— Оце так приїхали! — закричала Віра Степанівна ще з порога, щойно почула скрип хвіртки. Вона саме вибігла на ґанок у старенькій хустці, з руками по лікоть у борошні, бо тісто замішувала на пиріжки.
— Господи, та це ж мої! Андрійку! Оленко! А це хто в вас такий великий виріс? Максимко мій! Іди-но до бабці, іди, сонечко!
Дев’ятирічний Максим вискочив з машини першим, ніби його вистрілили. Ноги в нових кросівках ще не звикли до сільської землі, то він трохи посковзнувся на гравії, але втримався й побіг до бабусі. Обнялися вони так, що Віра Степанівна аж присіла — хлопчик уже майже до плеча їй діставав.
— Бабусю, а в тебе справді коза є? — одразу спитав він, відсапуючись.
— Є, є! Мотря моя. Зараз підемо знайомитися. Тільки спершу всіх поцілую, бо я вже зроду вас не бачила.
Андрій з Оленою вийшли з машини повільніше. Андрій — високий, трохи погладшав за ці роки в місті, в сорочці з коротким рукавом, хоч осінь уже холодна. Олена — струнка, в джинсах і легкій куртці, з усталеним виразом обличчя людини, яка весь тиждень думала, як би швидше повернутися до своєї квартири з Wi-Fi й гарячою водою без перебоїв.
— Мамо, здоровенькі були, — Андрій обняв матір обережно, ніби боявся розчавити.
— Та які там здоровенькі, синку, — Віра Степанівна відмахнулася, але очі в неї були мокрі. — Старість не радість. Ноги болять, спина болить, а найгірше — самота гризе. Ну, заходьте в хату, заходьте! Я вам борщу наварила, пиріжків напекла, курку зарізала вчора. Свято ж бо!
Вони зайшли. Хата пахла дровами, свіжим хлібом і трохи — нафталіном від старих речей. На стіні — портрети: покійний чоловік Віри Степанівни, молодий Андрій у шкільній формі, весілля Андрія й Олени, і зовсім свіже фото — Максимко в першому класі.
Максим одразу побіг оглядати хату.
— Бабусю, а де в тебе телевізор? Чому такий маленький? А комп’ютер є? А інтернет?
— Інтернет? — Віра Степанівна розсміялася. — Та в мене й телефону кнопочного немає, синку. Зате небо чисте, зірки видно, і півень співає о п’ятій ранку — кращий будильник.
Олена скривилася, але ввічливо.
— Мамо, ви б хоч роутер поставили. Ми ж вам гроші слали.
— Та нащо мені той роутер? Я з сусідками на лавці краще поговорю, ніж в тому вашому фейсбуці сидіти.
Вечеряли довго. Борщ був такий, що Олена тричі добавки брала, хоч у місті вже п’ять років на дієті. Пиріжки з капустою, з вишнями, з картоплею. Курка печена з часником.
Максим їв і розпитував:
— Бабусю, а чому в тебе півень такий злий? Він мене клюнув!
— Бо ти йому під ноги ліз. Він думає, що ти курча вкрасти хочеш.
— А коза справді бодається?
— Тільки коли зла. А Мотря в мене добра. Завтра підемо доїти разом.
— Ураааа!
Андрій з Оленою перезирнулися. Вони приїжджали на вихідні раз на пів року, не частіше. Робота, гуртки Максима, англійська, футбол, плавання, репетитор з математики — графік щільний, як асфальт. А тут хлопчик за один вечір розцвів, очі горять, щоки червоні.
Вночі Максим спав у великій кімнаті на старому дерев’яному ліжку з пір’яною периною. Прокинувся о шостій від півня й одразу побіг до бабусі.
— Бабусю, а можна я корів подою?
— Можна, сонечко. Тільки спершу сніданок. Млинці з медом.
Тиждень промайнув непомітно. Максим з бабцею нерозлийвода. То дрова носять, то в городі бур’яни рвуть, то до річки ходять рибу ловити (хоч нічого не спіймали, зате цілий день реготали), то до сусідки тітки Ганни на молоко, то в ліс по гриби.
