— Сину, вибач, але це ж не твій син, — різко заявляє Єлизавета Сергіївна, дивлячись синові в очі. — Придивися уважніше…
У сім’ї Романових сьогодні більша подія — зустрічають Анну з пологового будинку з первістком, маленьким Петриком. На кухні готує частування свекруха, Єлизавета Сергіївна.
Із гучним заразливим сміхом у квартиру входить гучна компанія, супроводжуючи молодих батьків. Єлизавета Сергіївна зустрічає Анну з радісною усмішкою, тут же бере на руки малюка.
— Ану-ну, покажіть мого улюбленого внучка! — змахує крихти з фартуха, сяючи від радості.
Але щойно вона зазирає в пелюшки, її усмішка тут же зникає. Обличчя витягується, а погляд насторожено спрямовується на сина.
— Мамо, ти чого? Що сталося? — розгублено каже Артем. — Ну малюк же… звичайний малюк, просто зовсім маленький ще.
— Сину, вибач, але це ж не твій син, — різко заявляє Єлизавета Сергіївна, дивлячись синові у вічі. — Придивися уважніше…
— Ви зовсім з глузду з’їхали, Єлизавето Сергіївно! Ви в чому мене звинувачуєте? — обурюється Анна, захищаючи сина. Вона дбайливо забирає малюка з рук свекрухи. — Я не очікувала такого від вас. Ви вирішили зруйнувати нашу молоду сім’ю?
Розплакавшись, Анна пішла з дитиною до спальні, оглушливо грюкнувши дверима. Гості спантеличені. У кімнаті зависає важка тиша: усмішки змінилися здивуванням, а в очах — тривога.
— Мамо, та що ти наробила? — сердито шепоче Артем.
Свято закінчене. Свекруха грюкає дверима й іде. Артем іде заспокоювати дружину і через якийсь час повертається разом із нею.
Коли гості розходяться, Артем бере сина на руки, з усмішкою хитає головою:
— Ну, може, поки що надто маленький, от і не схожий. Підросте — подивимося.
Він довіряє Анні беззастережно і не бачить причин для сумнівів чи підозр.
Минуло три роки. Одного разу, прогулюючись із сином у парку неподалік від дому, Артем випадково зустрів свого шкільного друга Іллю. Вони вирішили присісти на лавку й поговорити.
Маленький Петрик, як завжди, бігав неподалік, захоплено катаючи машинку на мотузочці по траві. Артем час від часу поглядав у бік сина, щоб переконатися, що все гаразд.
Після обговорення спільних новин розмова плавно перейшла на сім’ї та дітей. Із гордістю в голосі Артем повідомив, що став батьком чудового хлопчика.
— Оце здорово! — захоплено вигукнув Ілля. — Шкода, часу зараз немає заглянути до вас у гості… Дуже хотілося б познайомитися з твоїм сином.
— Так він тут, — з усмішкою відповів Артем і покликав хлопчика. — Петрику, йди сюди!
Петрик кинув свою іграшку і, розкинувши руки, побіг до батька.
— Ось мій скарб! — із гордістю промовив Артем, представивши сина другові. Однак, помітивши дивний вираз на обличчі Іллі, він нахмурився. — Щось не так, Іллю?
— Вибач мені, Артеме, — зам’явся друг, — але… дитина якось зовсім не схожа на тебе. Таке відчуття, ніби… ніби це не твій син.
Артем різко обірвав розмову, попрощався й пішов. Але сумнів, посіяний словами друга, не відпускав його.
Минуло ще пів року. Зауваження такого роду стали лунати дедалі частіше від різних знайомих. Артем почав серйозно замислюватися.
Одного вечора він усе ж таки зважився поговорити з Анною. Розмова була важкою: вона плакала, запевняла, що завжди була йому вірна, і вважала його підозри образливими.
На цьому розмова закінчилася, але сумніви Артема нікуди не зникли.
