— Син тобі не рідний, — прошепотіла сусідка. Та Олексій знайшов спосіб перевірити
Перші роки Олексій та Ірина намагалися завести дитину. Не виходило. Лікарі тільки руками розводили — наче все гаразд, але щось не виходило. Олексій змирився з думкою, що дітей не буде.
А потім — відрядження. Три місяці на в Одесі. Перед від’їздом вони сильно посварилися — через дрібниці, але наговорили один одному такого. Олексій поїхав, не попрощавшись. Ірина плакала тиждень.
Повернувся — а Ірина при надії. Четвертий місяць. Олексій був щасливий до нестями. Плакав, обіймав її, просив вибачення за сварку. Ірина теж плакала — від щастя, казала вона.
З’явився Діма. Здоровий, міцний хлопчина. Олексій, коли побачив сина — зрозумів: це найважливіший момент у його житті.
Ростили разом. Олексій учив його кататися на велосипеді, водив на риболовлю, сварив за двійки, пишався гарними оцінками. Звичайна сім’я.
Поки одного осіннього дня баба Клава все не зіпсувала.
Олексій застиг біля під’їзду з пакетом продуктів у руці. Баба Клава — сусідка з третього поверху, вічна пліткарка й знавець чужих таємниць — дивилася на нього своїми карими очима. І в цьому погляді було щось жалісливе.
— Льошо, ти вже вибач мені, — прошепотіла вона, озираючись на всі боки. — Але тримати в собі більше не можу. Совість замучила.
— Що сталося, бабо Клаво? — Олексій відчув, як холодок пробіг по спині.
— Ти знаєш, що син не твій? — Вона замовкла, наче зважуючи, чи варто продовжувати. — Дімка, він же тобі не рідний.
Слова впали в тишу двору, як каміння у воду. Олексій відчув, як усе всередині стиснулося в один тугий вузол.
— Що?!
— Ірина твоя, коли, пам’ятаєш, ти у відрядженні три місяці сидів? Ну от тоді, — баба Клава махнула рукою. — Та годі, може, я й наплутала чогось. Просто один раз бачила, як до неї чоловік якийсь приходив. Молодий такий. Вони на сходовому майданчику стояли, шепотілися.
Вона пішла, залишивши Олексія наодинці з цією неприємною думкою. Він стояв і дивився на пакет у руках — молоко, хліб, ще щось. Звичайні покупки. А життя щойно тріснуло по швах.
Вдома Ірина поралася на кухні. Діма сидів за комп’ютером — готувався до екзаменів. Сімнадцять років. Високий, із темним волоссям, із цими карими очима.
Стоп. Карими? В Олексія очі сірі. В Ірини — зелені. А в Дімки — карі. Як він раніше не помічав?!
— Тату, ти чого застиг? — Діма обернувся. — Допомогти треба?
— Не треба, — надто різко відповів Олексій.
Син нерозуміюче подивився на нього і знову втупився в екран.
Вечір тягнувся нестерпно. Олексій сидів за столом, їв вечерю — не відчуваючи смаку. Дивився на Ірину — і шукав у її обличчі брехню. На Діму — і намагався знайти в ньому себе.
Ніс? Ні, не схожий. Підборіддя? Теж ні. Посмішка? Навіть посмішка якась чужа!
— Льошо, ти погано почуваєшся? — Ірина нахилилася до нього. — Блідий якийсь.
— Нормально, — буркнув він. — Втомився просто.
Уночі не спав. Лежав і дивився у стелю. Ірина спала поруч — спокійно, безтурботно. А в нього в голові крутилися ці слова: не рідний, не рідний, не рідний…
Сімнадцять років він ростив чужу дитину?! Ні, стоп. Може, баба Клава просто пліткує. Стара, озлоблена, їй тільки дай привід чуже життя зіпсувати. Але сумнів уже в’ївся в душу, як іржа. І з кожним днем роз’їдало все сильніше.
Олексій почав згадувати. Копатися в минулому, як археолог у стародавніх руїнах. Відрядження. Так, було. Три місяці в Одесі. Повернувся — Ірина вже на четвертому місяці. Щаслива, сяюча. Він був такий радий тоді! Нарешті дитина, про яку вони мріяли!
А тепер?
Тепер кожна дрібниця здавалася підозрілою.
Олексій почав із фотографій.
