— Сину, я вирішила дачу продати. Важко вже мені. Раніше батько допомагав, а зараз я сама. Ви не хочете займатися городом, хоча я майже весь урожай вам віддаю.
— Отаке! А куди ж ми хлопців привозитимемо? Скоро канікули, ми з Вірою хотіли на все літо їх тобі привезти. У квартирі влітку, що їм робити?
— На все літо? Руслан, мені важко вже, тиск, та й вік не молодий. А онукам готувати треба тричі на день, та ще й не абищо, прибирати за ними. Вони хоч і великі вже, але за собою прибирати не вміють. Та й город, важко усе це. Максимко допомагав раніше, а самій мені не впоратися вже…
— Мамо, ну не гарячкуй, не спіши. Давай восени подумаєш про продаж. Ми з Вірою хочемо відпочити від них влітку. А в тебе там свіже повітря, краса. Можеш хлопців на город залучати, я дозволяю.
— Не сміши. Вони ліниві у вас, тільки гуляти, грати в ігри та спати можуть. Вимахали по 13 років вже, а все поводяться як діти. А мені їм попрати, нагодувати, та ще й слідкувати, де гуляють і з ким. Вірочка твоя просила суворіше з ними. На тиждень максимум, нехай приїжджають. А дачу я виставлю на продаж, може хто зацікавиться.
— Ну, мамо, свиню нам підкладеш знатну. Ми ж розраховуємо на тебе. Віра путівки придивляється на літо, у відпустку на місяць хочемо поїхати десь у горах відпочити, гроші відкладаємо.
— Синів візьміть, вічно без них їздите, їм же цікаво буде.
— Ой, вони поводитися не вміють, проблеми одні.
Ввечорі Руслан розповів дружині про рішення мами.
— Руслане, та що вона вдає? Здорова ж, як кобила! Не хоче з онуками сидіти, от так бабуся! І дачу продати — не найкраща ідея! Там картопля така смачна росте, малина, помідори! У магазинах таке не купиш! Ось і займалася б городом та онуками, що їй ще робити? Куди ми синів подінемо тепер? Хоч би один ще був. Угодило ж двійню у світ привести! Ніякого особистого життя! Ще мама твоя відмовляється тепер нам допомагати! Нічого не знаю, привеземо хлопців і все! Нехай що хоче з ними робить. Я втомилася, хочу відпочивати!
— Віро, вони з батьком разом город саджали, а зараз їй самій важко. Вона нещодавно тільки у себе прийшла, після того, як батька не стало. І тиск скаче, якщо з нею щось станеться, ти будеш за нею доглядати?
— Ще мені хворої свекрухи не бракувало! — обурилася жінка.
— А може до твоїх батьків відвеземо? Онуків рідко бачать, от і наспілкуються досхочу!
— Ти що, у мами серце хворе, тато хворіє. Їм не можна хвилюватися і нервувати!
— А моїй мамі можна? Вона й так завжди погоджується, і продуктів скільки передає. А твої батьки ніколи нам не допомагали.
— Ну, знаєш, у мене чоловік є, чого вони повинні допомагати? Гаразд, розберемося.
Віра вирішила подзвонити свекрусі й поговорити.
— Алло Іванівно, вітаю. Руслан сказав, що ви дачу хочете продати? Що, зовсім важко? Ви ж міцна жінка, і не у віці ще. Знаю бабусь, які у 80 років ще возяться на грядках, і нічого. А вам набагато менше років. Та й дітей куди ми привозитимемо, ви про це подумали? Їм свіже повітря потрібне, природа. Все життя всі відвозять своїх дітей бабусям на канікули. Я так від них втомлююся…
— Вірочко, мені самій город важко обробляти, ви не хочете допомагати, хоча картоплю й помідори любите з грядок. Я хочу пожити для себе. Ходити в басейн, гуляти, читати книжки, дивитися телевізор. Та й здоров’я підводить. А онукам я завжди рада. На тиждень можете залишати й все. Не всі ж бабусі мають приватні будинки й дачі. Я й так вам усі ці роки ніколи не відмовляла, хіба не так?
— Ось ви егоїстка! Тільки про себе думаєте! У вас єдиний син, двоє онуків, заради кого вам жити? І, доречі, гроші з продажу дачі куди думаєте витратити? Ми з Русланом вирішили купити ще одну машину, мені. А то з одною незручно. Могли б допомогти. Вам же нічого вже не потрібно.
— А мені от цікаво, чому твої батьки ніколи не брали онуків на літо, не допомагали фінансово й продуктами? У них же магазин свій, дохід непоганий. Ось і допомогли б з покупкою машини, раз ви самі не в змозі купити.
— Знаєте, що! Не треба рахувати чужі гроші! Вони їх чесно заробили, і це їхнє право, куди витрачати, а куди ні. І не треба порівнювати здоров’я. У мами серце хворе, їй не можна навантаження. А ви он у басейн зібралися, значить, не все так погано!
— Так у мене теж здоров’я немає, але я рідко скаржуся. Ми з чоловіком завжди допомагали вам, у всьому!
— Ну, все зрозуміло. Допомоги від вас чекати не доведеться тепер. Не хочете, як хочете. Онуків тепер зовсім не побачите, значить. Живіть для себе, і на нас не розраховуйте. Егоїстка!
Почулися гудки. Алла Іванівна подивилася на портрет чоловіка.
— Чув, Максим? Я егоїстка, виявляється… Усе, що ми з тобою робили для них, було перекреслено вмить! Виростили ми з тобою синочка, називається… Дружина його каже, що хоче, і він слухає. Без дачі й без грошей непотрібна стала. Я вчиню по совісті. Як вважаю за потрібне. Ти згоден, Максимко? От і добре.
Алла Іванівна продала дачу. Частину грошей залишила собі, решту віднесла в банк, відкрила вклади на онуків. Відвідувала басейн і навіть записалася на фітнес для літніх людей. Вона була рада, що не послухала сина з невісткою й продала дачу.
Син із дружиною образилися, що мати не дала їм нічого з продажу. Про вклади на синів вони не знали. Дітей періодично залишали, коли виїжджали відпочивати, попри погрози Віри, що дітей бабуся не побачить. На тиждень, не більше. Алла Іванівна встановила свої правила. У неї з’явилося багато вільного часу, який із задоволенням жінка витрачала на себе. Купила путівку в санаторій і поїхала підлікуватися. Життя заграло новими фарбами! Ось така вона егоїстка!
