу пообіцяти: я тебе ніколи не покину! Не плач, люба, все в нас із тобою буде добре!
Світлана спілкуватися з батьками перестала. Вона не дзвонила ні матері, ні батькові, й ті теж про дочку не згадували. Зоя Костянтинівна вийшла на зв’язок першою — Сергієві знову знадобилися гроші. Світлана вислухала матір:
— Забудь цей номер телефону, — твердо сказала Свєта, — більше сюди не дзвони. Я з вами спілкуватися не хочу. Сергієві передай, хай на роботу влаштовується, від мене ви більше не отримаєте жодної гривні.
Світлана більше не контактує ні з братом, ні з батьками. Мати, позбувшись фінансової підтримки, запалала любов’ю до дочки і навіть вибачилася один раз перед нею. Світлана тримає оборону, до себе родичів більше не підпускає.
