— Синочку, ну як так? Двоє дітей у вас з Наташею, як ти можеш кинути їх? — засмучено скрикнула Анна Євгенівна, коли син заявив про розлучення з дружиною.
— Мам, це наша справа! Некохаю я Наташу, що незрозумілого! Життя одне, і прожити його треба в радості й задоволенні! А діти… Що діти… Виростуть і роз’їдуться, а я повинен з набридлою дружиною далі жити! Нічого, не пропадуть! А з Ксюшею ми одружимося одразу після розлучення!
Те, що в сина роман, Анна Євгенівна дізналася зовсім недавно, коли випадково зустріла сина з дівчиною, з наколотим обличчям і губами. Ксюша — колега Іллі. Вони мило цвірінькали біля магазину. Син не став відпиратися, сказав, у них усе серйозно. Ніякі доводи не допомагали…
— А квартира як же, де ви живете зараз? Куди Наташа з дітьми піде? Це ж твоя квартира, дарована від бабусі, ділити при розлученні не будуть…
— А до батьків своїх нехай іде, у них квартира трьохкімнатна, помістяться, нічого страшного!
— Так не можна, синочку… Дітям житло потрібне, простір… Підло це… Виплати їй хоч частину…
— Ще чого! Я не винен, що в неї немає бабусі, яка б відписала на неї квартиру! А в мене є! Чому я радий. Я, може, кілька разів буду одружуватися, і що, всім виплачувати? Ні за що! Аліменти буду платити, нехай за це дякую скаже!
У Анни Євгенівни було важко на душі. Ну хіба так можна… Наташа, така хороша, добра, лагідна, що йому не так? Потягнуло на штучну красу? Видно ж, що Ксюша ця — пуста, та й молодша набагато… Пограє з ним і кине… А діти страждають від розлучення батьків завжди…
Ввечері подзвонила Наташа. Плакала…
— Доню, ну я не знаю, що сказати навіть… Ілля мов з глузду з’їхав! Як так можна… І мене слухати не хоче! Мені дуже шкода! Знай, що завжди поруч буду, онуків не покину!
— Дякую, мамо… Як дітям пояснити, не знаю… Ми речі збираємо, поки сказала, що поживемо у моїх батьків, а там видно буде…
Анна Євгенівна важко переживала розлучення сина. На нервовому ґрунті в неї відмовили ноги. Пересувалася з великими труднощами. Син відреагував дуже нервово на новину.
— Мам, ну сама розумієш, я не зможу допомогти, ну не до себе ж тебе перевозити. У мене молода дружина, з якою ти ніяк не хочеш дружити. Не буде вона за тобою доглядати, сама розумієш. Найми помічницю…
— Іллю, у мене пенсія дві тисячі, ну яка помічниця?!
— Ну я не винен, що в тебе така пенсія маленька! Мені тепер аліменти платити, та й плани з Ксюшею у нас… Так що вибач, але допомогти не зможу…
— Ох… Батько твій не застав усе це, хвороба забрала, зі сорому згорів би. Виховали егоїста!
— Ну, знаєш, не в твоєму становищі мене обзивати зараз! Гаразд, щось придумаю, не такий уж я й негідник…
Наташа приїхала того ж дня, як дізналася, що у свекрухи, хоч і колишньої тепер, проблеми зі здоров’ям.
— Мамо, а що лікарі кажуть? Ліки може потрібні які? Ви тільки скажіть, я знайду…
— Лікарі кажуть, це нервове… Виписали дещо, п’ю… Але поки немає ефекту. Дякую, доню, що приїхала, й онуків привезла… Давайте чай пити з пирогом, що ти привезла…
Вони пили чай, онуки бігали по кімнаті, сміялися, і на душі ставало легше. Хто б міг подумати, що невістка ближчою за сина стане…
Наташа приїжджала кожного дня після роботи. Привозила продукти, готувала, наводила порядок. На відміну від сина. Пару разів привіз продукти й, посилаючись на зайнятість, швидко побіг. Про те, що приходить його колишня дружина, говорити не стала.
А одного разу син приїхав з Ксюшею. Та з огидою присіла на край дивана.
