— Дмитре, де гроші на оренду? Де те золото, яке ми відкладали на народження дитини? Ти знову був у тому застосунку? Ти програв наше майбутнє за одну ніч, а тепер кажеш про “систему, яка дала збій”?! Твої очі горять не любов’ю до нас, а вогнями віртуальних слотів!
Все починалося настільки буденно, що Дмитро навіть не зафіксував момент, коли його життя почало котитися під укіс. Це був звичайний вівторок. На роботі в офісі панувала обідня тиша, лише колега Андрій з азартним прищуром вдивлявся у свій смартфон.
— Є-є-є! — раптом вигукнув Андрій, демонструючи Дмитрові екран. — Дивись, Дімон. Ставка у дві тисячі на «тотал більше» в австралійському футболі — і вуаля, двадцять шість тисяч на карті. Чистий прибуток!
Дмитро, чия зарплата менеджера середньої ланки ледь покривала оренду квартири у Львові та вітаміни для вагітної дружини Олени, відчув легкий укол заздрості.
— Це ж ризик, Андрію. Можна й програти.
— Ризик — це жити на одну зарплату, друже. А тут — математика. Аналізуєш форму гравців, дивишся статистику — і все. Це не лотерея, це інтелектуальна праця. На, тримай промокод, там бонус на перший депозит. Спробуй, чисто заради спортивного інтересу.
Того вечора Дмитро закинув першу тисячу гривень. Вибрав матч Ліги Чемпіонів. Коли на 92-й хвилині його команда забила вирішальний гол, Дмитро відчув такий викид дофаміну, якого не відчував роками. На рахунку було вже дві з половиною тисячі. «Легкі гроші», — промайнуло в голові. — «Олена навіть не дізнається, а я куплю їй той дорогий візочок, про який вона мріє».
Через місяць «інтелектуальна праця» перетворилася на таємну залежність. Дмитро став майстром конспірації. Він грав у туалеті, грав під столом під час нарад, грав у метро. Його смартфон став порталом у світ, де він був успішним аналітиком, а не просто гвинтиком у корпоративній машині.
Але ставки на спорт мали одну ваду — матчів треба було чекати. Азарт вимагав миттєвої розрядки. Так у його житті з’явилося онлайн-казино. Яскраві іконки «Книжок», «Мавпочок» та «Золота інків» обіцяли миттєвий результат.
— Ще один спін… зараз має «насипати»… — шепотів він уночі, ховаючи світло екрана під ковдрою, поки поруч спала Олена.
Його мозок змінився. Він перестав радіти звичайним речам. Вечеря з дружиною здавалася нудною, розмови про майбутню дитину — обтяжливими. Тільки звук віртуальних барабанів та миготіння цифр змушували його серце битися швидше. Він виграв сорок тисяч і наступного дня програв шістдесят. Саме тоді він вперше взяв мікропозику, щоб «перекрити тимчасовий касовий розрив». Він був переконаний, що це просто «дистанція», яку треба пройти.
Психологічна драма досягла апогею, коли Олена почала помічати дивацтва. Дмитро став смиканим, агресивним, у нього з’явилися темні кола під очима. Він перестав давати гроші на спільні витрати, вигадуючи казки про «затримку зарплати» та «інвестиції у новий проект».
— Діма, нам треба заплатити за пологи, — сказала Олена одного вечора, виймаючи з шафи скриньку з родинним золотом і заощадженнями. — Я перевірила нашу заначку… Там порожньо. Де сорок тисяч, які ми відклали?
Дмитро відчув, як холодна хвиля жаху прокотилася по спині. Він програв ці гроші вчора за тридцять хвилин, намагаючись відіграти програну ставку на теніс у настільному розряді.
— Оленко, я… я їх вклав. Друг підказав одну схему, акції підскочать через тиждень, і ми отримаємо втричі більше! Потерпи, я все контролюю!
Він кричав, бо це був єдиний спосіб заглушити голос власної совісті. Він дивився на її великий живіт і бачив не сина, а «суму, яку треба виграти», щоб усе повернути. Тієї ночі він зробив те, про що раніше навіть подумати не міг: поки Олена спала, він забрав її золоту обручку і сережки — подарунок покійної бабусі — і здав їх у цілодобовий ломбард. Усі отримані гроші він закинув на ігровий рахунок одним депозитом.