Він став пильніше спостерігати за Петриком і з кожним днем дедалі більше переконувався, що хлопчик справді не схожий ні на нього, ні на Анну. Не знаючи, як вчинити, він вирішив обговорити свої переживання з колегою на роботі.
— Слухай, — запропонував той, — зроби тест на батьківство. Це ж нескладно, і всі сумніви одразу зникнуть.
— А якщо виявиться, що він не мій? — прошепотів Артем, збліднувши.
— Ну… тоді зроби ще тест на материнство, — задумливо відповів колега. — Мало що? Раптом дитину в пологовому будинку підмінили?
Ця думка не давала Артему спокою. Він довго обмірковував її, а потім зважився. Зібравши необхідні матеріали, він відніс їх до лабораторії. Кілька днів очікування перетворилися на тортури. Коли настав час забрати результати, його руки тремтіли від хвилювання.
Відкривши конверт, Артем відчув, як земля йде з-під ніг. Голова запаморочилася, а ноги підкосилися.
Вдома він без жодного слова передав Анні обидва результати. Вона довго сиділа, не рухаючись, розглядаючи папери. Нарешті, її голос, повний сліз, порушив тишу:
— Артеме, виходить, що Петрик — не наш? — її слова звучали наче відлуння. — Але де тоді наша дитина? Де він? Що з ним?
Розслідування з пошуку рідного сина зайняли в Артема три довгі місяці. У процесі з’ясувалося, що того дня, коли народжувала Анна Романова, на світ з’явилися ще чотири дівчинки і тільки один хлопчик.
Збіг виявився неймовірним: прізвище іншої матері було Ронанова Валентина, яке відрізнялося всього на одну літеру.
— Ось воно що! — з гіркотою подумав Артем. — Неуважність і недбалість, а результат — покалічені долі.
Артем розшукав адресу Валентини й вирушив до них додому. Його серце калатало так, ніби всередині металась схвильована пташка, що відчайдушно рвалася назовні. Дорогою він не міг перестати думати про свого сина: яким він міг бути? Як живе?
Коли він підійшов до дверей, то глибоко вдихнув, щоб трохи заспокоїтися, і натиснув на дзвінок.
— Тобі чого треба, мужик? — спитав чоловік, який відчинив двері. Його обличчя було пом’яте, а одяг — брудна майка — говорив сам за себе.
Артем остовпів, не в силах відповісти. У цей момент із кухні вибіг хлопчик — худенький, замурзаний, але неймовірно схожий на Артема в дитинстві.
Його погляд притягували праве плече хлопчика й родимка, яку неможливо було не помітити. Це було точне повторення.
Горло Артема здавив клубок. Зібравшись із духом, він зайшов у дім.
Чоловік виявився балакучим, але розмови то й переривалися — він прикладався до склянки і закушував черствим окрайцем хліба з оселедцем із банки.
Коли господар нарешті заснув, розвалившись на дивані, хлопчик сумно спостерігав за Артемом із кутка.
Не витримавши, Артем підійшов до хлопчика, підняв його на руки й міцно притиснув до себе.
— Як тебе звати, малий? — м’яко спитав він.
— Ванька я, — відповів хлопчик, дивлячись на Артема своїми великими, сумними очима, які, здавалося, проникали просто в його душу.
Артем відчув, як стискається серце. Він глибоко вдихнув, щоб стримати емоції, що нахлинули.
— Я повернуся по тебе, сину, — тихо сказав він, дивлячись хлопчикові у вічі. — Обіцяю, ти скоро будеш вдома.
Поставивши дитину на підлогу, Артем із важким серцем пішов із цієї похмурої квартири.
Вдома він розповів Анні, що знайшов їхнього рідного сина, і запропонував, що тепер вони зможуть обміняти дітей. Але реакція дружини виявилася зовсім не такою, яку він очікував.