Дістав старий альбом — шкіряний, потертий, з пожовклими сторінками. Гортав повільно, вдивлявся в кожен знімок. Ірина вагітна. Усміхається. Щаслива. А ось він — поруч із нею, обіймає за плечі. Але це вже після відрядження. Після повернення.
Олексій вдивився у своє обличчя на фото — таке радісне, нічого не підозрює. Він перегорнув сторінку. Ось пологовий будинок. Ірина з немовлям на руках. Діма — крихітний згорток у ковдрі.
А ще він згадав: документи про народження оформлювала вона сама. Сказала, що не хоче його смикати через дрібниці. Олексій тоді не надав цьому значення — яка різниця, хто там папірці підписує? Тепер — різниця величезна.
На роботі Олексій був як у тумані. Колеги питали — все гаразд? Він кивав, відмахувався. Начальник помітив, що він тричі поспіль помилився у звіті. Олексій вибачився, переробив. Але думки були не про роботу.
У голові крутилася одна картинка: Ірина. Двері їхньої квартири. Якийсь чоловік на порозі. Молодий. З карими очима.
Він навіть почав уявляти цього чоловіка. Високий? Низький? Гарний, мабуть. Якщо Іра на нього клюнула. Стоп. Олексій зупинив себе. Досить. Він ще нічого не знає точно. Може, баба Клава просто все переплутала. Стара, пам’ять уже не та.
Але ввечері, дивлячись на Діму, він знову зловив себе на тому, що шукає схожість.
— Тату, ти чого? — Діма підвів очі від телефона. — Чого так дивишся?
— Та так, — пробурчав Олексій. — Думаю.
— Про що?
— Про життя.
Діма хмикнув і повернувся до екрана.
Про життя, повторив про себе Олексій. Про те, що сімнадцять років прожив, можливо, в обмані. Але він не міг запитати прямо. Не міг підійти до Ірини й сказати: слухай, а Діма точно мій? Бо якщо вона скаже «ні»…
Якщо скаже «ні», то зруйнується все. Сім’я, шлюб, роки, прожиті разом. Діма перестане бути сином. Ні, Олексій не міг цього допустити. Не міг просто так взяти й запитати.
Потрібні були докази. І він почав шукати спосіб.
Інтернет виявився повний інформації. тести на батьківство. Анонімно. Без згоди другої сторони. Потрібен тільки біоматеріал.
Олексій читав статті, форуми, інструкції. Люди ділилися досвідом: хтось перевіряв дітей, хтось — подружжя. Історії були різні. Хтось знаходив підтвердження своїм страхам, хтось — заспокоювався.
А ти що знайдеш? — спитав себе Олексій. Не знав. Але вирішив діяти. Замовив тест. Прийшов через тиждень — звичайна коробка, нічого особливого. Всередині — дві пробірки, інструкція, конверт для відправлення в лабораторію.
Олексій сховав коробку в гаражі. Подалі від дому. Тепер потрібно було зібрати матеріал. Зі своїм — проблем не було. З Дімою — складніше.
Не можна було просто підійти й попросити: синку, дай-но мені щось на аналіз. Потрібно було діяти таємно. Олексій чекав на момент. І він трапився.
Батько звяв щітку сина. Ти що робиш, сказав внутрішній голос. Крадеш довіру власного сина. Але Олексій не міг зупинитися. Наступного дня він відправив зразки до лабораторії. Відповідь обіцяли через десять днів.
Десять днів очікування. Десять днів, коли Олексій ходив сам не свій. Їв машинально. Говорив односкладово. Ірина занепокоїлася:
— Льошо, з тобою точно все гаразд? Може, до лікаря сходити?
— Не треба, — відмахнувся він. — Просто втомився.
— Ти останнім часом якийсь дивний. Не спиш ночами.
— Здалося, — збрехав Олексій.
Але Ірина мала рацію. Він дивився тепер на Діму й думав: а раптом це останні дні, коли він ще може називати його сином?
Діма щось відчував. Став тихішим, замкненішим. Якось запитав:
— Тату, я щось не те зробив?
— Ні, — швидко відповів Олексій. — Чому ти так вирішив?
— Ну, ти мене уникаєш. Не розмовляєш нормально.
— Роботи багато. Вибач.
Діма кивнув, але в очах його було нерозуміння. І образа.