— Мамо, тут така справа… Я знайшов вихід. Колега порадив один дуже хороший пансіонат для літніх. Там як у найкращих будинках Парижа! Годують тричі на день, лікарі, дозвілля, спілкування! Ну що ти тут одна кукуєш! А зовсім зляжеш, що робитимемо?! Сиділка нам не по кишені… А там пенсії твоєї вистачить…
Але квартиру твою продати доведеться… Ми тут з Ксюшею дім хочемо купити за містом. Ксюша дитину чекає, уявляєш?! Ти станеш бабусею! Продам свою квартиру, твою, думаю, вистачить! А я до тебе приїжджати обіцяю, апельсинки там привозити, книжки, дзвонити буду… Ну, що скажеш?
Анна Євгенівна мовчала, перебуваючи в шоці. Чомусь згадалося, як маленький Ілюша обіймав її й говорив, що любить більше всіх на світі, й ніколи не покине. Гарячі сльози закрапали з очей. Дожилася… Той самий Ілюшенька, милий блакитноокий хлопчик, хоче сплавити її в будинок для літніх… Як непотрібну річ, старе лахміття…
Коли він став таким? Що вплинуло? Вона не могла знайти відповіді. Але на серці була неймовірна образа.
— А що тут скажеш… Гарна ідея. Дякую за турботу, синочку…
Ілля радісно підскочив до матері, взяв її за руку. Ксюша теж розлилася в усмішці й видихнула.
— Ну от, а ти говорила, що вона не погодиться! — скрикнув Ілля, повернувшись до молодої дружини.
— Я, в шоці, якщо чесно! Анно Євгенівно, ви розсудлива людина! Не будете нікому обузою й синові допоможете! Респект вам!
— Тільки один нюанс… Квартиру я віддам тому, хто буде допомагати мені зараз. До пансіонату я не поїду. Не настільки в мене все погано, як-не-як сама можу пересуватися.
— У сенсі, зараз?! Кожного дня до тебе їздити? Та мені ніколи, як ти не розумієш? Я привозив тобі продукти й ліки, чим не допомога?! Що ще потрібно?
— Ксюш, а що ти замовкла одразу? Куди вся радість поділася? Думала, от як швидко погодилася, так? І робити нічого не треба… Ан ні… Доведеться попрацювати за квартирку… Вона пристойно коштує, і ви це знаєте.
— Це егоїстично, мамо! Я все так добре придумав! — Ілля обурювався.
Раптом пролунав ляскіт дверей. Наташа прийшла.
— Анно Євгенівно, вітаю! Як себе почуваєте? Я вам тут фарш принесла, картоплю, зараз котлети посмажу, пюре зроблю!
Ілля з Ксюшею з подивом дивилися на неї.
— Наташ, ти що тут робиш? — запитав він колишню дружину.
— Прийшла в гості, не бачиш чи що?!
— Ми ж розлучилися, моя мама тобі ніхто!
— Як же, ніхто? Вона й моя мама… Друга. Я вдячна їй за все. А ще вона бабуся моїх дітей. І ми її не покинемо…
Ксюша підскочила й вибігла з квартири. Ілля за нею слідом.
— Наташ, уявляєш, вони мене в будинок пристарілих здати вирішили… І квартиру продати…
Наталя в шоці подивилася на Анну Євгенівну.
— Реально в нього з головою проблеми… Як таке в голову могло прийти? Не слухайте його. Я вас не покину…
Тієї ж ночі Анна Євгенівна ухвалила рішення. Відписати квартиру на онуків. Щоб синові нічого не дісталося. Не заслужив…
Вранці вона виявила, що ноги знову в силі. Як несподівано перестали ходити, так і знову запрацювали. Вона була неймовірно рада.
Анна Євгенівна подзвонила нотаріусу. Не тому, що був знайомий із сім’єю, а зовсім сторонньому, знайденому в інтернеті. Вона боялася витоку інформації. Також вона подзвонила Наталі й попросила приїхати, як та звільниться.
— Анно Євгенівно, що сталося? Вам гірше? Що за дивний дзвінок? — одразу засипала питаннями Наталя, як зайшла в квартиру.
