— Синочку, навіщо тобі та квартира? Живи з мамою! Та дівчина тобі не пара, вона тільки й чекає, щоб загарбати твою зарплату. Я ж краще знаю, що тобі потрібно на сніданок і яку сорочку вдягнути на роботу! Твоя свобода — це просто протяг, від якого ти обов’язково застудишся!
Для Олексія, тридцятидворічного провідного розробника у великій IT-компанії, кожен ранок починався не з кави чи перевірки коду, а з відчуття липкої, солодкої задухи. Двері його кімнати відчинялися без стуку рівно о 7:00. Маргарита Павлівна входила безшумно, наче тінь, і зупинялася біля ліжка, чекаючи, поки він розплющить очі.
— Альошенько, прокидайся, сонечко. Я вже приготувала твої улюблені сирники. Сир брала вчора на ринку у перевіреної жінки, свіженький, не те що та хімія в магазинах. І сорочку твою блакитну випрасувала, вона так підкреслює твої очі, коли ти втомлений, — її голос був м’яким, як оксамит, але Олексій чув у ньому металевий скрегіт ланцюгів.
— Мамо, скільки разів я просив… не заходь без стуку. Я дорослий чоловік, — він сховав обличчя в подушку, відчуваючи, як накочує хвиля безсилого роздратування.
— Ой, дорослий він! Для матері ти завжди будеш дитиною, яка боялася темряви. І хто, як не я, подбає про тебе? Хто помітить, що ти знову схуд? Твій офіс? Ті твої «друзі»? Ти ж без мене пропадеш, Альошо. Ти навіть не знаєш, де в цій квартирі лежать чисті рушники.
Це була його золота клітка. Велика сталінка в центрі, де кожен предмет був поставлений рукою Маргарити Павлівни. Олексій заробляв достатньо, щоб купити будинок в Іспанії, але кожен його крок до самостійності наштовхувався на «серцевий напад», «гіпертонічний криз» або сльози, які Маргарита Павлівна дозувала з точністю аптекаря. Вона не просто жила з ним — вона жила ним, висмоктуючи його амбіції та енергію, щоб заповнити власну екзистенційну порожнечу.
Спокійне, болотисте життя Маргарити Павлівни похитнулося, коли в житті Олексія з’явилася Олена. Вона не була схожа на тихих дівчат, яких мати схвально іменувала «мишками». Олена була архітектором — з гострим розумом, короткою стрижкою і звичкою говорити правду в очі, не добираючи епітетів.
Коли Олексій вперше привів її на вечерю, у квартирі запахло не тільки фірмовим рагу, а й озоном перед бурею.
— Оленочко, — Маргарита Павлівна тримала виделку так, ніби це був скальпель. — Яка цікава професія — архітектор. Це ви будинки малюєте? Мабуть, зовсім не залишається часу на господарство? Олексій у нас дуже вибагливий до їжі. Він не їсть нічого вчорашнього і терпіти не може напівфабрикатів.
— Маргарито Павлівно, я не малюю будинки, я їх проектую. І я вважаю, що в сучасному світі жінка не повинна проводити половину життя біля плити, — спокійно відповіла Олена, дивлячись прямо в очі свекрусі-претендентці. — Для цього є мультиварки та доставка здорової їжі.
Маргарита Павлівна зблідла.
— Доставка? Годувати мого сина їжею з коробок? Олексію, ти чуєш це? Ця дівчина навіть не приховує, що не збирається про тебе дбати. Вона бачить у тобі не чоловіка, а гаманець, який дозволить їй і далі «проектувати» свої фантазії, поки ти будеш заробляти на її комфорт.
Коли Олена пішла, Маргарита Павлівна розіграла справжню драму Шекспірівського масштабу.
— Вона хижачка, сину! Вона забере тебе, витягне всі сили і викине, як порожню оболонку. Ти бачиш її очі? В них немає тепла, тільки розрахунок. Вона хоче розділити нас, щоб ти не мав захисту! Не дай їй зруйнувати те, що ми будували роками!
Протягом наступних місяців Маргарита Павлівна розгорнула партизанську війну. Вона «випадково» прала речі Олексія так, що вони сідали перед важливими зустрічами. Вона «забувала» передати йому дзвінки від Олени. Вона імітувала слабкість щоразу, коли він збирався на побачення.
— Олексію, у мене так тисне в грудях… Може, ти не поїдеш сьогодні? Побудь зі мною, раптом мені стане гірше, а нікого немає поруч… — вона сиділа в кріслі, театрально притискаючи до лоба мокрий рушник.
Але Олексій, підтримуваний Оленою, вперше почав чинити опір. Психологічна напруга досягла піку, коли він купив власну квартиру і почав таємно перевозити речі. Коли Маргарита Павлівна виявила напівпорожню шафу, її крик було чути на кілька поверхів.
