— Та невже? То тепер я маю утримувати нашу родину й твою сестричку? Ви, бува, не загралися, мій дорогенький?
— Можеш привітати свого чоловіка. Він знову відстояв свою честь.
Денис кинув ключі на тумбочку в передпокої з таким виглядом, ніби це були не ключі від квартири, а ключі від підкореного міста. З виразом втомленого переможця, скинув куртку на стілець, навіть не глянувши на вішак. Марина у цей момент протирала стільницю на кухні — її рука застигла на піврусі. Вона не обернулася. Вона слухала. Не слова — інтонацію. Та знайома гордість, що завжди передувала якійсь негатівний події.
— Щось трапилося, Денисе? — її голос був рівним, без найменших емоцій. Просто запитання, кинуте в порожнечу квартири, яка раптом стала тривожно тихою, попри його тріумфальну появу.
— Ще й як трапилося! — він зайшов на кухню й зупинився за її спиною, сповнений самовдоволення. Очікував, що вона озирнеться, погляне на нього з захопленням, може, навіть із тривогою. Але вона не рухалася.
— Колега Козловський, якого вони мені нав’язали для навчання, сьогодні перейшов межу! Він почав розмовляти зі мною в такому тоні, в якому я навіть із батьком собі не дозволяв! Почав при всьому відділі мене повчати, мов школяра. І ще заявив, що мої “творчі підходи” гальмують проєкт!
Він зробив театральну паузу — очевидно, чекав на обурене зітхання або слово підтримки. А Марина тим часом спокійно, з майже демонстративною точністю закінчила протирати стільницю, вимила ганчірку під краном і повісила її на гачок. Кожен її рух був підкреслено стриманим, майже механічним. У її голові вже обертався уявний калькулятор: бюджет, мінус одна зарплата. Вона це кіно вже бачила. Його “принципи” завжди дорого їм коштували.
Був “принцип” не працювати з клієнтом, який “недостатньо гідно” відгукнувся про його геніальну ідею. Був “принцип” залишити проєкт, бо його не зробили головним спеціалістом. Його чоловіча гідність була субстанцією тендітною — і надзвичайно витратною в обслуговуванні.
— І що тепер? — нарешті запитала вона, обернувшись до нього. Обличчя — непроникне. Ні співчуття, ні інтересу. Лише суха констатація.
— А що… Я керівнику все висловив. І про нього самого, і про його методи керівництва, і про те, куди він може діти свої дедлайни. І поклав заяву на стіл. Я не дозволю себе ображати. Нізащо.
Він стояв із розправленими плечима, чекаючи аплодисментів. Герой, що не зламався перед системою. Але замість овацій побачив лише порожній, зважений погляд дружини. Це трохи збило його з пантелику, але він швидко знайшов пояснення її холодності. Вона просто переймається через гроші. Жінки ж — такі приземлені.
— Та знайду я роботу, не хвилюйся, — махнув рукою Денис, наче відганяючи надокучливу муху. — Але зараз є питання важливіше. Я сьогодні говорив із батьками. У батька на заводі скорочення, загалом, справи не дуже. Вони більше не можуть допомагати Аліні. Взагалі.
Він зробив паузу, даючи новині осісти в повітрі. Потім, ніби мова йшла про щось цілком очевидне, продовжив, глянувши на неї з м’якою, поблажливою усмішкою — мовляв, я все вирішу.
— Тож тепер нам доведеться її повністю забезпечувати. Дівчина ж розумна, останній курс, ну не кидати ж їй зараз навчання. Ти просто переказуватимеш їй ту ж суму, що й батьки. Я тобі номер картки скину.
Повітря на кухні, до того насичене запахом мийного засобу й чимось затишно-домашнім, раптом стало густим, в’язким, мов смола. Марина не відповіла одразу. Вона просто дивилася на нього. Її погляд повільно ковзав по його обличчю, по самовдоволеній складці біля рота, по гордо розправлених плечах, по всій позі переможця. Дивилася на нього холодно та відсторонено. Ця тиша тривала хвилину, потім ще одну, ще. Вона була важкою для нього. У ній не було образи чи здивування. У ній був остаточний вирок.
— Та що ти кажеш? То я тепер маю утримувати нашу родину і твою сестру ще заодно? Ви там часом не загралися, мій дорогенький?