Віра Степанівна дивилася на онука й серце в неї стискалося від ніжності. Хлопчик бігав босий по траві, руки в землі, обличчя засмагле, і такий щасливий, як ніколи в місті.
Андрій з Оленою теж допомагали: то дрова пиляли, то дах латали, то в погрібі картоплю перебирали. Але видно було — їм нудно. Олені весь час телефон перевіряла, Андрій зітхав.
На п’ятий день Віра Степанівна не витримала.
Ввечері, коли Максим уже спав, вони сиділи на кухні при гасовій лампі (електрика вимикалася часто). Трохи біленької, огірочки малосольні, сало.
Віра Степанівна налила по чарці.
— Сину… Оленко… я хочу вам дещо сказати.
Андрій насторожився.
— Мамо, що сталося? Здоров’я?
— Та здоров’я як здоров’я… Але слухайте. Я тут одна-однісінька. Сусіди старі, відходять в засвіти один за одним. Тітка Ганна минулого місяця лягла й не встала. Дід Степан вчора в лікарні. А я… я вже не молода. Ноги не ходять, руки не слухаються. А зимою як? Хто дрова нарубить? Хто сніг відкине? Хто зі мною хоч слово скаже?
Олена хотіла щось сказати, але Віра Степанівна підняла руку.
— Зачекай. Я все розумію. Ви в місті, робота, квартира, школа Максима гарна… Але подивіться на нього. Подивіться, як він тут ожив. Він за тиждень більше посміхнувся, ніж за рік у вас. Він тут вдома. Він тут потрібен. І я… я теж його потребую.
Андрій насупився.
— Мамо, ви куди хилите?
Віра Степанівна подивилася прямо.
— Залиште мені Максимка. Нехай живе зі мною. Школа тут є, до п’ятого класу добра. Я його й нагодую, й одягну, й навчу всьому. І ви приїжджайте коли захочете. Гроші слати будете — добре. Але нехай він тут. Зі мною. Я ж одна…
Вона заплакала. Тихо, без сліз, просто очі стали мокрі.
— Сину… ви ще дітей будете мати. А мені ж… мені Максимка залиште. Він мені як сонце. Як опора. Як помічник. Я ж для нього все зроблю. Все.
Тиша стала така, що чути було, як цвіркун за піччю цвірчить.
Андрій і Олена перезирнулися. Потім одночасно:
— Та ви що, мамо Віро Степанівно, з глузду з’їхали?!
Олена першою отямилася:
— Як це — залишити? Він же наша дитина! Наш первісток! Ми його дев’ять років чекали! Лікарів оббігали, сльози лили, молилися! Він наше все!
Андрій був блідий.
— Мамо, ви розумієте, що кажете? Він у нас один. Ми його в найкращу школу віддали, на англійську водимо, на плавання, на футбол. Він у місті росте, в цивілізації! А тут… тут же нічого немає! Ні театрів, ні музеїв, ні нормальних лікарів!
Віра Степанівна всміхнулася крізь сльози.
— А тут є небо. І земля. І я. І він тут щасливий, бачите ж. Він у вас там як квіточка в горщику — гарний, але не дихає повними грудьми. А тут — розквітає.
Олена встала.
— Ні. Категорично ні. Ми його не віддамо. Він наша кров, наша радість. Ви що, хочете, щоб ми без нього жили? Щоб я ночами не спала, бо син за двісті кілометрів?
Віра Степанівна не відводила очей.
— А я ночами не сплю, бо одна. Ціла хата порожня. Ліжко холодне. Колись тут троє дітей бігало — ти, Андрійку, і твої сестри. А тепер… А тепер тиша. Я з півнем розмовляю. З козою. З портретом батька вашого.
Андрій потер скроні.
— Мамо, ми ж приїжджаємо. Допомагаємо. Гроші слали, будемо слати більше. Ремонт зробимо. Наймемо когось, щоб допомагав.
— Наймете… — Віра Степанівна гірко всміхнулася. — А хто замінить онука? Хто скаже «бабусю, я тебе люблю» і обійме отак, по-справжньому? Гроші — це папірці. А дитина — це життя.
