— Та нехай вона подавиться своїм домом! — закричала Зінаїда. — На тиждень за кордон з’їздимо, а потім я багато років буду горщики за нею носити! Рабиню Ізауру знайшов!

— Та нехай вона подавиться своїм домом! — закричала Зінаїда. — На тиждень за кордон з’їздимо, а потім я багато років буду горщики за нею носити! Рабиню Ізауру знайшов!

Цю дивовижну історію з життя мені розповіла бабуся, яку я часто відвідую в селі. Одного разу ми довго не бачилися — я два роки працювала за кордоном, і коли повернулася додому, то першим ділом поїхала до своєї улюбленої бабусі.

Я кілька днів гостювала в селі, коли раптом помітила, що ще жодного разу не бачила Марію Василівну — бабусину сусідку з дому навпроти. Мені завжди подобалася ця чуйна літня жінка, велика трудівниця.

— Бабусю! А де ж твоя подружка Марія Василівна? За тиждень жодного разу не заходила. Чи не сталося з нею чого? — знепокоїлася я.

Бабуся подивилася на мене здивовано:

— Та вона вже більше року у будинку для літніх людей живе. — І згадала. — А, так ти ж нічого не знаєш! То слухай. І бабуся розповіла мені цю історію.

Як я вже згадувала, баба Маша завжди працювала не покладаючи рук. Ніхто з односельців жодного разу не бачив її без діла — то на грядках возиться, то в саду, то корову зі стада зустрічає, то пироги пече — пригостить півсела, то з двома відрами черешні рано-вранці на автобус біжить. Свіжі овочі й фрукти, зелень, курячі яйця, хустки з козячого пуху, сметану — усе підряд возила Марія Василівна в районний центр і продавала на базарі, і кожну копійку обережно складала у бляшану коробку з-під печива. Не для себе складала — самій їй багато чи треба — для єдиного сина Валерія, для невістки Зіни та для онучки Саші.

Син з дружиною жили в місті за три години їзди, навідували матір регулярно. З городом чи худобою не допомагали, зате за сільськими запасами приїжджали вчасно. Бувало, так багажник машини наб’ють — аж колеса осідають.

Роки йшли, і Марія Василівна поступово почала здавати — то спину прихопить, то ноги крутить, то руки зводить, то тиск зашкалює. Помітно почала вона всю живність переводити. У городі залишила собі пару грядок, а на решті ділянки дозволила сусідам картоплю садити. Син Валера в гості навідувався все рідше, а його дружина Зінаїда й зовсім приїжджати перестала — брати вже більше нічого з сільської матері.

Коли у баби Маші різко впав зір — вона подзвонила синові, попросила показати її міським лікарям. Приїхав Валера, забрав матір. Зіна цій події не надто зраділа — бачити свекруху, але вигляду не подала, запросила освіжитися з дороги, нагодувала. Валерій запропонував матері пройти повне обстеження. У поліклініці провели цілий день, потім заїхали в аптеку за ліками — повертатися в село було пізно.

Невістка, дізнавшись, що баба Маша залишиться на ніч, вже не приховувала свого розчарування, пішла на кухню вечерю готувати — так посудом задзвеніла, ледь перетинки не лопнули. У цей час до них на хвилинку зазирнула сусідка, жінка у поважному віці, побачила гостю — зраділа:

— Маріє Василівно! Давно вас тут не було! Надовго приїхали? Вже завтра поїдете? Та ходіть до мене — чаю вип’ємо, та посидимо.

Провівши матір до сусідки, Валера зазирнув на кухню до дружини:

— Зіно, я поки матері немає, поговорити з тобою хотів. Але, судячи з голосу, ця розмова Зінаїді вже заздалегідь не подобалася.

— Мати зовсім здала, — почав чоловік, — у лікарні були, то хвороб знайшли цілий букет, ноги, каже, так болять, що ледь ходить…

— Та вона не молода, щоб наперегони бігати. Що ти хотів — це старість, — сказала невістка.

— Отож я про те саме! — радісно підхопив Валерій. — Квартира у нас трикімнатна, Саша з чоловіком у столиці живуть, сюди навряд чи повернуться…

— Постривай! До чого ти ведеш? — Зінка навіть різати моркву перестала. — Ти хочеш сюди її забрати, чи що? Ти зовсім одурів? Квартира трикімнатна, то й що?