«Все або нічого», — подумав він, запускаючи рулетку. Через годину на екрані світився нуль.
Фінальна розмова відбулася через два дні. Олена виявила пропажу золота. Вона не плакала — у неї просто не залишилося сліз. Вона дивилася на Дмитра як на чужу, небезпечну істоту.
— Ти здав моє золото? — її голос був тихим і позбавленим емоцій. — Ти програв гроші нашого сина? Дмитре, подивися на себе. У тебе очі як у мерця. Ти не тут, ти там, усередині свого телефону.
— Я поверну! Я розробив систему! — закричав він, хапаючи її за плечі. — Мені треба всього п’ять тисяч! Позич у мами, я клянусь, завтра я виведу двісті тисяч і ми купимо квартиру! Система дала збій, але я зрозумів помилку! Олено, допоможи мені, я ж для нас стараюся!
— Для нас? — вона відштовхнула його руки. — Ти стараєшся для свого демона. Ти став рабом коду та алгоритмів, які створені, щоб тебе знищити. Знаєш, що найстрашніше? Мені не шкода грошей. Мені не шкода золота. Мені шкода того Дмитра, якого я кохала. Його більше немає. Замість нього — оболонка, яка шукає розетку, щоб зарядити телефон і зробити наступну ставку.
Вона виставила його речі в коридор. Того вечора він не шукав ночівлі. Він сидів у під’їзді і намагався зламати пароль до старої кредитки, яку знайшов у кишені куртки. Йому було все одно, де він буде спати — його хвилювало лише те, що через годину почнеться матч у чемпіонаті Бразилії, на який він «просто зобов’язаний» поставити.
Наступний рік був для Дмитра блуканням у пеклі. Він втратив роботу через постійні прогули та спроби позичити гроші у клієнтів компанії. Від нього відвернулися всі друзі. Він спав на вокзалах, брав мікропозики на імена знайомих, поки не став фігурантом трьох кримінальних проваджень за шахрайство.
Він досяг справжнього дна, коли одного разу, збираючи пляшки в парку, побачив Олену з візочком. Вона виглядала втомленою, але спокійною. Він хотів підійти, але побачив своє відображення у вітрині магазину — оброслий, брудний, із тремтячими руками. Він зрозумів: він програв не гроші. Він програв право називатися батьком.
Це стало точкою перелому. Не через силу волі, а через тваринний жах перед неминучим кінцем. Дмитро здався поліції, пройшов через примусове лікування та програму «Анонімні ігромани». Це була довга, болісна психологічна деструкція його его. Він вчився жити у світі, де 100 гривень — це не «шанс», а просто 100 гривень, за які можна купити хліб.
Минуло ще два роки. Дмитро працює на складі. Кожен день він бачить цифри — артикули, кількість ящиків, вагу. Але ці цифри більше не складаються для нього в «коефіцієнти».
Одного вечора він прийшов до будинку Олени. Він не намагався зайти. Він просто залишив біля дверей пакунок. Усередині була золота каблучка — не та сама, бабусина, її вже було не знайти, — але дуже схожа. І лист: «Я віддав усі борги банкам. Останній борг — перед тобою — я не зможу віддати ніколи. Вибач, що мене не було поруч. Я не прошу повернення. Я просто хочу, щоб Максим знав: його батько колись був хворим, але він вижив».
Олена бачила його у вікно. Вона не вийшла. Вона взяла каблучку і поклала її в скриньку. Вона бачила, що він змінився — його плечі більше не були напружені в очікуванні «сигналу» з телефону. Але між ними пролягла прірва, вимощена програними мріями.
Дмитро йшов по вечірньому місту. На кожному кроці світилися вивіски букмекерських контор, манячи «бонусами» та «швидкими грошима». Він навіть не повернув голови. Його головна ставка в житті тепер була на один-єдиний день — сьогоднішній, у якому він був тверезим і вільним від ілюзій. І це був єдиний виграш, який справді мав значення.