— Ти з глузду з’їхав, Артеме? — вигукнула вона, її голос тремтів від хвилювання. — Я не віддам нашого Петрика! Я його вигодувала, виховувала як своє дитя, я його люблю не менше! … Він теж мій!
Артем розгублено сів, не знаючи, як реагувати.
— Як ти собі це уявляєш, Артеме? Сказати йому: «Ти, виявляється, не наш, іди до чужих людей, а про нас забудь?» — схлипувала Анна. — Це зламає його життя! Ми не можемо так вчинити! Я не віддам наших дітей!
Зрозумівши, що проблему не вирішено, Артем знову вирушив до Ронанових. Але домовитися з Валентиною та її чоловіком виявилося неможливо. Батько хлопчика, Вані, категорично відмовився віддавати сина.
— Якщо хочете, щоб я віддав дитину, — заявив він, — давайте гроші. Сума має бути така, щоб мені з дружиною вистачило на все життя.
А коли Артем обурився, чоловік додав:
— Ну а якщо не погодитеся, то знайте: його доля мене не особливо хвилює. Мені байдуже. Але й вам я його просто так не віддам.
Повернувшись додому, Артем почувався пригніченим. Він усвідомлював, що опинився у складній і болючій ситуації, де жодне рішення не здавалося правильним.
Йому належало знайти спосіб впоратися з цим, не зруйнувавши життя дітей.
Переговори тривали ще три місяці. Усі гроші, які Артем передавав для забезпечення сина, безслідно зникали на випивку. Ваня, як і раніше, залишався брудним і недоглянутим.
— Добре, що Анна цього не бачить, — тяжко зітхав Артем, дивлячись на хлопчика. — Ще одна істерика нам точно не потрібна.
Одного разу Артему спала на думку проста, але водночас геніальна ідея. Він купив ящик міцних напоїв та закусок, а потім разом з Іллею вирушив до Ронанових, вирішивши діяти нестандартно.
Побачивши міцні напої, Василь помітно пожвавішав, очі заблищали. Його дружина Валентина, не гаючи часу, швидко накрила стіл із принесених гостями продуктів, при цьому передбачливо відклавши частину запасів «на потім». Застілля почалося. Випивали, жваво розмовляли, ділилися історіями з життя і скаржилися на труднощі. Ілля майстерно підливав господарям частування, піднімав тости і підтримував невимушену атмосферу.
За пару годин Валентина, втомлена від веселощів, задрімала просто за столом, обіпершись на спинку стільця.
Артем скористався моментом: він дістав заздалегідь підготовлені папери й простягнув їх Василю.
— Що це? — сонно пробурмотів той, розглядаючи документи.
— Тут написано, що я все життя приноситиму тобі пляшку й закуску, а ти віддаси нам Ваню, — пояснив Артем, простягаючи ручку. — Підписуй, Василю. Такий шанс випадає раз у житті.
Під впливом випитого Василь, не замислюючись, підписав документи.
Пізніше того ж вечора Артем постукав у двері свого будинку. Анна відчинила, і її очі миттєво наповнилися сльозами, коли вона побачила на порозі чоловіка з худеньким, замурзаним Ванею.
— Ти вдома, синочку… — схлипуючи, сказала вона, обіймаючи хлопчика й міцно притискаючи його до себе.
За годину Ваня стояв перед сім’єю, чистий і охайний, наче інша людина.
— Петрику, йди сюди, — покликав Артем другого сина.
Хлопчики обережно підійшли один до одного, розглядаючи нового брата.
— Ось, — сказав Артем із усмішкою, обіймаючи обох. — Тепер ви рідні брати. Наша сім’я в повному складі.
Анна, уже не стримуючи сліз, притулилася до Артема, дивлячись на своїх двох синів.
Артем, обійнявши дружину, подумав:
— Може, все це було на краще. Якби їх не переплутали, у нас не було б одразу двох синів.
За кілька тижнів, після численних консультацій з юристами та відвідувань відповідних органів, вони оформили опіку над хлопчиком.