— Ти зрадник! Ти вбиваєш власну матір! — вона стояла посеред залу, її обличчя було спотворене люттю. — Я відмовилася від кар’єри, я не вийшла вдруге заміж після смерті твого батька, я жила тільки тобою! І тепер ти кидаєш мене в цій пустці заради цієї… архітекторки?!
— Мамо, я не кидаю тебе. Я просто хочу жити своє життя! Мені тридцять два! Я хочу засинати і прокидатися з жінкою, яку кохаю, а не з твоїми порадами про сніданок!
— Ти нікуди не підеш! — Маргарита Павлівна впала на підлогу, хапаючись за ліве плече. — Ой… Альошо… темно в очах… серце… це кінець. Ти довів мене. Клич священника, а не вантажників!
Олена зайшла в квартиру саме в розпал «передсмертних мук» Маргарити Павлівни. Вона мовчки подивилася на жінку на підлозі, потім на розгубленого Олексія, який уже тягнувся до телефону, щоб викликати швидку.
— Не треба, Олексію. Не дзвони, — голос Олени був холодним і чистим, як лід.
— Ти збожеволіла? Вона вмирає! — вигукнув він.
— Вона не вмирає. Вона грає. Подивися на її нігті — вони рожеві. Подивися на її подих — він рівний. Це не напад, це шантаж, — Олена підійшла до Маргарити Павлівни і сіла навпочіпки поруч.
— Знаєте, Маргарито Павлівно, ви — геніальна актриса. Але ваша біда в тому, що ви переплутали любов із володінням. Ви не любите Олексія. Ви любите свою владу над ним. Вам страшно залишитися наодинці з собою, бо ви порожня всередині. Ви знищили особистість свого сина, щоб зробити з нього живу підпорку для свого его.
— Замовкни, мерзенна дівчисько! — Маргарита Павлівна раптом підхопилася з підлоги з дивовижною для «вмираючої» прудкістю. Очі її палали ненавистю. — Ти ніхто! Ти прийшла на все готове! Я його ліпила, я його виховувала! Він мій!
Олена обернулася до Олексія:
— Ти бачиш? Це — твоя мама. Справжня. Без маски «турботливої бабусі». Вибирай зараз. Або ти йдеш зі мною в наше життя — важке, неідеальне, де ти сам будеш прасувати сорочки і робити помилки. Або ти залишаєшся тут, у цій теплій задусі, і поступово стаєш таким само мертвим всередині, як вона. Я не буду за тебе воювати. Людина має захотіти бути вільною сама.
Олексій дивився на матір. Вона стояла перед ним — маленька, зла, з міцно стиснутими кулаками. Він вперше побачив не «святу жінку, яка присвятила йому життя», а маніпулятора, який роками вибудовував стіни навколо його душі. Кожен сирник, кожна випрасувана сорочка були цеглинами в цій стіні.
— Мамо, — сказав він, і його голос вперше не тремтів. — Швидка не приїде. Але приїде служба доставки меблів у мою нову квартиру. Я залишу тобі картку, на яку щомісяця буду перераховувати гроші. Тобі вистачить на ліки, на продукти і на покоївку. Але я більше не буду твоїм «сонечком». Я — чоловік. І я йду.
— Я прокляну тебе! Я напишу в твою компанію! Я скажу всім, що ти залишив хвору матір! — кричала вона йому в спину, коли він брав сумки.
— Кажи, що хочеш, мамо. Це більше на мене не діє, — Олексій взяв Олену за руку, і вони вийшли, не озираючись.
Минуло три роки. Олексій та Олена виховують доньку. Їхня квартира повна світла, безладу та сміху. Олексій навчився готувати, сам вибирає собі одяг і, як виявилося, чудово справляється з побутом без материнських інструкцій.
Маргарита Павлівна, як не дивно, не померла. Опинившись на самоті, вона спочатку довго хворіла «на зло», але коли зрозуміла, що Олексій більше не прибіжить за першим покликом, її здоров’я дивовижним чином покращилося. Вона очолила ОСББ, тримає в страху весь під’їзд і знайшла собі нову жертву — молодого сусіда-студента, якого тепер намагається «підгодовувати» своїми сирниками.
Олексій відвідує її раз на місяць. Він приносить квіти, терпляче вислуховує скарги на «цю твою архітекторку» і йде рівно через годину. На душі в нього більше немає каменю. Він зрозумів головну істину: справжня любов — це не коли тебе тримають за руку, щоб ти не впав, а коли тебе відпускають, щоб ти навчився літати. Навіть якщо шлях до неба лежить через хворобливий розрив «золотої клітки».