Олена вже плакала.
— Ви егоїстка. Ви просто хочете забрати в нас сина, бо вам самотньо.
— Так, — чесно кажу — хочу. Бо мене не стане тут самій. І ніхто не дізнається. А з ним — я ще поживу. І він навчиться справжнього. Не вашого фальшивого блиску міського, а справжнього — як хліб пекти, як землю любити, як людей поважати.
Андрій встав.
— Все. Розмова закінчена. Ми завтра вранці їдемо. І Максимка з нами.
Віра Степанівна кивнула.
— Гаразд. Але знайте — я вас дуже люблю. І його люблю. Більше життя.
Вночі ніхто не спав.
Олена з Андрієм шепотілися в малій кімнаті.
— Вона серйозно, Андрію. Вона його не віддасть просто так.
— Не віддасть, бо він наш. Крапка.
Але я бачу, як він тут… Він тут інший.
— Ти що, теж?!
— Ні! Звісно ні! Але… маму шкода.
На ранок Максим прокинувся раніше всіх. Побіг до бабусі на кухню.
— Бабусю, а чому ти плакала вночі? Я чув.
Віра Степанівна пригорнула його.
— Бо я тебе дуже люблю, Максимчику. Дуже-дуже.
— І я тебе люблю! А можна я до вас на все літо приїду?
— Можна, сонечко. А ще краще — назавжди.
Максим задумався.
— Назавжди? А школа?
— І школа тут є. І друзі будуть. І я буду. І коза Мотря.
Хлопчик посміхнувся.
— А тато з мамою?
— Вони в місті. Але приїжджатимуть.
Максим повагався.
— Я подумаю…
Коли снідали, він раптом сказав:
— Тату, мамо… а можна я залишуся з бабусею? Хоч на рік? Я тут хочу. Я тут все вмію. І бабусю люблю. І вона мене.
Олена впустила ложку.
Андрій завмер.
Віра Степанівна дивилася в стіл, щоб не виказати радість.
— Максиме… — почала Олена.
— Ні! — Олена закричала. — Ти ще малий! Ти не розумієш!
— Я розумію, — тихо відповів син. — Я тут живий. А там… там я просто існую.
Тиша.
Андрій довго мовчав. Потім встав.
— Ми поїдемо удвох з Оленою. Поговоримо. А ти, сину… ти поки з бабусею.
Вони поїхали на річку. Довго сиділи. Мовчали. Потім плакали. Потім знову мовчали.
Ввечері повернулися.
Олена була бліда, але спокійна.
— Ми вирішили… — сказала вона. — На пробу. Один рік. Якщо Максимко захоче — залишиться. Якщо ні — заберемо без образ.
Віра Степанівна заплакала. Але цього разу — від щастя.
Максим кинувся до батьків.
— Я залишуся! Я вже вирішив!
Андрій обняв сина.
— Тільки обіцяй, що будеш слухатися бабусю. І вчитися добре. І дзвонити нам щовечора.
— Обіцяю!
Віра Степанівна підійшла до сина й невістки.
— Дякую вам… Я знала, що ви добрі. Ви ще дітей матимете, Бог дасть. А мені… мені Господь уже дав. Друге сонце.
Вони обнялися втрьох. А Максим стрибав навколо й кричав: «Я лишаюся! Я лишаюся!»
Через місяць Андрій з Оленою приїжджали щовихідних. Спочатку — щотижня. Потім — раз на два тижні.
А потім Олена стала при надії двійнею.
Коли появилися близнюки, Віра Степанівна повторила: «Я ж казала, що ви ще дітей матимете!»
А Віра Степанівна стояла на ґанку своєї хати, тримала за руку онука й дивилася, як сонце сідає за лісом.
— Бачиш, Максимчику, — сказала вона. — Інколи, щоб отримати те, що просиш у Бога, треба просто сказати це вголос. І не боятися, що тебе назвуть божевільною.
Хлопчик кивнув.
— Я тебе люблю, бабусю.
— І я тебе, помічнику мій. Опоро моя.
Віра Лісова