Останні два слова вона вимовила з такою показною інтонацією, що вони прозвучали образливо. Самовдоволена гримаса на обличчі Дениса здригнулася й почала сипатися, наче штукатурка. Він очікував чого завгодно: обурених зітхань, жіночих сліз, може, навіть сварки. Але не цього — холодного, точного висловлювання, який ставив під сумнів не його вчинок, а всю картину світу, де він — центр.
— Ти що таке говориш? Я ж честь свою відстояв! — спробував він перехопити ініціативу, підвищивши голос. — Мене образили!
— Твою честь? — Марина зробила крок уперед, і він мимоволі відступив до холодильника. Її спокій був важче за будь-яку сварку. — Давай поговоримо про твою «честь», Денисе. Твоя честь — це абстракція. А моя зарплата, яка надійде на картку через два дні — це конкретна сума. Із цієї суми ми платимо за квартиру. Із цієї суми купуємо їжу, яку ти споживаєш. Із цієї суми я купую тобі одяг, в якому ти ходиш «захищати свою гідність».
Вона зробила паузу, вдивляючись у нього:
— А тепер підрахуймо. Моя зарплата залишається незмінною. А наші витрати, завдяки твоїй принциповій позиції, щойно зросли. Ти звільнився — чудово. Але ти не просто звільнився. Ти приніс мені новий рахунок. На утримання твоєї дорослої сестри. Ти вирішив, що мої плечі досить широкі, щоб тягнути ще й проблеми твоїх батьків?
Вона не підвищувала голос. Вона відбивала кожне слово, мовби вбиваючи цвяхи. А він дивився на неї — і в його очах з’явилося те, чого вона не бачила вже давно: розгубленість. Його заготовлені промови, його промова про «честь» розсипалися в порох під тиском суворої арифметики. Він звик, що його «принципи» приймають із розумінням, а потім починають гарячково шукати вихід. Але цього разу вихід йому не пропонували. Йому виставили рахунок.
— Але… Аліна… вона ж моя сестра… — пролепотів він, чіпляючись за останню соломинку. — Вона ж залишиться сама… Ми ж родина!
Він вимовив це як остаточний аргумент, який мав миттєво все виправити. У його світі слово «родина» було святим. Воно означало, що всі мають згуртуватися навколо нього й його проблем. Воно означало, що його прохання мають бути прийняті, а його потреби — задоволені. Він кинув це слово в Марину, очікуючи, що вона відступить, зм’якне, згадає про обов’язок. Але він прорахувався.
— Ми — родина. А твоя сестра — це твоя проблема.
Марина сказала це неголосно, майже буденно, так, як повідомляють про дощ чи про те, що закінчився хліб. Одним точним, вивіреним рухом вона відділила його світ, населений його батьками, його сестрою і його «принципами», від свого. Слово «ми» раптом звузилось до меж цієї кухні — і навіть у цьому вигляді його існування стало майже умовним.
Денис завмер, з відкритим ротом.
Марина, не глянувши на нього, повернулася. У її рухах не було метушні. У них не було образи — лише якась сконцентрована ефективність. Вона підійшла до кухонного столу, взяла до рук телефон. Її пальці впевнено розблокували екран. Денис дивився на неї й не міг зрозуміти, що вона робить. Може, вирішила поскаржитися подрузі? Чи матері?
Вона сіла на стілець, поклала телефон на стіл перед собою й почала щось робити. Її великий палець спокійно, методично ковзав по екрану. Дотик. Свайп. Ще дотик. Вся її енергія, що ще хвилину тому виблискувала в погляді, тепер перетекла в кінчики пальців. Вона працювала. Тихо, швидко, точно. І це було незрозуміло для чоловіка.
Її мовчазна зосередженість була сильніше за будь-яку сварку.
— Ти що робиш? — його голос пролунав глухо, невпевнено. Він зробив крок до неї, але зупинився. Щось у її відстороненості створювало навколо неї невидиме поле, яке він не наважувався перетнути.
Марина не відповіла. Лише на секунду підвела очі від екрану — але подивилась не на нього, а кудись крізь нього, у стіну. У її погляді було те саме, що у програміста, який налагоджує код — жодних емоцій, тільки логіка й послідовність дій. Вона знову опустила очі на телефон. Ще кілька дотиків. Потім спокійно поклала його на стіл екраном донизу.
Все було скінчено.
— Щойно я переказала твою останню зарплату, яка сьогодні впала на наш спільний рахунок, на мій особистий. До якого ти більше не маєш доступу, — Марина підняла на нього голову. Її обличчя було спокійним і порожнім. Без тріумфу. Вона просто інформувала. Як працівниця банку, яка повідомляє про закриття депозиту. — Картка, якою ти користувався, тепер просто шматок пластику. На ній — нуль. Іди шукай роботу, наш ти принциповий.