Ти його втрачаєш, подумав Олексій. Ще до того, як дізнаєшся правду. Але зупинитися вже не міг. Дев’ять днів минуло. Потім десять. Одинадцять. Результати все не приходили. Олексій перевіряв пошту щогодини. Електронну, звичайну — усюди. Нічого.
На дванадцятий день прийшов лист. Звичайний білий конверт. З логотипом лабораторії в кутку. Олексій тримав його в руках і не міг відкрити. Стояв посеред гаража — там, де колись ховав коробку з тестом — і просто дивився на конверт.
Усередині — відповідь. Правда. Якої він так боявся. Відкривай, наказав собі. Руки тремтіли.Олексій розірвав конверт, дістав аркуш. Пробіг очима по рядках. І завмер.
Ймовірність спорідненості: 0,01%. Батьківство виключено. Діма — не його син.
Олексій опустився на підлогу. Спиною до стіни. Аркуш випав із рук. Усе. Правда виявилася саме такою, якої він боявся.
Олексій не пам’ятав, як дістався додому з гаража. Сів у машину — поїхав. На автопілоті. Тіло робило все само: кермо, педалі, повороти. А голова була порожня. Білий шум.
Діма не твій син. Ці слова звучали в черепі на повторі, як зламана платівка.
Вдома було тихо. Ірина на кухні щось готувала — стукіт ножа по обробній дошці, шипіння на пательні. Звичайні вечірні звуки. Затишні. Які зараз різали слух, як пилка.
Олексій зайшов на кухню. Зупинився у дверях. Ірина обернулася:
— А, ти прийшов! Льошо, ти чого такий блідий?
Він мовчав. Дивився на неї — і не впізнавав. Оця жінка, з якою він прожив двадцять років, вона обманювала його весь цей час?
— Олексію, що сталося? — Ірина відклала ножа, підійшла ближче. — Ти мене лякаєш.
— Я знаю, — видавив він. — Про Діму.
Тиша. Довга. Липка. Ірина зблідла — так, що губи стали білими.
— Я не розумію, про що ти, — прошепотіла вона. Але голос тремтів. І очі видавали все.
— Не бреши, — Олексій ступив до неї. — Досить. Сімнадцять років ти брехала, досить. Я зробив тест на батьківство. Діма мені не рідний.
Ірина закрила обличчя руками. Плечі затрусилися.
— Господи, — видихнула вона крізь пальці. — Як ти дізнався?
— Баба Клава сказала. А я перевірив.
— Ця жінка, — Ірина різко підвела голову, в очах спалахнула злість. Але тут же згасла. — Льоша, вибач. Я хотіла тобі сказати. Стільки разів хотіла, але…
— Але що? — він не витримав, голос зірвався на крик. — Але тобі було зручніше мовчати?!
— Ні! Я боялася! Боялася втратити тебе, втратити сім’ю!
— Яку сім’ю?! — обурився Олексій. — У нас немає сім’ї! У нас обман, Іро! Ти народила дитину від іншого й змусила мене ростити його, як свого!
— Я не змушувала! Ти сам хотів! — Ірина тепер теж кричала. — Ти був щасливий, коли я сказала, що при надії! Ти сяяв! І я не могла, не могла зруйнувати це щастя!
— Ціною брехні?!
— Ціною любові! — вона ступила до нього, схопила за руку. — Льошо, це була помилка. Одна помилка! Ти поїхав у відрядження на три місяці, ми посварилися перед твоїм від’їздом. Пам’ятаєш? Ти тоді наговорив мені стільки всього.
Олексій згадав. Те відрядження. Вони дійсно сильно посварилися. Він був сердитий, вона — у сльозах. Поїхав, не попрощавшись.
— І що? Це дає тобі право зрадити?!
— Ні! — Ірина плакала вголос. — Але я була сама, ображена, дурна. Він з’явився випадково. Ми зустрілися на роботі, він був милий, уважний. Один раз, Льошо! Один раз! А потім я дізналася, що чекаю дитину, і…
— І вирішила повісити на мене зозуленя.
— Ні! Я не знала! Я думала, що це твоя дитина! Ми ж із тобою теж перед твоїм від’їздом…
Олексій відсторонився. Притулився спиною до стіни.
— Ти думала, — повторив він. — Але не була впевнена. І все одно мовчала.