— Та не в будинок же для літніх людей? — Валера не розумів.

— Між іншим, у цій квартирі пару кімнат з маминої черешні та суниці складені, якою вона кожного літа торгувала!

— Ти докоряти мені ще цим будеш? — розсердилася дружина. — Мати твоя не чужим людям допомагала, а рідному синові та онуці!

— Жорстока ти жінко, Зіно! — гірко зітхнув чоловік. — Думав, заберемо матір — будемо жити не тужити — у неї ж дім який добротний, міцний, на віки! Ціну добру дадуть — можна машину поміняти, до Єгипту відпочити поїхати…

— Та нехай вона подавиться своїм домом! — закричала Зінаїда. — На тиждень за кордон з’їздимо, а потім я багато років буду горщики за нею носити! Рабиню Ізауру знайшов!

— Та ти що таке говориш? — спалахнув Валера й раптом побачив на порозі Марію Василівну. На кухні стало так тихо, ніби все навколо поглухло.

— Мамо, ти давно тут стоїш? — прошепотів син.

— Та я щойно увійшла. — Лагідно усміхнулася мати. — Окуляри візьму — ми там з Катею альбом дивимося. Так, я зовсім забула, сину, я ж попередити вас збиралася. Я тут через місяць у будинок для літніх людей переїжджаю — ти вже мені з речами допоможи.

Валерій не міг вимовити й слова. Натомість його дружина заметушилася:

— Та допоможе, звісно, і я приїду з ним, усе, що треба, завантажимо, усе перевеземо. 

Ось і правильно вирішили, зі своїми ровесниками веселіше жити, ніж самій.

Районний будинок для людей літнього віку, куди турботливий син із дружиною привіз Марію Василівну, викликав у Валерія суперечливі почуття. Без спору — персонал чудовий, директор — душевна людина, одразу видно — до старших тут ставляться з турботою й теплом. Однак сама будівля давно потребувала ремонту. Лінолеум у коридорах увесь пошарпаний, з вікон дує, у кімнаті відпочинку, окрім зламаного телевізора та старих крісел, нічого немає…

Кімнатка у Марії Василівни виявилася маленька, сира, ліжко продавлене, стільці розхитані, але мати навіть вигляду не подала, що її пригнічує така обстановка.

— Нічого, мамо, — сказав Валерій, — я тобі тут такий ремонт зроблю — усі позаздритимуть, у відпустку піду й зроблю. Ну, давай, не сумуй, скоро навідаємося, жди в гості.

Про свою обіцянку Валерій згадав лише через пів року, коли Зінаїда нагадала, що треба щось вирішувати з батьківським домом, зараз літо — найкращий час продати. 

Директор нічим не дорікнув рідкісних гостей, дуже тепло розповів про Марію Василівну. — Ви, перш ніж на другий поверх підійматися, зайдіть у кімнату відпочинку — може, ваша бабуся там з подружками телевізор дивиться. Ходіть, я вас проведу. У кімнаті відпочинку матері не було. Поглянувши довкола, син навіть присвиснув:

— О, так у вас тут яку красу навели! Диван і нові крісла, телевізор он на всю стіну, квіточки скрізь — краса! У копійку ремонт обійшовся?

— Вашій мамі подякуйте! — усміхнувся директор.

— Мамі? — Валерій похитав головою. — Вона ж тут до чого?

— Та вся ця краса на її гроші куплена.

— Звідки у баби такі гроші? — засміялася Зінка, а потім раптом зойкнула. — Валера! Це вона дім наш продала…

Марія Василівна зі спокійною посмішкою дивилася на обурених родичів, які наперебій закидали її докорами й звинувачували в егоїзмі.

— А що ви так схвилювалися? Я ж не ваш дім продала, а свій. Маю право! Мені тут добре, тепло, весело, от і захотілося щось подарувати добрим людям.

— Баба Маша з хитринкою подивилася на почервонілу від обурення Зінаїду. — Адже краще дім продати і народ порадувати, ніж ним подавитися, правда, Зіно?

Невістка опустила очі в підлогу й вискочила на вулицю. Змінити вже нічого не можна було.

You cannot copy content of this page