Саме в цю мить, коли до свідомості Дениса почала доходити вся глибина подій, коли він інстинктивно потягнувся до кишені по телефон, щоб перевірити баланс, по квартирі пронизливо пролунав дзвінок у двері — різкий, настирливий.
Марина повільно повернула голову в бік передпокою, потім знову подивилась на блідого чоловіка. На її губах уперше за весь вечір з’явилася тінь усмішки. Холодної, як лезо ножа.
— А це, мабуть, твоя проблема прийшла по стипендію.
Дзвінок повторився — коротший, але ще вимогливіший. Він порушив тишу, яка зависла над кухнею, перетвореною на зал суду. Денис стояв, ніби йому щойно оголосили вирок — без права на апеляцію. Він дивився на Марину, вона — на двері. У її погляді не було співчуття, лише холодне, майже наукове зацікавлення. Вона спостерігала за експериментом, умови якого сама ж і створила.
— Ну що, герой? Іди, відкривай. Твоя група підтримки вже тут, — голос її був спокійним, рівним.
Денис поплентався до дверей. Він із зусиллям повернув замок. Двері відкрилися, і в квартиру влетіла Аліна, в модних джинсах, із яскравим рюкзаком, у вухах — білі бездротові навушники.
— О, привіт! А я вже думала, що вас немає! — защебетала вона, витягуючи навушник. — Дене, привіт! Марино, й ти вдома — чудово! Ви не уявляєте, який завал в універі! Ледь вирвалася!
Вона легко проскочила повз брата, не помітивши його стану, кинула рюкзак на пуф і одразу почала озирати кухню — в пошуках чогось смачного. Вона звикла, що цей дім — її тил, її база, де її завжди нагодують і вирішать усі проблеми.
— Я собі такі кросівки вподобала — просто супер! І на концерт квитки з’явилися — терміново брати, бо розметуть. Дене, ти говорив із батьками? Вони переказали? А то мені ще за курсову треба віддати — викладач такий, краще не ризикувати…
Вона тараторила швидко, як завжди, впевнена, що її прохання — центр світу. Закінчивши список побажань, вона глянула на брата — чекала звичного: “вже перекинув” або “зараз зроблю”. Але Денис мовчав. Він стояв, спершися на стіну, з порожніми очима. Вся його гідність, усі «принципи» звелися до стану розгубленого хлопчика, який не знає, куди тікати. Його погляд кинувся в бік кухні — до Мариної постаті. Це був німий, відчайдушний поклик: врятуй, допоможи, виправ.
Марина спокійно спостерігала. Вона дала тиші повисіти. І Аліна нарешті відчула, що щось не так. Веселий вираз на її обличчі змінився на здивування.
— Ей, а що з вами? Щось сталося?
Марина зробила крок уперед. Вона вийшла з кухні — не для того, щоб підтримати чоловіка, а щоб остаточно зафіксувати його падіння.
— Аліна, зі стипендією від нашої родини цього місяця виникли технічні складнощі, — її тон був діловим і чемним, як у банківської працівниці. — Розумієш, твій брат сьогодні зробив дуже важливий і принциповий вчинок. Він відстояв свою честь перед керівником. І як наслідок — залишився без роботи.
Аліна розгублено переводила погляд з холодного обличчя Марини на знебарвлене лице брата. Суть почутого повільно, але невблаганно доходила до свідомості.
— Тому, — продовжила Марина, голос став ще тихішим і твердішим, — всі твої фінансові питання: кросівки, концерти, курсові, тепер адресуй безпосередньо йому. Він, так би мовити, твій особистий менеджер із добробуту. Можеш вважати це його новою роботою. У нього тепер багато вільного часу, щоб розв’язувати твої проблеми.
Вона закінчила говорити й не не чекала відповіді. Просто розвернулася й пішла — повільно, з гідністю королеви, яка щойно здобула беззаперечну перемогу. Вона залишила їх на кухні — розгублену сестру і «героя»-чоловіка. Двері до спальні зачинились. І в тій тиші брат і сестра залишилися наодинці — з собою. І з проблемою, яка більше не мала жодного іншого власника.
Марина потім ще чула їхню сварку, різні репліки, обурення. Але їй було абсолютно байдуже. Бо тепер це були їхні проблеми. А не її.