— Я сподівалася! Сподівалася, що це твій син! А коли він народився, Льошо, ти бачив його першим. Ти тримав його на руках і плакав від щастя. Як я могла сказати тобі правду? Як?!
— А як ти могла не сказати?! — Олексій схопив себе за голову. — Сімнадцять років, Іро! Сімнадцять років я жив у незнанні!
Ірина опустилася на стілець. Обличчя в сльозах, косметика розмазана.
— Я хотіла сказати, — прошепотіла вона. — Багато разів. Але ти так любив Діму. Він був твоїм сином у всьому. І я думала, думала, що, може, це й не важливо? Що важливіша любов?
Олексій засміявся — гірко.
— Ти так думала? А про мене ти думала? Про те, що я маю право знати правду?!
— Думала! Постійно! Але я боялася, що ти підеш! Що кинеш нас!
— І ти віддала перевагу обману.
Ірина підвела на нього очі — червоні, сповнені розпачу.
— А що б ти зробив, Льошо? Якби я сказала тоді, коли він народився? Ти б залишився?
Олексій відкрив рота — і закрив. Не знав. Він справді не знав, що б зробив. Може, пішов би. Може, не зміг би пробачити. Але зараз…
Зараз Діма був не просто немовлям. Він був сімнадцятирічним хлопцем, якого Олексій учив кататися на велосипеді. Якого водив у кіно, на риболовлю, на футбол. З яким сперечався про навчання, про музику, про життя. Якого любив.
— Тату? — голос із коридору.
Діма стояв на порозі кухні. Блідий. З розширеними очима.
— Ти чув? — видавив Олексій.
— Весь будинок чув, — Діма проковтнув. — Ви так сварилися.
Ірина схопилася:
— Дімочку, синку.
— Не підходь, — він зробив жест рукою. — Мені треба подумати.
І пішов. Двері в його кімнату грюкнули. Олексій та Ірина залишилися вдвох.
— Що тепер? — прошепотіла Ірина.
Олексій не відповів. Бо не знав. Три дні вони жили як чужі. Олексій ночував у гаражі. Ірина плакала на кухні. Діма закрився в кімнаті й не виходив.
На четвертий день Олексій повернувся додому. Пізно ввечері. Сів на кухні, заварив чай. Руки тремтіли. Ірина вийшла — бліда, з червоними очима.
— Я йду, — сказала вона тихо. — Завтра з’їду. До сестри.
— Не треба.
Вона завмерла.
— Що?
— Не треба йти, — Олексій підвів на неї очі. — Нам треба поговорити. Втрьох.
Покликали Діму. Він прийшов — похмурий, розгублений. Сів навпроти батька.
— Я думав про це три дні, — почав Олексій. — Думав, що робити. Піти? Розлучитися? Забути вас обох?
Ірина стиснула руки в замок. Діма дивився у стіл.
— Але зрозумів одне, — Олексій зробив глибокий вдих. — Я все знаю. Діма — не мій рідний син. Це факт. Але для мене він однаково мій син.
Діма сіпнувся.
— Тату.
— Зачекай, — сказав Олексій. — Дай мені договорити. Я вчив тебе кататися на велосипеді. Я вчив тебе плавати. Я водив тебе на твою першу риболовлю, коли тобі було шість. Я сидів з тобою ночами, коли ти хворів. Я сварив тебе за двійки й пишався за успіхи у навчанні. Я прожив із тобою сімнадцять років. І це важливіше за будь-яку рідню.
Діма закрив обличчя руками. Плечі затрусилися. Олексій повернувся до Ірини:
— З тобою складніше. Ти обманювала мене стільки років. І так, це важко. Дуже важко. Довіру зруйновано. Але я розумію: ти боялася. Боялася втратити сім’ю. І твій страх — він теж був формою любові. Нехай неправильною, але любові.
Ірина плакала — беззвучно, в долоні.
— Ми не розлучимося, — сказав Олексій твердо. — Але нам потрібен час. Мені — щоб пробачити. Тобі — щоб заслужити прощення. А Дімі, — він подивився на сина. — Дімі треба знати: щоб не було, я залишаюся його батьком.
Діма підвів голову. Очі червоні, мокрі.
— Правда?
— Правда, — Олексій простягнув руку через стіл. — Ти мій син.
Діма схопив його долоню — міцно, судорожно. І вони сиділи так утрьох. Бо справжня сім’я тримається на любові, яка сильніша за будь-яку правду.