— Доню… Мої ноги знову працюють! Я така щаслива… Здатність ходити не цінуєш, поки її не відберуть… Слухай, Ілля мене вразив і налякав своєю поведінкою. Боюся, як би я не опинилася й справді в будинку пристарілих з його допомогою. Немає йому віри… Я вирішила, що ця квартира має належати лише онукам. Якщо напишу заповіт, то після моєї смерті, Ілля матиме частку як син. Мені нотаріус запропонувала ось що…
Через три дні Ілля примчав і застав не лише матір і Наташу, а й незнайомку в строгому костюмі.
— Мамо, я приніс папери! Все вивчив, пансіонат — просто казка! Підписуй заяву на продаж. А хто це? — його погляд ковзнув по незнайомці.
— Сину, це Анна Петрівна, мій нотаріус, — спокійно, дивлячись йому прямо в очі, сказала мати.
У повітрі повисла напружена тиша.
— Нотаріус? Навіщо? — Ілля нервово засміявся. — Ми ж все обговорили! Ти сама погодилася!
— Я погодилася, що віддам квартиру тому, хто буде допомагати мені зараз. Ти відмовився. А Наташа — ні.
Ілля поблід. Він подивився на колишню дружину, яка мовчки стояла біля вікна, а потім на нотаріуса.
— Що це означає? — його голос задрижав.
— Це означає, що Анна Євгенівна оформила договір довічної ренти з правом спадкування на громадянку Наталю Сергіївну Ілліну. Наталя зобов’язується здійснювати за нею постійний догляд за потреби. Натомість, після смерті Анни Євгенівни, дана квартира переходить у власність Наталі Сергіївни.
У Іллі відвисла щелепа. Він дивився на матір, не вірячи своїм вухам.
— Ти що зробила? — прошипів він. — Ти віддала мою квартуру ОЦІЙ? Чужій жінці?!
— Для мене вона зараз більш рідна, ніж ти, — холодно відповіла Анна Євгенівна. — Вона була поруч, коли мій власний син пропонував мені забратися до «пансіонату». Вона мила підлогу й готувала їжу, коли ти привіз пачку печива й побіг до своєї Ксюші. Вона — мати моїх онуків, і я впевнена, що вона правильно розпорядиться згодом цією квартирою.
— Це моя спадщина! Я її оскаржу! Ти була не при собі! Ноги в тебе віднялися! Ти недієздатна!
Адвокат дістала з портфеля медичний висновок.
— Ось свіжа довідка від терапевта й невролога. Анна Євгенівна абсолютно дієздатна. Більше того, — жінка дозволила собі легку усмішку, — лікарі відзначають значне покращення її стану на тлі стабілізації психоемоційного фону.
Ілля відскочив, наче його вдарили. Його план, його мрія про дім за містом, руйнувалася на очах. Він бачив спокійні обличчя матері й колишньої дружини й розумів — він програв. Програв розгромно.
— Гаразд… — він згріб документи в обійми, його обличчя спотворила злість. — Гаразд! Живіть тут у своєму бабському царстві! А я… У мене нова сім’я! І дитина буде скоро! І без цієї квартири обійдуся! І без тебе!
Він повернувся й вибіг, голосно ляпнувши дверима.
У квартирі запанувала тиша. Анна Євгенівна видихнула, і з її очей покотилися сльози. Але це були сльози полегшення.
Наташа підійшла, обняла її.
— Усе, мамо. Усе скінчилося…
— Вибач, що втягнула тебе в це, доню, — прошепотіла Анна Євгенівна.
— Та що ви, — Наталя усміхнулася. — Це найкраща подяка, яку я могла отримати. Не за квартиру. А за те, що ви мене своєю донькою завжди називали. Я допомагала б і без квартири, самі знаєте. Але це було ваше рішення, і я його поважаю!
Того вечора вони пили чай, онуки сміялися в кімнаті. А Анна Євгенівна дивилася у вікно на захід сонця й думала про те, що її життя, ледь не перетворене на трагедію, несподівано набуло нового, зовсім іншого, але дуже світлого сюжету. І ноги її, символ цієї нової опори, більше не підводили.
